Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Він красиво поклав кулю, таку саму, як і попередні, тільки з цифрою три; чорт візьми, подумав Санчес, яка, здавалося б, різниця між цією кулею і тією, тринадцятою, що тепер стоїть у Раміреса на ударі в середину, а все-таки зовсім інша якість, значенйя, вага… Варто стерти з тринадцятої одиницю, а до цієї трійки домалювати одиницю, і значення зміниться, не сотвори собі кумира, воістину так…

— Зараз я заберу тринадцяту, — сказав Рамірес. — Ти помітив, Малюк, що всі кулі на столі однакові від створення свого, а любимо ми їх по-різному?

Санчес засміявся.

— Я саме про це думав, в’єхо, прямо-таки славо в слово, як ти сказав.

— У мене це часто було з моєю мухер [37]… Це буває, коли віриш; ми вміємо вірити і тоді починаємо думати про одне й те ж… А ти читав книжку про цього старика в морі?

— Читав, — відповів Санчес. — Того янкі, що написав книжку, звали Хемінгуей.

Саме тоді Карденас привів Пепе з гітаристами.

— Добрий день, громадянин прем’єр, — сказав Пепе.

— Добрий день, — повторили Ромеро й Боніфасіо в один голос.

Санчес усміхнувся.

— Музиканти, а говорите, як солдати, що вітають командира… Починайте, хлопці, я до ваших послуг. У мене є десять хвилин, не більше…

Гітарист Ромеро глянув на свій великий годинник, у ньому було вмонтовано передавач; коли вони йшли парком «Клаб де Пескадорес», він подивився, чи стоїть коло пірса білий катер з увімкненим движком; стояв точнісінько там, де мав стояти, на тому самому місці, яке позначено на картах, коли репетирували операцію; і капітан був той, якого їм описували: з рудою бородою, в білому костюмі, з золотим браслетом на лівій руці; з катера надійде команда, годинник пискне; це означає, треба вийняти «шмайсери» й прикінчити полковника, іха де пута [38], червоний; найманець Кремля…

Гітаристи мовчки, неквапливо й зосереджено взяли свої великі старі, а тому дуже красиві гітари з великих, важкої шкіри чохлів і водночас разом торкнулися струн; звук пролунав густий, відчутний, тремтливий…

Це була проба; Ромеро глянув на Пепе, кивнув йому, той почав; Боніфасіо підхопив: «Пісня революції…»

… Катер був уже за милю від пірса; капітан, Густаво Карерас, подивився на карту — до нейтральних вод лишалося зовсім мало; попереду, за сім миль, стояв американський сторожовик; через дві хвилини треба давати команду діяти; нехай потім шукають катер; правда, можна зняти трагікомедію, як ці мулати метатимуться по пірсу…

— Гітаристи мені дуже подобаються, — сказав Санчес. — Заспівай-но ще, Пепе… Тільки чому ти стоїш, немов аршин проковтнув? Ти ж співаєш, це таке щастя, коли людина вміє співати… Може, тобі краще ходити по кімнаті? Статика зв’язує… Ти чув таке ім’я — Станіславський?

— Ні.

Ромеро торкнувся струн, звук поплив по кімнаті. Він боявся, що ось-ось запищить годинник; сигнал; почує той бугай біля дверей; це погано, коли дві цілі в різних напрямках; звичайно, все зрепетирувано, Боніфасіо битиме в охоронця, але все-таки стріляти в одному напрямку завжди надійніше.

Боніфасіо одразу ж зрозумів Ромеро; теж торкнувся струни; полилася бурхлива мелодія.

— Станіславський був великий режисер, — вів далі Санчес. — Тобі треба почитати книжки про театр, Пепе… А то доведеться нелегко проходити конкурс… Так от, Станіславський учив своїх артистів: якщо тобі важко збагнути роль, шукай пристосування… Пригадуєш Кареніна, чоловіка Анни?

— Не пригадую, — відповів Пепе, — я зовсім не пригадую, сеньйор прем’єр…

— Толстой написав, що в Кареніна були відстовбурчені вуха… Артист мучився, вони дуже настирливі, справжні артисти… Він не відчував себе Кареніним і через те сковано рухався, мляво розмовляв… І Станіславський порадив артистові вставити сірники у вуха, той вставив, вуха відстовбурчились, і він зразу відчув себе в своїй тарілці, повірив у себе… Може, й тобі варто як слід подумати про костюм? Ти занадто модний, завужений, важко рухатись…

— Можна, я заспіваю ще одну пісню? — попросив Пепе. — Про любов у мене краще виходить.

