Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Ґратулюю, — відрухово сказав Адріян — і аж тоді зрозумів почуте: в цього чоловіка є дитина. — Хлопець? — спитав для чогось: так, наче не мав сили одійти, наче щось його тримало при цім чоловікові — якась остання надія чи обіцянка, якась затримана вістка. — Чи дівчинка?
— Хлопець, — заяснів у притемку вчитель, — козарлюга, три кілі п'ятсот! Це вже другого Бог дав, старший два літа нам кінчив на Покрову…
— Дай Боже щастя вашій родині, — сказав Адріян. Так, наче колядував йому. Так, наче це було Різдво, найбільше рокове свято, коли над містами, й селами, й заметеними снігом криївками пульсує крізь ніч невидиме світло, і під землею, як у катакомбах під Нероновим Римом, гуде, мов похований дзвін, коляда, розпромінюючи лиця зібраних до гурту сяйвом благої вісти: Син Божий народився!.. І він теж дістав нині благу вість — йому теж мав уродитися син, і в акурат на Різдво: листопад, грудень, січень, якраз дев'ять місяців, дивні діла Твої, Господи, — поки ми воюєм і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… По селах співали нової колядки — «Чи чули ви, люди, сумную новину — закували у кайдани нашу неньку Україну…», — слуги царя Ірода йшли по снігу, як Бройґелеві мисливці, шукаючи за немовлятами, зашкарубла руда ганчірка в колисці спустілої лемківської хати виявлялась розстріляною впритул шестиденною дитиною, і молоді мужчини з автоматами, які ще недавно в цій хаті колядували, — дай Боже тому, хто в цьому дому! — дякувати, хлопці, дай Боже й вам! — вискакували надвір і блювали в сніг, — радуйся, ой радуйся, земле: ллється, ллється червоне вино по руках колядникам, через верх наповняючи пугарі, ллється з пробитих, прострілених черепів, а жінки, як почаділі, не вважають, чіпляються нас, мов коріння за ноги, благаючи любощів, щоб родити в муках, і Бог на їхній стороні, бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішитиметься новою радістю, і зо всіх сторін живі нестимуть гостинці живому дитяті?.. І то добре, так має бути, — най жиє, най здоровий росте, — чейже хтось та виросте, хтось схорониться в яслах, у нетрях, в яскині, в найглухішім селі попід лісом, поки Іродові чорні мисливці йдуть і йдуть по снігу цепом, упадають в доми серед ночі, виривають живих із угрітих постелей, — дві годині на збір, дві хлібині на душу, з одежі лиш те, що на собі, пане офіцере, а дитину ж переповити? — «Давай-давай, скарєє, папіла!» — і фіра з двома недостріленими життями, жінкою й дитям в її лоні, та невже ж бо й справді моїм, Господи, трясеться по лісових бакаях туди, де чекають на неї розкриті ворота тюрми, — а тюрма все будується, пухне, набирає моці, щоби вдержати в собі бунтарську кров, і назавтра сонце знову встає над обрієм, як живіт вагітної, наче ціла земля корчиться в муках — і не може вродити собі Спасителя, і плач стоїть у Рамі й ридання велике — то плаче Рахіль за дітьми своїми й не може втішитися, бо нема їх…
Щось іще мав питати — не може ж бути, щоб чоловік нічого більше не завважив! — але спам'ятався: з глибини двору долинув шум — хтось вийшов з будинку й ішов через двір. Молодою, танцюристою ходою. Ходою людини, яка ще нікого не вродила. Чиє тіло ще вірить у власне безсмертя.
— О-олю!.. — співучо, мов ніж шовкову тканину, розтяв згори тишу жіночий голос.
— Лишайтеся, — шепнув Адріян. — Спитаєте дорогу, ніби заблудили. І, борони Боже, не йдіть за мною, — не можна, аби вас зі мною бачили.
«Хай вас Бог благословить», — додав він іще — чи тільки думав додати. Проте відповіди вже не чув.
Перед ним лежало вісімнадцять кілометрів дороги, де кожен зустрічний міг його упізнати. Мисливці йшли по снігу, ситі доїжджачі в нових кожухах і тугих шкіряних портупеях розглядали поле в далековиди, — а пси вже рвалися з повода, захлиналися гавкотом, мов легені мали з себе вергнути, і роз'юшено дерли землю задніми лапами, викидаючи в небо фонтани чорної багнюки… Звір не змилив, звір угадав, тільки-но вистромив засвіт носа з криївки: теплий вітер із полудня ніс із собою запах облави — і ця облава призначалась на нього.
