Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Се „Гречеський путь“, як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся „гречники“, або й просто — „Греки“, а їх торговельні ватаги — „гречник“ 14). Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси 15). Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся 16).Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти Х в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває 17). Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі 18).
Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ 19), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.
Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому 20).
Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і С и р і ю 21), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію 22). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії 23). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.
Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. 24), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.
Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки 25). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки 26).
Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини 27), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї 28).
