Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Але ж ми проїхали тоді повз вас! — аж захлинувся Ленґдон. — Я бачив вас на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, оточеного військовиками. Мені здалося, що вас узяли в заручники. У вас був такий вигляд наче ви марите, наче вони вкололи вам якийсь наркотик.
— Ви нас бачили? — на обличчі доктора Сінскі відбився подив. — Як це не дивно, але ви маєте рацію... вони справді зробили мені ін’єкцію. Але тільки тому, що я сама наказала їм це зробити.
Тепер Ленґдон зовсім розгубився. «Вона наказала їм вколоти їй наркотик?»
Можливо, ви цього не пам’ятаєте, — сказала Сінскі, — але коли наш С-130 приземлився у Флоренції, тиск змінився, і в мене сталося пароксизмальне позиційне запаморочення — надзвичайно виснажливе захворювання внутрішнього вуха, на яке я страждала й раніше. Напади цієї хвороби мають тимчасовий характер і не загрожують життю, але призводять до такого запаморочення й нудоти, що люди, які від них страждають, не можуть навіть голови підвести. Зазвичай я лягаю в ліжко, щоб перележати сильну нудоту, але ми мали долати кризу, створену Цобрістом, тому я сама прописала собі щогодинні ін’єкції метоклопраміду, який перепиняє блювання. Цей препарат має серйозний побічний ефект — призводить до сильної сонливості, але він принаймні дозволив мені керувати операцією, сидячи в мікроавтобусі. Спец- група хотіла відвезти мене до шпиталю, але я заборонила їм це робити, допоки ми не завершимо завдання й не відновимо з вами зв’язок. На щастя, під час польоту до Венеції запаморочення припинилися.
Ленґдон опустився на подушку, не знаючи, що й сказати. «Оце маєш: я цілий день тільки те й робив, що тікав від ВООЗ — людей, які найняли мене, щоб я їм допоміг».
— А тепер нам треба зосередитися, професоре, — сказала Сінскі наполегливим тоном. — Цобрістова чума... ви маєте хоч якесь уявлення, де вона може бути? — Сінскі поглянула на нього з виразом надії. — Часу залишилося обмаль.
«Дуже далеко», — хотів сказати Ленґдон, але щось стримало його. Він зиркнув угору, на Брюдера, який сьогодні вранці вистрелив у нього, а зовсім недавно мало не задушив. Для Ленґдона ситуація змінювалася так швидко, що він уже не знав, кому вірити.
Сінскі нахилилася нижче, вираз її обличчя став іще наполегливішим та напруженішим.
— У нас склалося враження, що джерело інфекції десь тут, у Венеції. Це так? Скажіть де, і я пошлю спецгрупу на берег.
Ленґдон завагався.
— Пане! — нетерпляче гаркнув Брюдер. — Ви неодмінно маєте щось знати... скажіть нам, де джерело зарази! Невже ви не розумієте, що може статися?
— Агенте Брюдер! — крутнулася на п’ятах Сінскі, напускаючись на чоловіка. — Припиніть! — наказала вона. А потім повернулася до Ленґдона й заговорила тихим голосом: — Зважаючи на те, що вам довелося пережити, цілком зрозуміло, що ви спантеличені й дезорієнтовані, не знаєте, кому вірити. — Вона замовкла й глянула глибоко йому у вічі. — Але часу в нас майже не лишилося, тому я благаю вас повірити мені.
— Ленґдон здатен стояти на ногах? — почувся новий голос.
На порозі з’явився добре доглянутий чоловічок із густою
засмагою. Він пильно поглянув на Ленґдона натренованим оком, але професор відчув у його погляді загрозу.
Сінскі кивнула Ленґдону піднятися.
— Професоре, це чоловік, із яким я воліла б не мати справу, але ситуація вельми серйозна, і ми не маємо вибору.
Вагаючись, Ленґдон перекинув ноги з ліжка на долівку і став на весь зріст, на хвилю затримавшись, щоб відновити рівновагу.
— Ідіть за мною, — сказав чоловік, рушаючи до дверей. — Вам слід дещо побачити.
Ленґдон вперся.
— Хто ви?
Чоловік зупинився й склав долоні пірамідкою.
— Імена не мають значення. Можете називати мене Начальник. Я керую організацією, яка — і мені неприємно визнавати це — зробила жахливу помилку, допомагаючи Бертрану Цобрісту досягнути його мети. Я намагаюся виправити цю помилку, доки не пізно.
