Точка Обману - Браун Дэн (читать книги полностью txt) 📗
У воді за кормою з’явилася широка світна дуга, що освітлювала корабель знизу, наче в басейні з підводним освітленням. Рейчел та Коркі аж охнули в унісон.
Вода довкола корабля повнилася якимись примарними тінями, їх було багато — десятки. Зависнувши на глибині лише кількох футів, під освітленою поверхнею, ціла армія якихось чорних та блискучих об’єктів трималася паралельно один одному, долаючи сильну течію. Їхні характерні молотоподібні голови ритмічно погойдувалися, наче танцюючи під якусь доісторичну мелодію.
— Господи, Майкле, — вирвалося в Коркі. — Як все ж таки приємно, що ти нас сюди привіз.
Рейчел заклякла як укопана. їй захотілося відійти від поруччя, та вона не могла, заворожена моторошною картиною.
— Дивовижні створіння, еге ж? — спитав Толланд. І знову заспокійливо поклав руку на плече Рейчел. — Вони тижнями нишпорять у місцях з теплою водою. Ці хлопці мають найчутливіші носи у цих краях — бо у них збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку.
Коркі скептично скривився.
— Збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку?
— Ти мені не віриш? — спитав Толланд і почав нишпорити в алюмінієвому ящику, що стояв поруч. За кілька секунд він видобув звідти маленьку мертву рибину. — Чудово. А тепер — дивіться. — Діставши з холодильника ніж, він надрізав рибину в кількох місцях. Із неї почала сочитися кров.
— Я тебе благаю, Майкле, — простогнав Коркі. — Це так огидно!
Толланд кинув скривавлену рибину за борт, і вона упала у воду з висоти тридцяти футів. Не встигла вона торкнутися поверхні, як до неї одразу ж кинулися кілька акул, гризучись між собою, немов собаки, і націляючись на рибину рядами гострих сріблястих зубів. Мить — і риба зникла, розідрана на шматки.
Рейчел ошелешено повернулася до Толланда, а той уже тримав у руці ще одну рибину. Такого ж виду. Такого ж розміру.
— Цього разу крові не буде, — заявив він.
І, не розрізаючи риби,, кинув її за борт. Вона з плюскотом упала у воду — але нічого не сталося. Здавалося, плавучі молотки її просто не помітили. І наживка попливла за течією, не привернувши до себе жодної уваги.
— Вони нападають тільки тоді, коли чують якийсь запах, — пояснив Толланд, уводячи друзів від поруччя. — Насправді тут можна плавати абсолютно спокійно і безпечно — якщо ви не маєте відкритих ран.
Коркі мовчки тицьнув пальцем, показуючи шви на щоці.
Толланд нахмурився.
— Так, плавання не для тебе.
102
Таксі, у якому сиділа Габріель Еш, і досі стояло, бо рух було перекрито.
Вона дивилася, як у район Меморіалу Рузвельта з’їжджаються автомобілі «швидкої», і їй раптом здалося, що на місто опустилася сюрреалістична завіса щільного туману. По радіо репортери наввипередки сповіщали про те, що у підірваному автомобілі міг перебувати урядовий чиновник високого рангу.
Витягнувши свій мобільний, Габріель набрала номер сенатора. Він, мабуть, уже почав турбуватися, чому її так довго немає.
Номер був зайнятий.
Габріель поглянула на клацаючий лічильник таксі і спохмурніла. Декотрі авта, що стояли поруч, почали виїжджати на бордюр, розвертатися і рушати геть у пошуках об’їзної дороги.
Водій знову глянув через плече.
— Хочете й далі чекати? Бо лічильник клацає.
Габріель побачила, що на місце пригоди під’їхало ще більше урядових автівок.
— Та ні. Поїхали в об’їзд.
Водій щось ствердно буркнув і почав незграбно розвертатися в кілька прийомів. Поки вони стрибали через бордюри, Габріель знову набрала сенатора.
І знову його номер був зайнятий.
За кілька хвилин, зробивши велике коло, авто виїхало на С-стрит. Габріель помітила, що попереду замаячив офісний комплекс імені Філіпа А. Гарта. Вона мала намір поїхати просто в апартаменти сенатора, але зараз, коли її офіс був так близько...
— Зупиніться, — різко кинула вона водієві. — Так, просто тут. Дякую. — І вона показала, де треба зупинитися.
Таксі загальмувало і зупинилося.
