Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
Тим часом більшість істот зупинилися віддалік і чекали, а їхній ватажок проїхав трохи далі, підвівши при цьому хобот. Діти нарешті побачили чітко, як ці створіння рухаються: вони відштовхувалися від землі боковими ногами й котили вперед, як на самокаті. Деякі з них підійшли до озерця, щоб попити, інші чогось чекали, однак вони аж ніяк не були схожі на стадо баранів, що дивляться на нові ворота: в їхніх очах світилися розуміння й воля, і вони, без сумніву, були розумними.
Віл і Ліра спустилися схилом пагорбка та наблизилися до істот на таку відстань, із якої можна було вільно вести бесіду. Попри все те, що сказала хлопцеві Ліра, він тримав руку на ножі.
— Я не знаю, чи ви мене розумієте, — обережно сказала Ліра, — але знаю, що ви дружелюбні. Гадаю, нам слід…
Ватажок смикнув хоботом і вимовив:
— їдьмо до Мері. Ви ідете, ми веземо. Їдьмо до Мері.
— А! — тільки й мовила Ліра та з посмішкою повернулася до Віла.
На двох із створінь були стремена та вуздечка зі сплетеного шнура. Сідел не було, але ромбоподібні спини й без того виявилися досить зручними. Лірі вже доводилося їздити на ведмеді, а Вілові — на мотоциклі, проте ніхто з них ніколи не сідав на коня, котрий бодай трохи скидався на цих істот. Щоправда, людина, що іде на коні, звичайно, сама вирішує, що вона робитиме та куди їхатиме, а діти швидко з'ясували, що в їхньому випадку це не так: повіддя та стремена були надані їм лише для того, щоб триматися за щось і підтримувати рівновагу, усі рішення істоти ухвалювали самостійно.
— Куди ми… — почав було Віл, але змушений був зупинитися та вп'ястися руками в повіддя — його «кінь» зрушив із місця.
Загін розвернувся та вирушив униз пологим схилом, повільно рухаючись по траві. Дітей добряче трусило, проте подорож важко було назвати незручною, тому що в істот не було хребта: Ліра й Віл почувалися так, ніби вони сидять у кріслі з гарними амортизаторами.
Незабаром вони наблизилися до речі, котру їм не вдалося як слід роздивитися з пагорба: однієї зі смуг чорної чи темно-коричневої землі. І те, що вони побачили посеред степу мережу доріг із гладкого каменю, здивувало їх анітрохи не менше, ніж Мері за декілька днів до того.
Створіння викотилися на дорогу та, поступово нарощуючи швидкість, поїхали нею. Шлях був схожий радше на річище річки, ніж на шосе, тому що іноді він ставав широким, наче озеро, а іноді розбивався на вузькі канали, що потім перепліталися у найнесподіванішій манері. Це було зовсім не схоже на прямі раціональні дороги Вілового світу, що прорізали пагорби та перестрибували через яри за допомогою бетонних мостів. Місцеві дороги були органічним елементом ландшафту, а не річчю, чужою йому.
Тим часом вони їхали дедалі швидше. Вілу й Лірі знадобився деякий час на те, щоб пристосувалися до ритмічного напруження м'язів і гуркоту важких коліс, причому для дівчинки це завдання виявилося складнішим — вона ніколи не їздила на мотоциклі і, зокрема, не знала, як можна пригнутися та в такий спосіб зменшити тиск повітря на себе. Проте, спостерігаючи за тим, як сидить Віл, вона зрештою навчилася робити те саме, і швидкість їхнього руху вже не заважала їй — радше навпаки.
Гуркотіння коліс не давало дітям можливості розмовляти, але ніщо не заважало їм показувати на речі, що дивували їх: величезні величні дерева, дивних птахів, крила яких були розташовані не по боках тіла, а попереду та позаду, товстенну синю ящірку завдовжки з коня, що грілася на сонечку просто посеред дороги (колісні істоти поділилися на два потоки та об'їхали її, проте вона, здавалося, зовсім не звернула на це уваги).
Коли швидкість їхнього руху вповільнилася, сонце вже здолало зеніт і почало потроху сідати. У повітрі висів запах солі, безпомилково вказуючи на близькість моря. Дорога пішла вгору, і швидкість їзди впала до середньої швидкості пішохода.
Ліра вже деякий час відчувала, що її тіло затерпло й болить, тому вона прокричала:
— Ви можете зупинитися? Я хочу злізти та трохи пройтися.
Її кінь відчув ривок повіддя, і зрозумів він її чи ні, але зупинився. Те саме зробило створіння, на спині котрого сидів Віл, і діти незграбно злізли та почали потягуватися, почуваючись геть розбитими після тривалої тряски.
