Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Від образи, — пояснила Марі. — Націлився на кукурудзу, про яку ти йому так багато розповідав, побіг, і замість ласощів — зідрані коліна… Знаєш, як прикро, коли бачиш радість, ось вона, тільки простягни руку, а поспішиш, шльоп, і коліна в крові!

— А пригадуєш, — сказав Верньє, — як ми поїхали в Іспанію і ти сердилася на мене, та все завішувала своє вікно в машині шаллю, щоб не загоріти, ти дуже боялася загоріти, тоді була мода на блідих…

— Ну, тату, не треба, — обличчя в Марі стало таке сумне, що у Верньє защеміло серце.

— А якось ми з тобою страшенно посварились, бо ти не хотіла, щоб я купив тобі туфельки марки «коледж», — зітхнув він, — тобі дуже хотілося носити високі каблуки, а мені це не подобалось, ти була ще маленька, точніше, мені здавалося, що ти маленька…

— Задерикувата. Ти просто нас дуже балував…

Гала закурила.

— Та це ж чудово, коли батько має можливість балувати дітей… Нас теж балували, поки була жива мама… Ми щороку їздили в село, там було багато фруктів, і такі дешеві, що ми з братами просто об’їдались, а потім мама померла, і ми вже жодного разу не виїжджали з міста…

Марі поклала свою м’яку, ніжну долоню на холодні руки Гала; на якусь мить очі Марі спалахнули, вона подивилася на батька й шепнула:

— Таточку мій…

Повернувся Папас, укрив Марі легким пледом, схилився, приготувався вислухати замовлення; він ніколи не записував, бажання клієнта — закон, а закон треба пам’ятати.

— Що питимемо? — спитав він.

— Марі, тут чудове рожеве вино. Папас, будь ласка, принесіть пляшку, тато розповідав, як ти, ще маленькою, випила рожеве шампанське й стала танцювати на столі…

— І розбила фужер, — додала Марі, — навіть зараз пригадую цей дзвін, фужер був кришталевий…

— Ну й попало тоді тобі від… — Верньє обірвав себе, бо попало їй від Елізабет, а він не хотів говорити про неї погано, тієї рівноваги, про яку мріяли всі ці місяці, досягнуто, найстрашніше — порушити її, нічого не можна порушувати в цьому ламкому світі, все й так приречене, хистке, ненадійне…

— А пригадуєш, — пожвавішала Марі, — як Ганс зображував полювання на кабана, коли ми вчотирьох їздили на теплі озера, у мами тоді був радикуліт?

— Пригадую… Маленький товстощокий шибеник, а замість рушниці паличка… Він страшенно любив лякати себе, ти помічала?

— То це ж дуже цікаво, — засміялася Марі. — Я теж любила себе лякати. А ви любили, Гала?

— Ні. Я любила мріяти й дуже цього боялася, бо коли поверталась із мрій у нашу буденність, ставало так тяжко, що жити не хотілось…

— А Гансові було так добре в татовій буденності, що він себе лякав… Вам не набридло слухати наші спогади, Гала?

Та всміхнулась.

— Я все знаю… Тато часто розповідає про вас, про кожен ваш день… Особливо коли дивиться на ваші фотографії… Він згадував, як ти маленькою відпочивала на морі й дуже пустувала, не слухалася, тоді мама сказала, що одведе тебе в гори і там покине, ти заплакала: «А я камінчиків назбираю і кидатиму, й по них до тебе повернуся…»

— А тато розповідав вам, як він ударив мене?

— Та ти що?! Ні.

— О, тато вміє бути дуже жорстоким, — сказала Марі, — ви, мабуть, ще не мали змоги в цьому переконатися… В мене була няня, така собі невеличка товста шведка, яка любила мене, правда, тату?

— Дуже, — підтвердив Верньє. — Така славна дівчина…

— Ну от, а діти завжди знають, хто їх любить, бо коли люблять, то все прощають, і я вдарила якось няню по обличчю не зозла, а так, граючись у «пані-служанку», і тато зняв ремінь і вперіщив мене, я пережила такий жах, якого більше ніколи не довелось пережити… Але це був потрібний урок, еге ж, татку? і — Якщо ти так вважаєш, — Верньє витяг з кишені коробочку з судинорозширювальними ліками, поклав таблетку під язик.

— Що? — спитала Марі. — Тобі погано?

