Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗

Відчуваючи, як його пульс шалено заскакав, Ленґдон примружено поглянув на текст. То був фірмовий знак виробника: «SolublonV

— Ця фірма — найбільший у світі виробник пластику, що розчиняється у воді, — сказала Сінскі.

У Ленґдона похололо в грудях.

— Ви хочете сказати, що цей мішок поволі... розчиняється?

Сінскі похмуро кивнула.

— Ми вже зв’язалися з виробником і, на жаль, дізналися від нього, що вони виробляють десятки різних сортів пластмаси з розчинністю від приблизно десяти хвилин до десяти тижнів, залежно від призначення. На швидкість розчинності незначний вплив мають тип води та її температура, але не залишається сумнівів, що Цобріст ретельно врахував ці фактори. — Сінскі на мить замовкла, а потім продовжила: — Ми вважаємо, що цей мішок має розчинитися до...

— До завтра, — перервав її Начальник. — Завтрашній день — це дата, яку Цобріст обвів у моєму календарі. Цей день вказаний і на дошці під водою.

Ленґдон сидів у темряві, втративши дар мови.

— Покажіть йому решту, — сказала Сінскі.

Відео на великому екрані знову рушило вперед, і тепер камера показувала блискіт води та темну печеру. Ленґдон не сумнівався, що саме про це місце йшлося в поемі. «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

Ця сцена породжувала в уяві видіння з Дантового пекла. .. ріка Кокіт, яка тече печерами підземного царства.

Де б ця печера не була, її води обмежувалися крутими порослими мохом стінами, зробленими, як здогадувався Ленґдон, руками людини. Він відчував також, що камера показувала лише невеличкий куточок величезної підземної порожнини, і ця здогадка підкріплювалася наявністю слабеньких вертикальних тіней на стіні. Ці тіні були широкі, схожі на стовпи, розташовані на однаковій відстані.

«Колони», — здогадався Ленґдон.

Стеля цієї печери тримається на колонах.

Лагуна не в печері, а в масивній кімнаті.

Спустися вглиб осілого палацу...

Та не встиг Ленґдон і слова мовити, як його увагу привернула поява на стіні тіні... у вигляді людини з довгим, схожим на дзьоб носом.

Господи милосердний...

Примара озвалася, стишено заговорила, і її шепіт поплив поверхнею води в химерному поетичному ритмі.

Я — ваше спасіння. Я — Привид.

Такого жахливого фільму, як він дивився наступні кілька хвилин, Ленґдону ще ніколи не доводилося бачити. Маячня схибленого генія, чи то пак, монолог Бертрана Цобріста, виконаний ним в образі чумного лікаря, повнився цитатами й посиланнями на Дантове «Пекло» й містив дуже чіткий і простий сенс: зростання народонаселення вийшло з-під контролю і майбутнє людства висить на волосинці.

А голос на екрані промовляв речитативом:

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла... перенаселення й голоду... настання безладдя великого Гріха. Тому я вдався до рішучих кроків. Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити. Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

І      Ленґдон нажахано відсахнувся, коли на екрані різко з’явився сам Цобріст у костюмі чумного лікаря, а потім рвучко зняв маску. Професор вдивився в худе, виснажене лице й дикі зелені очі та збагнув, що нарешті побачив обличчя чоловіка, який став причиною цієї кризи. Цобріст розводився про кохання до якоїсь людини, яку називав своїм натхненником.

...передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі... і знову побачити зорі.

Коли відео скінчилося, Ленґдон збагнув, що останні слова Цобріста були майже копією останніх слів Данте в «Пеклі».

Сидячи в темряві конференц-залу, Ленґдон усвідомив, що весь страх, якого він натерпівся сьогодні, щойно кристалізувався в моторошну дійсність.

Тепер Бертран Цобріст мав обличчя... і мав голос.

Світильники в залі знову спалахнули, і професор побачив, як усі погляди очікувально націлилися на нього.

Елізабет Сінскі підвелася із закам’янілим виразом обличчя й нервово погладила свій амулет.

