Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Шеф витяг з кишені дві фотокартки, простягнув Френку; той глянув мигцем і запитав:

— Верньє і Марі Кровс?

— Ви їх знаєте?

— Її знаю добре, його теж, тільки він не входить у сферу мого інтересу, консерватор.

— А як ви до неї ставитесь?

— Славна дівка з хорошим пером, — відповів Френк.

— Ну-ну.

— Хіба не так?

— Я вам цього не сказав.

— Ні, справді, її чекає велике майбутнє, вона добра людина і чудово працює.

— Ну й нехай собі працює… Скажете вашому контакту, що в нього є час зустрітися з ними до ночі, потім буде пізно. Він ставитиме умови. Погоджуйтеся на все, не подумайте виходити на зв’язок зі мною. Повторюю, приймайте всі його умови.

— Я не дуже вмію робити діло, коли не розумію його, бос.

— Згодом зрозумієте… Це у ваших інтересах, Френк, давайте топайте, в мене багато роботи, щасливо, зосередьтесь, діло дуже небезпечне, ясно?

«От ніколи не подумав би, що йому сімдесят», — здивувався Френк По, розглядаючи сивого, дуже високого, худорлявого чоловіка, який поважно сидів за столом, ласкаво поглядаючи на три гвоздики.

Офіціантові, який підійшов, сивий сказав:

— Будь ласка, поставте квіти у вазу, інакше вони зав’януть без води.

— Ці з товстими ніжками, мосьє, — заперечив офіціант, — такі можуть довго стояти й без води, але, якщо вам хочеться, я принесу вазу. Якого кольору?

— Білого, коли можна.

— Так, мосьє.

— Спасибі.

— О, мосьє, це моя робота…

«Мені б так виглядати у сімдесят, подумав Френк. — Міцне покоління, вони й у вісімдесят ще тримаються… Пили молоко без радіації і їли натуральне м’ясо, а не хімічних бройлерів [31]… Ми не доживемо до їхніх років, вік стресів…»

Він умів відчувати час, це, мабуть, передалося від батька: перед тим, як перейти на завод по гарантійному ремонту годинників фірми «Омега», По-старший мав невеличку майстерню, в домі завжди відлічували хвилини старійшині будильники, величезні підлогові красені з вестмінстерським боєм, маленькі будиночки з зозулями, що вимірювали безтурботно роки життя, немов у віденській опереті, гігантські керамічні блюдця з іспанськими малюнками, замість стрілок ніж і виделка, яких тільки годинників не було! Навіть у школі на уроках він безупинно чув різноголосе цокання, міг визначити час з точністю до хвилини, тому ніколи не носив з собою ні «Омеги», подарованої батьком, ні «Орієнта», виданого в Ленглі (брав лише у службовій потребі, бо «Орієнт» був особливий, його можна обладнати і під передавач, і як мікрофон для запису розмов з людьми, котрі його цікавили).

Френк завжди пам’ятав, як батько, втлумачуючи йому глибоку повагу до часу, раз у раз повертався до Онассіса. «Знай, він став великим лише тому, що з дитячих років зрозумів вартість хвилини».

(Сім’ї були сусідами в Смирні; діди товаришували; Онассіс звичайно знаходив і допомагав тим, хто з одного з ним кореня.)

Батько Френка розповідав, як тринадцятирічним хлопчиком Арістотель Онассіс почав працювати на тютюновій фірмі свого батька, найбільшого комерсанта Смірни; в п’ятнадцять років він бігав по палаючому місту під час грецько-турецької різні, роблячи все, що тільки міг, аби врятувати від розстрілу батька, якого турки кинули в тюрму; примудрився давати хабарі тюремним стражникам, зав’язувати стосунки з потрібними людьми, ночами вчити англійську мову і вранці ублажати американського віце-консула, який давав перепустки для вільного ходіння по місту і в порт; міняти на борту сигарети на віскі, постачати цим віскі тюремне начальство, тих, від кого залежало — вписати ім’я батька в список на розстріл чи залишити до наступного дня; плакати, смішити, доводити, страшити, обіцяти, благати турецьких бізнесменів, аби ті замовили слово за ув’язненого грецького фабриканта; він забув, що таке нормальний сон, бо був на ногах двадцять годин на добу і зрештою таки врятував батька, вивіз його до Греції, а там старий звинуватив його в тому, що він приховав більшу частину його грошей, і сімнадцятирічний хлопець назавжди покинув рідний дім, поплив до Аргентіни, працював день і ніч телефоністом у кампанії ITT, зібрав грошей і став торгувати турецькими сигаретами…

Якось Френк, усміхнувшись, мовив:

— Тату, а чому ти обминаєш любовні пригоди Онассіса?

