Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Гетьман усміхнувся. Пробіг пальцями по невеликих густих вусах, струсив з них жовте блискуче насіння. Він всміхався власним споминам, думкам. Але вузьке, ніби стесане назад чоло, од якого швидко, по — осінньому одступало волосся, лишалося набриженим, і очі дивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, і маленькі, відстовбурчені вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник приніс маленьке дубове фарбоване барильце, одіткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, відчув себе бадьоріше. Одначе похмурого настрою змити до кінця не зміг. Запорозькі гаки таки ввійшли під ребра.
II
Вони сиділи на березі Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човні, проконопаченому, але ще не просмоленому. Під ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далі, аж до води, білів пісок; у цьому місці Сейм розливався на два потоки, посередині вже намив острівець, торував собі шлях по той бік острівця, а по цей бік течія ліниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсім, тут буде стариця. «Так завжди, — думав Митрофан Гук, — щось занепаде, а щось народжується, одні струмені гаснуть, інші набирають сили, і дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо можна помчати далі, а можна й залишитися на стариці».
Підписар січовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрівся зі своїм молодшим братом Жданом. Їхні життєві дороги розбіглися давно, ще відтоді, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пішли в світ; доля була до них ласкава, не згладила зі світу, не позакочувала їх, як горошини, в темні щілини життя, обоє виходили в люди: старший, Митрофан, уже був січовим підписарем, ходив під рукою самого Яковлєва, Ждан світив і гасив свічки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свічку в церкві і теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожі між собою: Митрофан — білолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, січовий ферт, просто — таки красень (тільки зелені очі — одне темніше, друге світліше — трохи псували ту красу, а може, робили її загадковішою, таємничішою, дівчата під тим поглядом ніяковіли і розгублювалися); Ждан — високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Він і головою крутив, як гусак, тоді на довгій шиї випиналися вузлуваті жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожість: однаковий розліт брів, однаковий прищур очей, ще й по малесенькій родимій цяточці при лівому вусі. Брати не відчували один до одного сердечної приязні — просто були байдужі, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообідали в корчмі й пішли понад берегом.
Митрофан раз по раз непримітно зиркав на брата, мовби вивіряв його, мовби виважував щось у мислі. А Ждан хоч і не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очі дивно мінилися, здавалося, в глибині їхній вихрила метелиця чи й завія. То була завія заздрості до брата — запорожця, маленькі гордощі, тоненький, ніжний пагонець любові почав проростати в ньому. Такий у нього гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому світі, дві рідні душі, як же не радіти цій стрічі! І Ждан не стримався, переборюючи ніяковість, сказав:
— Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навіть… дві картини.
— Ну і як же ти намалював? — усміхнувся Митрофан. — В якому офарбленні?
— Веселому. І сам ти веселий і на коневі. І летиш, наче вітер. А турки розлітаються од тебе, як горобці.
Митрофан усміхнувся.
— Може б, хоч як шпаки. А друга картина?
— Друга — ти з пером у руці. Про ваші послання до гетьмана багато говорять. І мені дещо влітає у вуха. Я мовчу, а сам радію: це Митрофан писав.
— Ну… Є там і мої придумки, — мовив трохи погордливо, а сам примружив очі й пильніше глянув на Ждана.
Далі погомоніли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповідав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось — і не міг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвеніло, неначе залізне.
— Добрий човен, — сказав.
— Для гетьмана, на гуляння, — пояснив Ждан. — Гетьман не любить води, але іноді плаває з гостями. — Помовчав і для чогось додав: — Він боїться води.
— Так добре знаєш гетьманову вдачу? — прискалив ліве око Митрофан.
Ждан мовчки стенув плечима:
— Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим?
Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.
— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі…
— Наймита, — пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.
— Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють… Треба тільки вміти… І сам доскочиш честі… Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.
— Мені хочеться гасити свічки, а не світити.
— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.
— Я наслухався і набачився в покоях стільки…
— Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все — таки… Біля влади ти, а влада — це сила…
— Чорна сила…
— Вона, дурню, од Бога… Свої веління він має передавати чиїмись устами.
— Вустами нашого гетьмана?
— А чом би й ні?
Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні — звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачилося: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.
— Йому брешуть усі, — сказав. — Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.
— А дурість?
Ждан здивувався, а тоді задумався.
— І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.
— Отож. Такі вони — сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…
— Так він уже вірить, що мудрий!
Митрофан посміхнувся.
— Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана… Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.
— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою?
Митрофан зітхнув.
— Такий закон.
— Чого?
— Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.
— А коли… кипить мені. Коли гидке мені все?
— Зціп зуби і… посміхайся.
— Увесь вік посміхатися?
Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий покив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав… Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах — кам’яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта… Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…
