Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
— А всі свої реляції я склав у канцелярії в усному слові. Не хочу, щоб лишалася моя рука.
— «У мудрого очі в голові, а дурний ходить потемки…»
Митрофан у подиві повів головою, і його очі одмінилися: одне пропускало світло, друге затримувало. Черняченко помітив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, відвернувся. Він таки не впізнавав Черняченка — безстрашного гетьманського посіпаку, вдатного до шаблі, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво — отак переродився чоловік. Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці душі ладком, одна на будень, інша на свято.
— А от брата мого Ждана на Січ не присилайте…
— Чому? — запитав Черняченко й закрив Євангеліє. І враз мовби одмінився.
— Молодий він ще. — Микульнув очима, таки не хотілося йому виповідати правду про брата, бо в такий спосіб мовби кидав тінь на самого себе. — Дівок дуже любить, а ви самі знаєте: де дівки, там таємниці немає.
— То таки правда, — погодився Черняченко. — Знайдемо тобі іншого підпомічника. — Й посміхнувся широко та приязно.
IV
Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповідає, чи нічого не приховує? Неначе нічого. Відданий йому од вух до п’ят. Не вельми розумний, зате вірний. Розумні, вони здебільшого самі по собі. А цей… А ці… І приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив’яжуть таку сіть… Варто лишень повести в чий — небудь бік бровою — зітруть на порошок. І їм він не довіряє до кінця. Не довіряє нікому. Такий триб його душі. Якось підслухав: хвороба його душі. Мовляв, почуття підозріливості, недовіри підкорили гетьмана геть усього, накладаються на всі його діяння і вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довіряти не можна нікому. Треба тільки робити вигляд, що довіряєш, довіряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумніватись у комусь, вловити на найменшій неправді щодо себе (тільки щодо себе!) — й кінець довірі і тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочині гетьманського гостинця.
Щось йому сьогодні не подобалось в голосі Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Січі свого власного вивідника? Треба перевірити.
— Спасибі, — сказав уголос, — тобі, Максиме, за вірну службу. Пильнуй і далі. — Й обняв осавула за гострі плечі.
Розділ п’ятнадцятий
I
Спека. Ще більше тижня до Петра і Павла, а хліба вже дозріли й просяться під серп. Вони починаються одразу за селом і великими та малими латками жовтіють по горі аж до могили Біла Грудь. За могилою — мирська толока, на ній донедавна паслися табуни та отари не тільки з Татусів, а й з Гаків, Кобок, далеких і близьких хуторів. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п’ятнадцять верст уподовж понад річкою Мрячкою. Одначе з цієї весни за попас доводиться платити — толоку посів гетьманів брат Григорій. Село також належить Григорію Дорофійовичу Дорошенку; хоч татусівці й далі вважають себе людьми вольними, одначе змушені платити і за випас, і за перевози, й оддавати третій сніп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенські, неначе стодоли, стоги обсілися на леваді з обох боків річки. А далі за левадою — ліс, яворовий і осокоровий, веселий ліс — яворове і осокорове листя мерехтить біло, одсвічує проти сонця, й здається, що вся далечінь заткана срібними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека — жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки.
На подвір’ї сільського багатія Маландія Куцого на високій призьбі під мальованими віконницями змагається з дрімотою Омелько, хлопчик літ шести, — він стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, дві рябі і одна чорна, вони, як і всі квочки світу, вреднючі й люті. Омелько боїться їх і ледве погамовує довгою лозиною. Зараз вони кубляться під кущем порічок, курчата вилазять їм на спину, клюкають зелені листочки. Але он уже ряба струснула з себе курчат, пригнула голову, вдаючи, що пасеться на спориші, подалася до одгородженого від подвір’я городу. Омелько того не бачить, а у вікні хати біліє обличчя господині, вона люта не менше, ніж квочка, і Лаврін голосно кахикає:
— А киш, ряба.
Квочка здивовано зупиняється, Омелько підхоплюється на ноги. Лаврін стоїть біля рубленої комірки, підставивши обличчя і розхристані груди під сонячне проміння. Відчуває, як гаряче проміння входить йому просто в кров, нагріває її, жене по жилах. Почуває в усьому тілі млявість, але та млявість хороша, радісна — млявість одужання. Більше трьох тижнів провалявся він у гарячці й оце вдруге вийшов на подвір’я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмі, що на краю села Татусі, кілька днів пролежав у непам’яті в комірчині для хліба, куди його винесли, аби не займав місця в хаті, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманці, не мав сили поворухнути ні рукою, ні ногою.
Корчма належала двом господиням: Улиті Тоцькій та її неодруженій сестрі Христі, котра віддала Тоцьким батьківський статок і проживала з ними. Семена Тоцького, чоловіка Улити, три роки тому забив грім — віз із поля снопи, сидів зверху, й блискавиця влучила прямісінько в нього. Воднораз вона влучила і в усе господарство Тоцьких — відтоді воно почало занепадати. Сестри були й ощадливі, і працьовиті, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому місці, та ще в такий час, треба чоловічих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж і Христя так і пантрували за кожним постояльцем, так і висіли над ним чорними галками. Вони й самі схожі на галок: в чорних запасках і чорних керсетках, в чорних, понапускуваних на самі очі хустках, з яких виглядають тільки кінчики гострих носів. Цілісінький день снують з кутка в куток, муляють людям очі, перебивають добру бесіду, відбивають в людей охоту посидіти в шинку. Семен Тоцький мав також сінокіс та кілька десятин поля, й туди особливо потрібно чоловічих рук. А руки, які мали б тримати чепіги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенів син, хлопець чотирнадцяти літ, з одинадцяти слабував на груди, свічечка його життя не горіла, а чаділа. Он він і зараз стоїть у кожусі біля тину, тримається за груди, час від часу увесь здригається від кашлю. Йому важко стояти, але він боїться йти до хати: хлопцеві здається, що він там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврін лежав, прикутий до підлоги, Захарко часто навідував його, сідав на високому, наче перелаз, порозі й мовчки вдивлявся в загострене, спітніле, обрамлене чорним волоссям, вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою жаскою цікавістю, — либонь, сподівався, що Лаврін помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на світі є люди, які стоять до могили ближче, ніж він, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи ні, але відтоді, як Лаврін почав одужувати, Захарко жодного разу не навідався, не обізвався до нього. Зиркав з — під лоба, і в тому погляді зеленкувато — водянистих очей Лаврін вловлював неприязнь. А Лаврін почував, що і в його серці жевріє надто маленький вогник співчуття Захаркові, — десь — то він розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Січі, коли дивився на старців і калік. Стільки смертей пролетіло за короткий час крізь його серце, стільки молодих, дужих козаків склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.
Либонь, у темряві цієї тісної, просмерділо мишоїдом комірки, темряві двох жіночих і однієї хлопчачої душ Лаврін і сам міг заскніти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промінець — сонячний зайчик. Тим промінцем була усмішка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина відпоювала його узваром з кислиць, це вона тричі кропила його свяченою водою, це вона годувала риб’ячою юшкою та путрею. Він соромився її, і був їй безмежно вдячний, і несамохіть постійно чекав на неї. А вона то продзвенить сміхом у корчмі, то пролетить піснею в городах і знову майне рудими косами в комірчині та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настій із трав, але на її обличчі та суворість довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повні, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, — не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею, і складає собі ціну, може, навіть трохи більшу, ніж мають насправді рівненькі брівки і припухлі губки. А може, то давно вироблена осторога — адже через корчму перепливає безліч усякого люду, й з усіма вона привітна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад — брівки сходяться в темно — руду хмарку, а зеленаво — карі очі стають темно — карими.
