Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

Харрі зупинився в дверях. Столе Еуне відкинувся на спинку ліжка і, судячи з усього, щойно сказав щось кумедне начальнику криміналістичного відділу Беаті Льонн. Вона розсміялася. На руках у неї сиділа рожевощока дівчинка і, відкривши рота, круглими очима дивилася на Харрі.

— Друже мій! — пробасив Столе, помітивши інспектора.

Харрі увійшов, вклонився, обійняв Беату і простягнув руку Еуне.

— Виглядаєш краще, ніж минулого разу, — сказав Харрі.

— Ти сам сказав, що мене випишуть до Різдва, — відповів Еуне і повернув долоню Харрі, роздивляючись ближче. — Що в біса з лапою? Що сталося?

Харрі дав йому можливість роздивитися свою праву руку.

— Середній палець врятувати не вдалося, а от безіменний пришили, тепер нервові закінчення ростуть із швидкістю міліметр на місяць та намагаються зростися. Лікарі сказали, що з паралічем у цьому місці мені доведеться змиритися.

— Висока ціна.

— Ні, — відповів Харрі. — Це був бартер.

Еуне кивнув.

— Є новини про суд? — запитала Беата та підвелася, щоб покласти малюка до коляски.

— Ні, — відповів Харрі, милуючись її вправними рухами.

— Захист намагається добитися, щоб Лунн-Хельгесена беззаперечно визнали душевнохворим, — сказав Еуне. Він надавав перевагу терміну «душевнохворий», який давно ви­йшов з обігу в офіційних протоколах. Але він вважав його не про­сто делікатним, а й поетичним. — І досягне успіху, звісно. Інакше я вважатиму експертів із захисту ще гіршими психологами, ніж я сам.

— Так, але, незважаючи ні на що, довічне йому забезпечене. — Беата, киваючи, взялася розгладжувати дитячу ковдрочку.

— Шкода тільки, що довічне насправді не довічне, — пробурмотів Еуне і простягнув руку за склянкою, що стояла на тумбочці. — Що старшим я стаю, то більше схиляюся до думки, що зло — це зло, незалежно від діагнозу злочинця. Усі ми тією чи іншою мірою схильні до злочину, і схильність ця з нас вини не знімає. Адже ми, усі до єдиного, хворі і страждаємо на розлад особистості. І саме наші вчинки визначають, наскільки ми хворі. От кажуть: «рівноправність», але ж це нісенітниця, бо ми всі різні. Ми не рівні одне одному. Коли на кораблі починалася епідемія чуми, усіх, хто кашляв, негайно кидали за борт. Тому що справедливість — палиця на два кінці, як у філософському, так і в правовому сенсі. Все, що у нас є, — більш-менш вдала історія хвороби, друзі мої.

— Причому, — закінчив його роздуми Харрі, — у даному випадку довічна.

— Що?

— Невдала історія хвороби.

У палаті запанувала тиша.

— Я вам казав, що мені запропонували протез на палець? — запитав Харрі, помахуючи в повітрі правою рукою. — Але мені й так подобається. Чотири пальці. Як у мультяшки.

— А що ти зробив із пальцем?

— Та от, вирішив було передати його в дар Інституту ана­томії, але вони чомусь відмовилися. Мабуть, доведеться його засушити та покласти на робочий стіл. У Хагена ж лежить японський мізинець. Гадаю, мій середній саме згодиться як сувенір від Холе.

Усі розсміялися.

— А як справи в Олега та Ракелі? — запитала Беата.

— На диво добре, — відповів Харрі. — Вони молодці.

— А Катрина Братт?

— Краще. Я відвідував її минулого тижня. Повертається на роботу в лютому. Поїде знову до відділу моралі до Бер­гена.

— Правда? А вона не почне від люті палити по людях?

— Ні. Усе не так, як мені уявлялося. Вона взагалі їздила на затримання з порожнім револьвером. Ось чому вона так рішуче натискала на спусковий гачок, що я чув клацання курка. Я мав здогадатися.

— Чому?

— Бо, коли переходиш з одного Поліцейського управління до іншого, здаєш свій револьвер, а там отримуєш новий та дві коробки патронів. А в столі Катрини я знайшов саме дві коробки, нерозкриті.

Трохи помовчали.

— Чудово, що вона одужала, — сказала Беата.

— Так, — погодився Харрі, а сам подумав, що й справді, здається, все налагодилося.