Заплативши водієві за лічильником, Габріель додала десять доларів.
— Зможете почекати десять хвилин?
Водій поглянув на гроші, а потім на годинник.
— Так, але ні хвилини довше.
Габріель квапливо вибралася з машини. Я й за п’ять встигну.
О такій пізній годині в мармурових коридорах офісної будівлі Габріель почувалася як у гробниці. Коли вона проходила крізь шеренгу суворих статуй біля входу на третій поверх, її м’язи інстинктивно напружилися. їй здалося, що кам’яні очі фігур невідступно за нею стежать. Як мовчазні вартові.
Зупинившись перед входом до п’ятикімнатного офісу сенатора Секстона, Габріель скористалася своєю карткою-ключем і увійшла всередину. Вестибюль секретарки був тьмяно освітлений. Перетнувши його, вона пішла коридором до свого офісу. Увійшовши всередину, увімкнула флуоресцентні світильники і рушила просто до шаф з теками.
Там вона мала цілу теку матеріалів про бюджетне фінансування насівської ССЗ, а також багато інформації про супутник-сканер. Секстон, безперечно, захоче мати напохваті вичерпні відомості, коли вона розповість йому про Гарпера.
НАСА збрехала про супутник.
Коли Габріель нишпорила у своїх теках, задзвонив телефон.
— Сенаторе, ви? — озвалася вона.
— Ні, Габі, це я, Йоланда. — У голосі подруги відчувалася якась дивна інтонація. — Ти й досі в НАСА?
— Ні, я у себе в офісі.
— Ти навіть гадки не маєш, про що я дізналася.
Габріель розуміла, що не можна нічого розповідати Йоланді, поки вона не поговорить з сенатором. А потім він уже сам придумає, як розпорядитися отриманими відомостями.
— Я все розповім тоді, коли поговорю з сенатором. Зараз їду до нього.
Йоланда помовчала.
— Габі, пам’ятаєш, ти казала мені про те, що Секстон бере гроші на свою кампанію у фонду «Космічний кордон»?
— Я сказала тобі, що помилилася і...
— Я щойно дізналася, що двоє наших репортерів, котрі висвітлюють тему приватних космічних компаній, якраз займалися цим питанням.
— Що ти хочеш сказати? — здивовано спитала Габріель.
— Поки що нічого. Але цим хлопцям можна довіряти, і, схоже, вони ні на частку секунди не сумніваються, що Секстон приймає майбутні «відкати» від фонду «Космічний кордон». Тому я й зателефонувала тобі. Знаю, я сама казала, що ця ідея абсурдна. Марджорі Тенч як джерело інформації має вигляд украй сумнівний, але наші хлопці... Не знаю, але, можливо, ти захочеш поговорити з ними перед тим, як зустрінешся з сенатором?
— Якщо вони такі переконані, то чому не оприлюднили цю інформацію? — спитала Габріель навіть агресивніше, аніж збиралася.
— Вони не мають стовідсоткових доказів. Вочевидь, сенатор добре вміє замітати сліди.
«І не лише він, а й багато інших політиків», — подумки додала Габріель.
— Нічого конкретного там немає, Йоландо. Я ж казала тобі: сенатор зізнався, що брав гроші, але ці суми в межах дозволеного.
— Я знаю, що він сказав це тобі, і я не збираюся стверджувати, що розрізняю, де тут правда, а де — брехня. Я просто визнала за обов’язок зателефонувати тобі, бо раніше сказала, що Тенч не можна довіряти. Але тепер виявилося, що не одна Тенч вважає, ніби сенатор незаконно бере гроші. Оце й усе.
— А хто ці репортери? — спитала Габріель і відчула, як у ній несподівано закипає гнів.
— Не можу назвати їхні імена по телефону. Але можу організувати зустріч. Це кмітливі хлопці. Добре знаються на законодавстві, в частині, що регулює фінансування виборчих кампаній. — Йоланда на мить завагалася, а потім продовжила: — Знаєш, вони навіть вважають, що сенаторові конче потрібна готівка, бо він... він фактично банкрут.
І в тиші офісу Габріель почулося відлуння хрипкого голосу Тенч. Після смерті Кетрін він розтринькав велику частину її спадку на невдалі інвестиції, предмети розкоші та на забезпечення своєї перемоги на попередніх партійних виборах. Півроку тому ваш кандидат був банкрутом.
— Наші хлопці хотіли б з тобою поговорити, — сказала Йоланда.
