Точка Обману - Браун Дэн (читать книги полностью txt) 📗
— Ксавіє, я хочу знати все, що ти можеш розповісти мені про ці хондри. Яку саме помилку я зробив?
Ксавія отетеріло дивилася на нього, певно, відчувши, що він не жартує.
— Майкле, то сущий дріб’язок. Нещодавно я прочитала одну статтю в фаховому геологічному журналі. Але я не розумію, чому ти так переймаєшся цим.
Толланд зітхнув.
— Ксавіє, хоч би як дивно це не звучало, що менше сьогодні вночі ти дізнаєшся, то краще. Усе, що ми хочемо від тебе, — це узнати про хондри і дослідити зразок кам’яної породи, який ми з собою привезли.
На обличчі Ксавії з’явився заінтригований вираз навпіл із легкою образою через те, що її тримають у невіданні.
— Гаразд, зараз я покажу тобі ту статтю. Вона в моєму кабінеті. — І, поклавши сендвіч на стіл, Ксавія рушила до виходу.
— А можна мені доїсти оту штуку? — гукнув навздогін Коркі.
Ксавія ошелешено зупинилася.
— Ви хочете доїсти мій сендвіч?
— Ну, я просто подумав, що, може, ви не...
— Треба свої сендвічі при собі мати, — відрізала вона і вийшла геть.
Толланд хихикнув, кивнувши через лабораторію на холодильник для зразків.
— Пригощайся, Коркі. На нижній полиці, між лікером та кальмарами.
А тим часом на палубі Рейчел зійшла з містка крутими східцями і рушила до вертолітного майданчика. Пілот берегової охорони дрімав, але відразу ж прокинувся, коли Рейчел постукала в кабіну.
— Уже закінчили? — поцікавився він. — Так швидко.
Рейчел похитала головою, ледь стримуючи страх і тривогу.
— Ви можете увімкнути як наземний, так і повітряний радар?
— Звісно. Радіус дії — десять миль.
— Увімкніть, будь ласка.
Не приховуючи здивування, пілот клацнув кількома тумблерами, і екран радара засвітився. Промінь почав ліниво робити оберти.
— Щось видно? — спитала Рейчел.
Пілот почекав, поки промінь зробить кілька повних обертів. Покрутивши якісь регулятори, він придивився до екрана. Там усе було чисто.
— Далеко на периферії — кілька невеличких суден, але вони прямують у протилежний від нас бік. Поблизу немає нікого. Відкрите й порожнє море на багато миль у всіх напрямах.
Рейчел зітхнула, хоча не відчула сподіваного полегшення.
— Зробіть мені послугу, коли побачите, як щось наближається — корабель, літак чи щось інше, — дайте мені знати негайно, добре?
— Нема питань. У вас усе гаразд?
— Так. Просто цікаво, чи не хоче хтось скласти нам компанію.
Пілот знизав плечима.
— Я стежитиму за радаром, пані. Коли щось зблисне, ви будете першою, хто про це дізнається.
З напруженими до краю нервами Рейчел рушила до гідролабораторії. Увійшовши, вона побачила там Коркі й Толланда. Вони стояли перед монітором комп’ютера і жували сендвічі.
Коркі гукнув їй, не встигнувши прожувати:
— Чим тебе почастувати? Рибною куркою, рибною ковбасою чи рибним салатом з яєць?
Та Рейчел ледь розчула його.
— Майку, як швидко ми зможемо отримати потрібну інформацію і вшитися з цього судна?
104
Толланд походжав лабораторією, чекаючи разом із Рейчел та Коркі на повернення Ксавії. Новини про хондри були так само невтішними, як і розповідь Рейчел про її невдалу спробу зв’язатися з Пікерінгом.
Директор не відповів.
І хтось намагався рознюхати місцезнаходження «Гої» за допомогою імпульсного сигналу.
— Заспокойтеся, — сказав Толланд, звертаючись до всіх присутніх. — Тут ми в безпеці. Пілот вертольота стежить за радаром. Якщо він попередить нас про те, що сюди хтось прямує, ми матимемо достатньо часу, аби відреагувати.
Рейчел кивнула на знак згоди, хоча й досі мала знервований вигляд.
— Майкле, а що це, в біса, таке? — спитав Коркі, показавши на комп’ютерний монітор, де виднілося якесь лиховісне сюрреалістичне зображення, яке пульсувало і оберталося, немов живе.
— То акустичний допплерівський вимірювач течій, — пояснив Толланд. — Показує поперечні перетини течій та перепад температур в океані під нашим кораблем.
— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.
Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні вируюча вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала у міру підвищення температури води. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, вирував розпечено-червоний коловорот.
— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.
— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.
— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона і піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому і виникають такі обертальні течії в океані. Велетенські вири.
— А що то за велетенська гуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Вир гарячої води крутився просто над ним.
— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.
— Як велетенський прищ, — кивнув Коркі.
— Образно кажучи, так.
— А якщо він лусне?
Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мегаплюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.
— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору і змушує її затвердівати; таким чином, магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-решт лава внизу холоне і спіралі зникають. Загалом, мегаплюми не становлять значної небезпеки.
Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:
— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?
Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг з архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно і безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюми — гігантські вбивці, що з’являються з глибин?
Толланд посміхнувся, мовляв — дурниці.
— Абсолютно недоречне і неадекватне уявлення. Та стаття стосується мегаплюмів у зонах землетрусів. Кілька років на них базувалася популярна теорія, що пояснювала феномен Бермудського трикутника, де зникали кораблі. Суто теоретично, якщо на океанському дні трапляється якийсь геологічний катаклізм — який у наших краях є явищем нечуваним, — то дійсно: купол магми може тріснути і утвориться вир, достатньо великий і сильний, щоб... ну... самі розумієте...
— Ні, не розуміємо, — сказав Коркі.
Толланд знизав плечима.
— Щоб піднятися на поверхню.
— Неймовірно. Я такий радий, що ти привіз нас сюди!
Увійшла Ксавія з якимись паперами в руках.
— Милуєтеся мегаплюмом?
— Аякже, — саркастично погодився Коркі. — Майк нам щойно пояснив, що коли той маленький пагорбок трісне, то всі ми понесемося по спіралі у велику стічну трубу.
— Стічну трубу? — холодно посміхнулася Ксавія. — Скоріше у гігантський океанський унітаз.
А на палубі «Гої» пілот гелікоптера не зводив очей з екрана радара. Як пілоту-рятувальнику, йому часто доводилося бачити людей, охоплених страхом; Рейчел Секстон явно чогось боялася, коли просила його пильнувати непрошених гостей на «Гою».
«А яких же непрошених гостей вона побоюється?» — здивовано подумав він.