— Що ви хочете мені показати? — спитав Ленґдон.
Чоловік пронизав Ленґдона невмолимим поглядом.
— Те, що не залишить у вашій свідомості жодного сумніву, що всі ми на одному боці.
розділ 78
Ленґдон пішов слідком за чоловіком крізь лабіринт кла- устрофобічних трюмних коридорів, а за ними вервечкою рушили Сінскі та вояки. Коли група наблизилася до сходів, Ленґдон подумав, що вони нарешті піднімуться до світла, але натомість спустилися ще нижче в трюм.
Тут, глибоко в нутрощах яхти, їхній проводир проминув офіс зі скляними кабінками, декотрі з яких були прозорі, а декотрі — затемнені. Усередині кожної такої звуконепроникної кабінки заповзято працювали люди, друкуючи щось на комп’ютерах чи розмовляючи по телефону. Ті, хто помітив групу, яка проходила повз них, були стривожені появою на кораблі чужих людей. Засмаглий чоловік заспокійливо кивнув їм і повів групу далі.
«Що це за місце?» — здивовано подумав Ленґдон, коли вони йшли крізь іще один лабіринт тісно розташованих робочих місць.
Нарешті хазяїн завів їх до великого конференц-залу, де помістилася вся група. Коли всі повсідалися, чоловік натиснув на кнопку, скляні стіни раптом засичали й стали непрозорими, немов запечатавши всіх присутніх усередині. Ленґдон аж сіпнувся — йому ще ніколи не доводилося такого бачити.
— Де ми? — нарешті спитав він настійливим тоном.
— Це моє судно «Мендаціум».
— «Мендаціум»? — перепитав Ленґдон. — Латинська назва псевдолога — грецькою обманних*
Чоловік не приховував здивування.
— Про це мало хто знає.
«Невелика честь», — подумав Ленґдон.
Мендасій був сумнівним і підступним божеством і керував псевдологами — демонами, які спеціалізувалися на фальшивках, брехні та всіляких фабрикаціях.
Чоловік витяг маленьку червону флешку й вставив її у стійку з електронним начинням у тильній частині кімнати. Великий і плаский екран на рідких кристалах заблимав і ожив, а світильники вгорі згасли.
У напруженій тиші Ленґдон почув тихий плюскіт води. Спочатку йому здалося, що то плюскотить вода за бортом судна, але згодом збагнув, що звук іде з гучномовців у рідкокристалічному екрані. Поволі вималювалося зображення: волога стіна печери, освітлена червонуватим світлом, що погойдувалося, мов хвиля.
— Це відео створив Бертран Цобріст, — сказав господар судна. — І попросив мене оприлюднити його завтра на увесь світ.
Не вірячи власним очам Ленґдон мовчки дивився це химерне й зловісне домашнє відео... якась печериста порожнина з лагуною, на поверхні якої виднілися маленькі хвильки... камера пірнає вглиб, до вкритої намулом долівки, до якої прикручено дошку з написом «У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ».
На дошці було ім’я Бертрана Цобріста.
А датою був завтрашній день.
О Господи! Ленґдон повернувся в темряві до Сінскі, але вона сиділа, безтямно втупившись у підлогу: вочевидь, жінка вже бачила це відео раніше й не мала сил дивитися його знову.
Ось камера звернула ліворуч, і ошелешений Ленґдон побачив, як у воді висить, погойдуючись, прозора пластико- ва куля з желатиноподібною жовто-коричневою рідиною. Схоже, ця делікатна конструкція не могла піднятися на поверхню, бо була прикріплена до дна.
«Що за чортівня?» — подумав Ленґдон, придивляючись до роздутого мішка. Здавалося, його в’язкий вміст потихеньку обертався й перемішувався... немов кипів.
Коли його блискавкою вдарила здогадка, Ленґдону аж дух перехопило.
«Це Цобрістова чума».
— Припиніть перегляд, — сказала Сінскі в темряві.
Зображення завмерло — прикріплений до дна пластико-
вий мішок погойдувався під водою: герметично запечатана хмара рідини, підвішена у просторі.
— Певно, ви здогадуєтеся, що то таке, — сказала Сінскі. — Питання полягає ось у чім: скільки ще часу вона перебуватиме в герметизованому стані? — Підійшовши до екрана, Сінскі показала на малесеньку позначку, що виднілася на прозорому мішку. — На жаль, оця позначка підказує нам, із чого цей мішок зроблений. Ви можете її прочитати?