Коли він заїхав до Катрини, що перебувала в квартирі матері в Бергені, вона щойно прийняла душ після довгого кросу пагорбами Саннвіксф’єллет. Мати пригощала їх чаєм, а Катрина сиділа з іще вологим волоссям, рум’яна, та розповідала, як справа батька стала для неї насланням. Вона пе­репросила за те, що втягла у цю справу і його, хоча в її погляді Харрі не роздивився ані тіні жалю.

— Мій психіатр каже, що на сьогоднішній день я, можна вважати, здорова, — додала вона, знизуючи плечима. — Ця справа переслідувала мене з самого дитинства, але тепер нарешті я зробила все, що могла, у всьому розібралася й можу жити далі.

— Перекладати папірці у відділі моралі?

— Почну там, а далі подивимося. Буває, що й прем’єр-міністри повертаються на свої посади. — І її погляд ковзнув у вікно, на фіорд. Можливо, туди, де лежить Фінньой.

Виходячи від Катрини, Харрі був упевнений, що біль не залишив її душу й залишиться з нею назавжди.

Він подивився на свої долоні. Еуне має рацію: якби кожен народжений на землі був дивовижною довершеністю, життя насправді стало б глобальним руйнуванням самого себе.

У двері постукала медсестра:

— Укольчики, Еуне!

— Сестричко, давай пропустимо хоч раз?

— Не можна.

Столе Еуне зітхнув:

— Сестричко, що гірше: вбити людину, яка хоче жити, чи не давати померти тому, хто хоче померти?

Беата, медсестра та Столе розсміялися, і ніхто з них не помітив, що Харрі не видав ані звуку.

Харрі спустився з крутих схилів, на яких розкинувся лікарняний комплекс, і знову піднявся до озера Согнсванн. Людей там було небагато, тільки звична група тих, хто гуляв у неділю, швидким кроком обходила озеро навкруги. Ракель чекала на нього біля шлагбаума.

Вони обійнялися й мовчки пішли стежкою. Повітря було гостре від морозу, а сонце неяскраво світило з блідо-блакитного неба. Сухе листя хрускотливо ламалося під підборами.

— Я ходив уві сні, — зізнався Харрі.

— Та ти що?

— Так. Один раз точно.

— Ну знаєш, не так легко весь час лежати і не рухатися.

— Ні-ні, — хитнув він головою, — в буквальному смислі. Вночі встав і пішов по квартирі. Невідомо, навіщо.

— А коли ти це виявив?

— Коли повернувся з лікарні. Тієї самої ночі. Стою на кухні, дивлюся на чиїсь мокрі сліди на підлозі. А потім дивлю­ся — я сам голий, в самих капцях, а в руці — молоток.

Ракель, посміхаючись, подивилася униз. Підлаштувалася до його кроків:

— Я теж ходила уві сні. Коли завагітніла.

— Еуне сказав мені, що дорослі ходять уві сні, коли в них стрес.

Вони спинилися біля берега. Помилувалися на пару лебедів, які безшумно та без жодних зусиль пливли мимо них по сірій воді.

— Я з самого початку знала, хто батько Олега, — сказала вона. — Але коли його коханка з Осло сказала йому, що вагітна, я не знала, що у нас з ним буде дитина.

Харрі вдихнув повні легені холодного повітря. Відчув, як він коле в носі, як пахне вітром. Він заплющив очі і став слухати далі.

— А коли я зрозуміла, що вагітна, він уже зробив свій вибір та подався з Москви до Осло. У мене теж був вибір: знайти в Москві дитині батька, який любитиме її та піклуватиметься про неї, поки вважатиме, що це його рідний син. Або залишити дитину без батька. Це було жахливо. Ти знаєш, як я ставлюся до брехні. Якби мені розповіли, що я — з усіх людей на світі саме я — вирішу прожити решту життя у брех­ні, я б не повірила й розлютилася. Але коли ти молодий, багато що здається простішим, ніж воно є насправді. Якби йшло­ся тільки про мене, я б із легкістю прийняла рішення. Але тут йшлося про багатьох та багато про що. Не тільки про те, що я зламаю життя Федорові та його сім’ї, але й про те, скільки зла та горя я завдам тому, хто поїхав з Москви до Осло. А найголовніше — я мала піклуватися про Олега.

— Я розумію, — кивнув Харрі.

— Ні, — відповіла Ракель. — Ти не розумієш, чому я раніше тобі про це не розповіла. Бо тебе це зовсім не стосувалося. І якщо ти вважаєш, що я хотіла здаватися кращою, ніж є насправді...

— Я так не вважаю, — зупинив її Харрі. — Я не вважаю, що ти краща, ніж є насправді.