Санчес знизав плечима.

— Ну, будь ласка, якщо про любов тобі легше…

І в цей час годинник у Ромеро пискнув.

Боніфасіо непомітно рвонув струну, вона лопнула; він скрушно похитав головою, сказав, що доведеться поміняти басову, без неї не можна, відклав гітару, потягся до футляра, відкрив потайну кишеню; за одну мить Карденас лежав на підлозі, зрешечений кулями; старий Рамірес кинувся до Санчеса несподівано для його років прудко, немов перед ударом на більярді, коли в нього переставали труситися руки, він обійняв Санчеса й закричав:

— Ні, ні, ні! Пепе! Пепе, що ти робиш?!

Боніфасіо тихо сказав Ромеро:

— Забери діда.

Санчес гостро відчув гіркий сигаретний дим, що йшов від в’єхо, особливий, старечий, беззахисний запах, дрібний дрож, який тіпав старе тіло, лункі, часті удари серця, коли Ромеро по-кошачому перескочив через край столу, схопив старого за кістляве плече й хотів відтягти в бік, але руки в того напружились, він зайшовся криком.

— Відійди, в’єхо, — прошепотів Санчес, відчув, як повільно, мертво холонуть пальці рук і ніг, — відійди, не треба тобі…

83

26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

У крітському ресторанчику Папаса на рю Муффтар було безлюдно; в туристський сезон тут не протовпишся, всі хочуть побувати на вулиці, яку згадує Хемінгуей у своїй найсумнішій, пронизливій і безутішній, як минула молодість, книжці про те свято, яке завжди з тобою.

Марі, Верньє і Гала посідали ближче до вогню, в самій глибині залу; Папас підійшов до них з меню, великими, як міжурядові договори, й такими ж червоношкіряними.

— Якщо дозволиш, Марі, я замовлю те, що тобі напевне дуже сподобається, — сказала Гала. — Ти дозволиш?

— Звичайно, — Марі вимучено всміхнулася. — Спасибі.

— Будь ласка, Папас, приготуйте ваш чудовий крітський салат з мідіями, — попросила Гала. — Тільки спочатку принесіть якийсь плед, наша дівчинка замерзла… Тобі холодно, Марі, правда?

— Ні, ні, Папас, не турбуйтеся, мені тепло.

— Їй холодно, — повторила Гала, — я бачу.

— Вона попросить сама, коли їй стане холодно, — роздратовано сказав Верньє.

— Але тоді буде пізно! її протягне, вона така бліденька.

Верньє всміхнувся до дочки.

— Я її вчу не нав’язувати добро… Нічого не можна нав’язувати, а особливо добро, це не прощається… Пора від слів переходити до діла й бити по щоках, а не умовляти — на півдні Франції і Італії на цьому тримаються сім’ї.

— Зараз я посунуся, щоб тобі було зручніше вдарити, — засміялася Гала, — тільки спочатку я замовлю найсмачнішу їжу для Марі…

— Все-таки я принесу плед, — сказав Папас, — я відчуваю, як дме, такі дощовиті дні, просто дивно, обіцяли, що жовтень буде теплий, а тут дощ, наче грудень надворі. Я підкладу більший пеньок у вогонь, стане тепло…

— Що ти хочеш замовити? — спитав Верньє. — Марі не любить риби.

— Але ж тут особлива риба, Марі, може, ти покуштуєш маленький шматочок?

Марі похитала головою.

— Ні, спасибі… Ніхто так смачно не готує рибу, як моя мама, та й у неї я відмовляюсь… Не знаю чому…

— Тоді нехай Папас зробить м’ясо у виноградному листі, так, Верньє?

— Справді смачно, Марі, — підтвердив Верньє. — Раджу покуштувати…

— А пригадуєш, як ти вперше почастував Ганса кукурудзою? — Обличчя Марі на якусь мить стало лагідним, розгладилися зморшечки круг рота, очі стали добрі, ласкаві.

— Звичайно, пригадую… Гансі тоді був товстий, побіг до старої туркені, яка продавала гарячу варену кукурудзу, і гепнувся, бо не помітив сходинки, здер шкіру на колінах і гірко заплакав, а був уже дорослий хлопець, дванадцять років…