— Професоре, як ви самі бачите, часу в нас майже не лишилося. Єдиною доброю новиною є те, що нам наразі не повідомляли про виявлення патогенних збудників чи зафіксовані випадки захворювань, тому ми припускаємо, що отой розчинний мішок іще зберігає свою цілісність. Але ми не знаємо, де його шукати. Наша мета — нейтралізувати цю загрозу, помістивши мішок у контейнер до того, як він лусне. Звісно, ми це зможемо зробити лишень тоді, коли знайдемо той мішок.

Агент Брюдер підвівся й суворо поглянув на Ленґдона.

— Ми припускаємо, що ви прибули до Венеції тому, що дізналися: саме тут Цобріст і заховав свою чуму.

Ленґдон окинув поглядом людей, що зібралися в залі; їхні обличчя були тривожні й напружені, усі вони усвідомлювали навислу загрозу, усі сподівалися на чудо, і Ленґдон пошкодував, що не зможе їм розповісти нічого доброго.

— Ми — не в тій країні, — заявив професор. — Те, що ви шукаєте, розташоване майже за тисячу миль від Венеції.

* * *

Усі нутрощі Ленґдона аж завібрували, коли яхта «Менда- ціум», низько ревучи потужними двигунами, рушила з широким розворотом назад у напрямку венеціанського аеропорту. А на борту яхти зчинився гармидер: Начальник кинувся віддавати накази підлеглим. Елізабет Сінскі вихопила мобільний і зателефонувала пілотам С-130, наказавши негайно приготувати літак до вильоту з аеропорту Венеції. А агент Брюдер засів за портативний комп’ютер подивитися, чи не зможе організувати яку-небудь міжнародну спецгрупу, щоб та виступила авангардом у пункті їх призначення.

За тридев’ять земель.

Віддавши необхідні розпорядження, Начальник повернувся до конференц-залу й настійно звернувся до Брю- дера.

— Є якісь нові повідомлення від венеціанської міської влади?

Брюдер похитав головою.

— Жодного сліду. Пошуки тривають, але Сієнна Брукс наче крізь землю провалилася.

Ленґдон отетеріло витріщився на нього. «Вони шукають Сієнну?»

Сінскі завершила свій дзвінок і теж приєдналася до розмови:

— Не вдалося знайти її?

Начальник похитав головою.

— Якщо ви не проти, то, гадаю, ВООЗ за потреби може санкціонувати застосування сили для її затримання й перевезення сюди.

Ленґдон скочив на ноги.

— Чому?! Сієнна Брукс не має до цього жодного стосунку!

Начальник пронизав Ленґдона своїми темними очима.

— Професоре, доведеться мені дещо розповісти вам про пані Брукс.

розділ 79

Проштовхнувшись крізь натовп туристів на мосту Ріал- то, Сієнна Брукс знову кинулася бігти на захід набережною Фондамента ді Кастелло, яка тягнулася вздовж каналу.

«Вони схопили Роберта».

Жінка й досі бачила, як він дивився на неї безпорадними очима, коли вояки тягнули його назад до склепу. Вона майже не сумнівалася, що ті люди в той чи інший спосіб примусять його розповісти про всі його здогадки.

«Ми — не в тій країні».

Але найтрагічнішою обставиною було її переконання в тому, що його поневолювачі не забаряться розкрити Ро- берту всю правду про ситуацію, у якій він опинився.

«Вибач, Роберте. Вибач за все. Зрозумій, будь ласка, що я не мала іншого вибору».

Дивно, але Сієнна вже встигла скучити за ним. І тепер посеред маси народу у Венеції жінка відчула, як до неї повертається вже звична самотність.

Це відчуття не було для Сієнни новим.

Бо Сієнна Брукс почувалася самотньою ще з дитинства.

Іще з дитинства проявивши неабиякий інтелект, Сієнна всю свою юність почувалася, наче чужинка у чужій країні... наче інопланетянин, що потрапив на планету, заселену чужими й непривітними істотами. Вона намагалася завести друзів, але її однолітки заповзято займалися всілякими банальними та фривольними дурощами, які не становили для неї ані найменшого інтересу. Вона намагалася поважати старших, але вони здебільшого виявлялися не ким іншим, як підстаркуватими дітьми, котрим бракувало хоча б елементарного розуміння світу, у якому вони жили, а найтривожнішим було те, що ці дорослі не мали ані найменшого бажання пізнати цей світ чи жити його турботами.