Ти бачиш? Бачу. Він іде. Так.
Не бійся. Я не боюсь.
Це тільки сон. Це нам із тобою сниться той самий сон. Хіба таке буває? Щоб двом людям снився той самий сон?
Буває. Моїм дзядзьові з бабцею таке було в Караганді. Це насправді дуже просто — ти снишся мені, а я тобі.
А й справді, просто. Аж дивно, як уві сні все про сто — здається, ніби інакше й бути не може…
Бо в сні все так, як воно є насправді. А вдень — тільки так, як нам увижається.
Значить, я насправді тебе люблю. Зараз, уві сні, це так ясно, що жодних доказів не потребує. Я не бачу тебе в цих нічних декораціях, ти десь осторонь, збоку, як частина мене, — я тільки чую, що поруч зі мною окреме життя, і я його люблю. І я знаю, що це ти. Адже це ти?.. Ти?.. Це ти? АДРІЯНЕ?..
Адріяне?.. Ох… куди ти втік? Нащо засвітив лампу?
Спи, спи… Я тільки запишу, бо забуду…
Що запишеш?.. Уфф… Ковдра збилася… Котра година?
Не знаю. Четверта.
Ти чув, як я тебе любила? Уві сні? А ти взяв і прокинувся. Там ще щось було. Дай подумати. Іди до мене, будем думати разом. А, чорт!.. Що таке?
Коліно… Зачепив… Ніби забите, чи що? Тільки де я його міг забити? Звечора все було о'кей…
Може, об тумбочку? Гарцюєш цілу ніч, схоплюєшся… Дай-но я гляну. Дивно. Дуже дивно…
Ні, синця не видно. Коли так натискаю — болить? Та наче ні… А тут?
Воно ніби всередині, глухо так. Дуже, дуже дивно…
Ну, лягай уже… Налякав мене, і знов весь мій сон утік. Тільки й запам'ятала, що чогось дуже тебе любила. І чого б то?
Це добре. Люби мене. Весь час люби. А я що роблю? Ото мені повезло. Обом нам повезло. Угу. Шалено.
Ох… Адюська… Адічка, рідний, чудо моє… Ні, не зупиняйся… О Боже… Ах, ти ж… ти… ти… ти…
Кохане моє… кохане…
Дай, слізки витру… Клади голівку мені на плече. Ось так… Це краще, ніж уві сні було. Це продовження.
А так воно й є… Бо я щоразу з тобою щось бачу. Щоразу якісь нові картинки — як у кіно…
Моя ти картинка. Найкраща картинка в світі. Тільки мені жаль, що ти не бачиш… Що я тобі не можу показати. Таке було б відео… І що ж було цього разу?
Спалах. Просто спалах, тільки дуже яскравий. Такий, ніби прожектором в очі, як після темного льоху… І — вибух… Така суміш захвату й жаху, як виліт із тіла. От цікаво, чи це і в смерті так?.. Ти так застогнала, аж я злякався. Воно й справді було схоже на смерть.
Знаєш, я щойно завдяки тобі зрозумів одну штуку. Знов про якісь твої множини?
Ні, про той сон… Я зрозумів, чому там нема страху смерти. В жодному з тих снів. Хоча, в принципі, всі вони про смерть. Дивно, правда? Дурнику мій…
Що ти, малятко? Чого ти знов плачеш?..
Тому, що я тебе люблю. Так люблю, що не знаю, що з цим робити…
Чшш… Не плач. Хочеш, я тебе візьму на руки й по-колишу?
Ой, Господи ну от, краще вже смійся.
Розказуй, розказуй далі. Що там зі страхом смерти?
А нічого, в тім-то й річ. Нема його там. Я думаю, він взагалі не боявся вмерти, той чоловік. Думаю, він постійно до цього був готовий. І від цього і всі картинки в його голові мусили бути такі… різко наведені, фізично відчутні… Це так само, як в екстазі, розумієш? Коли ти сказала про виліт із тіла, я зразу про це подумав.
О Боже. Не може бути.
Що таке?
Ні, нічого… Так, здогад. Я, здається, здогадуюсь, хто то міг бути. Що, справді?
Приблизно… Ти ж його в лице не впізнав би? Скажімо, на фото? Не більше, ніж самого себе без дзеркала. Ну, то нічого й думати…