— Арістотель кохав і Грету Гарбо, і велику співачку Марію Каллас, і Жаклін, і прекрасну балерину з трупи Анни Павлової, але дозволив собі все це лише після того, як став могутньою людиною, а він став таким, коли йому сповнилось тридцять…

Френк засміявся.

— Тату, ти поганий вихователь… Не можна брехати учням… Адже Онассіс уперше согрішив з дочкою служниці в домі батька, коли йому тільки-но стукнуло одинадцять.

— І ти віриш побрехенькам газетних базік? — зітхнув батько. — Господи, який невдячний цей світ і злостивий….

— Таточку, мені про це розповів сам Арістотель… Він навіть сказав про те, як його батько напучував: «Спи тільки з тими, синку, зв’язок з якими не завдасть шкоди твоїй кар’єрі…»

— Не блазнюй! — обурився старший По. — Він не міг тобі сказати цього! Ти ще малий, не доріс до того, щоб Арістотель говорив з тобою так відверто!

— Мені двадцять п’ять, тату, в цьому віці Онассіс уже орудував справами.

— А ти для мене і в п’ятдесят залишишся дитиною!

— Не бути мені тоді Онассісом.

— Не бути, — погодився батько. — Таких, як він, бог дарує Греції раз у століття…

«Цей сімдесятирічний, — думав Френк, відчуваючи, що підходити ще рано, секунд сорок у запасі, а то й сорок п’ять, — чимось схожий на Онассіса, тільки той був курдупель, а цей сивий красень високий, як Ланкастер… Зрештою, — почув він свій голос і відзначив, що в голосі була тривога, — Онассіс теж мав справу з такими типами, мафія, ясна річ, але, чорт візьми, не нам же виконувати чорнову роботу; я не збираюсь нікого ні до чого примушувати, я маю справу з ідеєю, з прекрасною ідеєю нашої свободи, їй я служу, коли хтось заважає, його треба вміти примусити зійти з дороги, та й годі… Шеф не сказав мені, хто ця людина, теж конспіратор, нібито в мене дві звивини… Але ти зараз захотів випити, — зрозумів він себе, — чому тобі захотілося випити? І не просто так, як це заведено, взяв скотч [32] з льодом і смокчи його весь вечір, підливаючи соди, а по-справжньому, тягучим, довгим ковтком…»

— Добрий вечір, у вас вільне місце? — спитав Френк, підійшовши до сивого.

— Взагалі я чекаю гостя…

— Он як… А я тільки-но приїхав із Стамбула…

— То сідайте… Випийте чашку кави…

— І привіз привіт і лист від Казема…

— Я так і зрозумів, що де ви… Мене звуть П’єр Ніссо…

— А мене Якуб Назрі.

— Дуже приємно, — відповів Ніссо й звернувся до Френка чудовою турецькою мовою.

Френк похитав головою.

— Я народився на Кіпрі, жив у грецькій общині.

Ніссо заговорив по-грецькому; його словарний запас був не дуже великий, але вимова прекрасна.

Френк відповів йому на смирненському діалекті; батько не розмовляв з ним дома по-англійськи; йому подавали лише грецьку їжу, вино також.

Ніссо задоволено кивнув, закурив тонку чорну сигарету й спитав:

— Що питимете?

— Віскі.

— З льодом?

— Ні, чисте.

— О’кей. А я візьму пастис, чимось нагадує грецьку горілку, правда ж?

— Мабуть.

— Помиємо руки?

— Неодмінно.

Вони спустилися в напівпідвал, там біля будки телефону-автомата були вбиральні; вони ввійшли у тісну кімнатку, Ніссо замкнув двері, пустив воду і сказав:

— Ну, що у вас, давайте.

Френк мовчки простяг йому фотографії.

Ніссо глянув на них мигцем, змазав, так би мовити, і повернув Френку.

— Я знаю цих людей, і в нашій картотеці є фотографії кращі, ніж ваші, дуже контрасні, зроблені на чорно-білій плівці. Де вони?

— На рю Вашінгтон до восьмої. Потім будуть на рю Муффтар, у крітському ресторані…