— В нього без упину стрибає тиск, — сказала Гала, — а найдужче, коли хвилюється…

— А тут ще я зі своїми справами…

— Він дуже тривожився, поки тебе не було, Марі. Він жив тим, що ти до нього приїдеш… Як це чудово, що ти приїхала…

— А завтра після лекції тата почнуть лаяти, відберуть кафедру й перестануть друкувати…

— Вже не друкують, — озвався Верньє, — але це дрібниці, нікуди вони не дінуться… Головне, ми з тобою точно придумали, як діяти завтра, це буде красивий удар…

— Пригадуєш, — Марі трохи повеселішала, — як ми привезли бабусю у Дюнкерк і сказали їй, що це Біскайська затока, і наша сліпенька компанійська бабуня стала розпитувати всіх на пляжі, що це за новий Дюнкерк з’явився тут?

— Пригадую. Все пригадую, будь я тричі неладний.

— І я, — кивнула головою Марі.

— А я частіше хочу забути те, що було, — сказала Гала. — Марі, будь ласка, поправ плед, я відчуваю, як тут дме…

Марі закуталась; Верньє хмикнув.

— Дівчинка стала схожа на шотландського стрільця.

— Знаєш, про що я думала останні сім годин, тату?

— Ні.

— Я думала про те, яке ж це триклятуще слово «власність». Бідолашний Томмазо Кампанелла, як він мріяв про «місто сонця»… А таке неможливе… На жаль… Хіба я так металася б, якби не відчувала, що мій Мігель під ударом? Не металася б… Мій, та й годі…

— Але ж ти прощаєш йому любов до Гаривасу?

— Різні поняття.

— Чому? Просто ти його ще дуже шануєш… Ти ж нікому не дозволиш сказати про нього поганого слова? Звичайно, не дозволиш… Ти нікому не дозволиш обговорювати його слова, справи, вчинки, ти переконана, що він робить усе правильно, любить тих, кого треба, оточує себе тими, в кому впевнений… Добре, не гнівайся, не буду, пробач… Просто я дуже старію, а тому зразу легко ображаюсь…

Папас приніс вино, налив Верньє, той покуштував.

— Пречудове.

Лише після цього неодмінного ритуалу Папас налив у бокали дамам і спитав:

— Поставити нашу крітську музику? Чи хочеться побути в тиші?

— О, будь ласка, поставте вашу музику, — відповіла Марі.

— Я з вами потанцюю, — пообіцяв Папас, — я завжди танцюю з моїми постійними клієнтами, правда, Гала?

— Він її в мене відіб’є, — поскаржився Верньє дочці, — вони завжди переглядаються за моєю спиною.

— Не відіб’є, — запевнила Марі. — Тільки дурна жінка може піти від такого красивого, розумного й доброго, як ти…

— Розумієш, подруго? — Верньє гордо подивився на Гала. — Папас, ще дві пляшки, я сьогодні хочу від душі пити.

— І цілу ніч потім ковтатимеш ліки, — з докором мовила Гала.

— Вас позбавили слова, мадемуазель, — сказав Верньє. — Шат ап! [39]

— Марі, хочеш устриць? — похопилася Гала. — Тут навпроти допізна продають їх, зовсім забула! Я зараз!

— Не треба, Гала! — але та вже пішла до виходу, натягуючи на ходу пальто.

— Я зараз, — і вибігла.

— Чи не забагато ти розмовляєш лише зі мною? Про те, що нам близьке, про нас з Гансом? Гала може образитись.

— Я всі ці місяці тільки про вас і говорив з нею, з ким же ще?

— А з самим собою?

— З самим собою я не розмовляв. З самим собою я плакав, голубонько моя…

— Якщо все добре скінчиться, давай поїдемо всі разом у Гаривас, як?

— Запрошуєш?

— Звичайно. Купимо тур і поїдемо на два тижні… Він буде щасливий…

— Ти його любиш, Марі? Чи ти любиш свою любов до нього?

— А хіба це не те саме?

Верньє похитав головою.

— Ні, маленька, зовсім не те саме.

— Я говорила про це з одним росіянином,

— Його прізвище Степанов?

Марі засміялась.

— О, який ти хитренький, таточку! Звідки ти знаєш?

— Він був у мене…

— І розповідав… Ви чимось дуже схожі…

— Ну, ще б пак… Консерватор Верньє і комуніст Степанов…

— Ви схожі тим, як любите своїх дітей…

— Давай вип’ємо за Ганса?

— Давай. Тільки почекаємо Гала.

— Марна річ. Вона півгодини вибиратиме тобі найсмачніші устриці і десять хвилин торгуватиметься, Щ96 купити їх за півціни… Давай вип’ємо за те, щоб Гансі швидше приїхав сюди і ми посиділи б отут, у Папаса, погуляли і ви нарешті обжили б свої кімнати…