Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Про що?

Про той спалах. Нічого, пусте. Забудь. Як твоє коліно? Затихло. Мовчить. Ти мене полікувала.

Адю? Ммм?..

Як гадаєш, це справді ми? Чи ми собі тільки снимося? Не знаю, Лялюсь…

У мене часом таке відчуття… Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду.

Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена — знаєш, як у граматиці недоконаний вид… Ну, значить, так мусило статися.

Ні, ти послухай… Якось у дитинстві, я ще зовсім маленька була, ми ще на Татарці тоді жили, — з нашого двору виїздила одна дівчинка. Дім уже був призначений на знесення, десь невдовзі по тому й нас виселили, — а ця сім'я була перша, цілий двір їм помагав вибиратися. Стояла перед під'їздом вантажівка, з квартири виносили меблі, — ті самі кріселка, на яких ми в гостях у тої дівчинки гарцювали, як зараз бачу їх там у вітальні… Надворі, під відкритим небом, вони виглядали, наче вирвані з рота зуби. Абажур мені дали потримати, що в них висів над столом, — знаєш, такий на дротиках, жовтогарячий із кетяшками…

Знаю: п'ятдесяті роки.

Угу, в них все було старе… Знятий з місця, він теж перестав бути абажуром — якби вдягти його через голову, була б спідниця принцеси… І от тоді, розумієш, мене найбільше мучила одна річ… Із тою дівчинкою ми напередодні робили разом «секрет». Дуже були з нього горді. І я весь час думала — ось, вона виїздить, і що ж тепер буде з нашим «секретом»?.. Розумієш, вона про нього забула. Їй було вже не до нього. Може, якби ми вдвох улучили хвильку, втекли від дорослих, розкопали той «секрет» і присягли над ним у вічній дружбі, все було б інакше. Тягло б на мелодраму. Або, якби вона той «секрет» комусь «заповіла», дозволила після свого від'їзду ще комусь показати, якійсь іншій дівчинці… Але нічого такого не відбулося, — було ясно, що наш «секрет» умер. Умер, тому що вона про нього забула. З ним сталося те саме, що й із кріселками, з абажуром: він утратив свій прямий смисл. Хоч і лишався там, де й учора, ніким не рушений, він більше не був «секретом» — був уже просто купкою закопаного сміття. Ти слухаєш?..

Угу…

І я пам'ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася… Дитина — вона ж відчуває так само, як дорослі, тільки пояснити того не вміє. Ніби мені відкрилися нараз усі ті «секрети», що ми наробили, а потім покинули й ніколи більше до них не навідувалися, — як вони всі й далі лежать там, у землі. Всі наші запечатані дружби, сльози, клятви… Наші маленькі життя, накриті скельцями, — як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…

Музей покинутих секретів — гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…

Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой «секрет», покинутий власниками. Ну… Десь так.

А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, «заповіли»?..

Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть. І досі не направиться.

Ну, це вже твої фантазії…

Це просто чуйка. Нормальна бабська чуйка, повір моєму слову. Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки.

Ніколи не любив сірих мишок…

Ага, тож то й біда! Всім вам подавай красунь і розумниць. А нам, думаєш, від того легше в світі жити?

Ой ти ж моє бідолашненьке…

Угу, пожалій мене, пожалій… Я-то принаймні жива — поки що. І дуже, дуже тепла… Ах, чорт! Що таке?

Коліно! Згадав! Я згадав, Лялюська!.. Я крався під плетеним тином десь на передмісті, а в місті на мене чекала зрада. Я мав убити зрадника, Лялюсь! Я для того і йшов, мене для того викликали! Але я навіть імени його не взнав, нічого!..

Це в сні було?..

І я вдарив коліно — об той тин!.. Жартуєш?

Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав… І ти, до речі, теж там була — говорила зі мною.

Я? І що ж я говорила?

Стоп, а може, то й не ти була… Може, бабця Ліна… В усякому разі, голос був жіночий, це точно. Якась дуже близька мені жінка, дорога… Невже мама? От блін, не можу згадати… Тільки мокра рілля весь час чогось перед очима стоїть…

І ти не пам'ятаєш, що вона говорила, та жінка?..

Чекай, я ж був записав спросоння! Десь воно тут на столику має бути… Ось, знайшов! Є. На сигаретах.

Покажи. Ого, ну й наґрамузляв…

Так потемки ж писав! «Не знадобиться»… М-да…

Що це значить?

А я звідки знаю? Вилетіло все на фіґ… От уже дійсно — «не знадобиться», як на глум фразочка… Кров якась у Києві… Теж не пам'ятаю… Жінки… До чого тут жінки? Дай, я гляну.

Якісь, блін, пророцтва дельфійського оракула — слова на місці, а смислу ніякого!.. Як ти про той «секрет» казала — купка закопаного сміття… «Жінки не покинуть родити». Як, як?

Так тут написано. «Жінки не покинуть родити». Тю. Теж мені, E = mc ² .

А знаєш, не така вже воно й дурна думка, як здається…

Та причому тут… Ти зрозумій, той сон був попередженням — і попередження чомусь лишилося непочутим! Хто був той зрадник, якого я мав убити? А через нього ж хтось мусив загинути — раз той сон і досі мене по коліну лупить!..

Слухай. Пора це припиняти. Ми обоє сходимо з ума. Це, як у Макбета з відьмами, — той теж старався розшифрувати віще послання, і чим це скінчилося? Ми все одно так нічого не дізнаємося. Ніколи, нічого не дізнаємося. Все, милий, баста. З мене досить. Гаси світло, скоро світати почне…

Лялюська? Ммм?.. Ти спиш?

Я спу.

Ну, добре. Добраніч…

Те, що сталося, не містилося в голові нікому. «Стодоля» зник.

Як то, зник?! А отак-о — вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі — й зник. Досі не повернувся.

Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали Гельціні очі — страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров'ю кутиками. Такі очі були в зайця, якого він колись устрілив, — доки їх не встелила каламуть, і потім вони заскліли, зробилися мертві. Ті Гельціні очі його дратували, вимагали від нього якогось додаткового зусилля, а думки й без того розбігалися навсібіч, мов миші в стодолі. Гельця йому заважала; ліпше б її тут не було.

Найгірше не містилося в голові те, що харчі вони ще мали — правда, вже на денці, й самі крупи, а їх сирими не вжуєш, але ж Гельця і в цих «переходових» умовах примудрилася зварити кулешу, ще з день-два пересидіти б далося! І трохи протицингової трав'яної гербати ще було — правда, без цукру… Він би зараз залюбки випив тої гербати, хай і без цукру, аби гаряча була, але трудно — мусив удовольнитися з дороги схололою кулешею, і тепер в обважнілому шлункові гурчало, ніби там хтось двигав меблевий гарнітур; це теж його дратувало. Та, до холери, а якби й надголодь прийшлось трохи посидіти, то що такого?.. Їсти — не срати, можна зачекати (як підбадьорювали вони себе, коли Гельця не чула!): скільки раз, бувало, в лісі живіт приставав до спини, кору з листям жували, аби смажний, як суха пательня, рот наповнився слиною, а ошукане тіло загуло солодким дурманним теплом, — чи ж первина повстанцеві терпіти голод!.. І що такого мусило статися «Стодолі», що він зненацька погнався на зламану голову по харчі, не діждавши навіть Адріянового повороту?..

Не те, не те, щось тут було не те, — і він це чув, і хлопці чули, і ця невисловлена мука вкупі з тривогою свербіла в душах, як нужа, яку виводять над багаттям: коли воші,