Істоти з'їхалися докупи та почали щось обговорювати. Коли вони розмовляли, їхні хоботи елегантно рухалися. За хвилину всі вони вирушили далі, і ця прогулянка пліч-о-пліч зі створіннями на колесах, що пахли сіном і свіжою травою, чомусь була для Віла з Лірою вельми приємною. Один із їхніх супутників поїхав уперед, до гребеня пагорба, і тепер, коли дітям уже не треба було напружуватися, намагаючись утриматися на спині, вони замилувалися грацією та міццю, із якою колісні істоти відштовхувалися від дороги, нахилялися та повертали.
Здолавши підйом, група зупинилася, і Ліра з Вілом почули, як їхній лідер промовив:
— Мері близько. Мері тут.
Діти подивилися вперед і побачили на горизонті блакитний блиск моря. Між ними та узбережжям, серед порослої густою травою рівнини звивалася широка повільна річка, біля підніжжя довгого схилу, проміж невисоких дерев та полів овочів, було розташовано селище з покритих соломою чи очеретом хатин. Ще декілька десятків створінь, схожих на тих, котрі привезли їх сюди, рухалися серед хаток, обробляли поля чи працювали серед дерев.
— Тепер знову ідемо, — промовив ватажок.
Діти ще раз залізли на спини своїх перевізників, а інші створіння уважно оглянули їхні стремена — мабуть, аби переконатися, що вони не впадуть на дорогу.
Вони вирушили схилом униз, б'ючи по дорозі боковими кінцівками та дедалі прискорюючись, доки їхня швидкість не стала шаленою. Віл і Ліра вчепилися у спини істот руками й колінами, а потік повітря свистів у їхніх вухах, відкидав назад волосся та тиснув на очні яблука. Гуркіт коліс, стрімкий біг трави обабіч дороги, елегантне проходження віражів, захоплення від швидкості — усе це явно було частиною способу життя цих створінь, і діти відчули їхню радість та щасливо засміялися у відповідь.
Вони зупинилися в центрі селища, і довкола них відразу зібралися тутешні мешканці, які, мабуть, ще здалека помітили їхнє наближення. Залунали слова привітання.
А потім Ліра вигукнула:
— Докторе Мелоун!
Із однієї з хатин виходила Мері. Її вицвіла синя сорочка, худорлява фігура та рум'яні щоки здалися дівчинці водночас чужими і такими знайомими.
Ліра кинулася до жінки, й та міцно обняла її. Віл спостерігав за ними, не маючи сили подолати легку тривогу.
Мері тепло поцілувала Ліру, а потім пішла до Віла. Настав час того короткого, але надзвичайно цікавого психологічного ритуалу, що супроводжує перше знайомство та складається із проявів симпатії та ніяковості.
Зворушена співчуттям до стану, в якому перебували Віл із Лірою, Мері спершу намірялася обійняти хлопця так само, як Ліру. Але Мері була дорослою, а Віл — майже дорослим, і вона зрозуміла, що такі дії продемонструють, що вона вважає його дитиною: дитину обійняти можна, проте хіба вона зробила б те саме з незнайомим їй чоловіком? Тож жінка стрималася, понад усе бажаючи уважити Ліриного друга та не змусити його «втратити лице».
Вона простягла руку, хлопець потиснув її, і між ними проскочила іскра взаєморозуміння та поваги, така міцна, що вона миттєво перетворилася на симпатію. Їм обом навіть здалося, що вони знайомі вже багато років.
— Це Віл, — представила хлопця Ліра. — Він із вашого світу — пам'ятаєте, я розповідала вам про нього…
— Я Мері Мелоун, — промовила жінка. — Здається, ви обоє голодні — принаймні, у вас такий вигляд, наче ви не їли кілька днів.
Вона повернулася до одного зі створінь, що стояли поруч із нею, та заговорила їхньою співучою мовою, супроводжуючи свої слова рухами руки.
І створіння відразу попрямували до найближчого будинку та невдовзі вийшли звідти з подушками та килимами. Усе це вони поклали на рівній землі під деревом із густим листям, що добре захищало від пекучих променів сонця.
Щойно діти влаштувалися якнайзручніше, господарі принесли декілька страв: гладкі дерев'яні миски з молоком, котре духмяніло чимось на кшталт лимона та було ледь клейким, але чудово освіжало; маленькі горіхи, схожі на ліщину. Проте з насиченішим маслянистим смаком, і салат, зірваний прямо з грядки. Його листки були гострі на смак, стебло — соковите та м'ясисте, а корені за смаком нагадували моркву.
