Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

В літо 454-е

То була справжня несподіванка для Гатила, й він картав себе останніми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорік ще й раніше казав, ніби таль Валтарій Аквітанський має на оці недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже... Гот Валтарій утік.

— Куди?!

— Ніхто не відає.

Богдан Гатило подумав і наказав послати здогінців. Але досвідчені можі перешукали всі лісові стежки й дороги від півдня до заходу, бо коли Валтарій і справді втік, то мав податися таки на захід, у краї готські, — й не знайшли не тільки Валтарія, а й слідів його. Богдан сподівався, що готський таль просто відстав або змішався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарія не було.

Тоді князь, переправившись через Здвиж, послав гінця в Київ — і попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гінець у дорозі затримавсь, — кінь звихнув ногу, — й випередив рать усього на годину чи дві й тепер стояв перед князем і червонів.

— Коли?! — майже гаркнув розлютований князь.

— Хіба звечора... Взяв двох коней і...

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бік Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородські луки до городу Києвого. Та тут дізнавсь про таке, від чого забракло повітря.

Старий конюший розповідав:

— Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зірку на лобі та білий хвіст». Я його питаю: «Нащо князеві тоті іграшки?» Він же рече: «Князь київський вертається з походу побідного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, і калаптир, і щит, і меч, і лук... А надвечір дивлюся — вже нема готського таля. Немає й чашниці грекині Іладіки...

Богдан Гатило враз ізсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тічку, на Торговищі й у Діброві, забувши про славління, яке збиралися співати йому діви київські, чекаючи тільки помаху Войславової руки. Сталось те, чого він найдужче боявся. Таль Валтарій ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнішого вдару... Паскудниця! Хто б міг подумати, що в отих її променистих очах стільки зрадливості й підступу, хто б міг подумати!..

Він увійшов до своєї спочивальні, побачив на стіні порожні кілочки, де раніш висіли золочені облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скільки капості розвелось у світі, скільки омани... Й кожне намагається вдарити тебе в найболючіше, щоб більше не встав і не звівся. Він так квапивсь із походу домів, а виявилося, серце не піддурило. Кумири попереджали його про зраду, він же не йняв їм віри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зібгав чисту незайману подушку, тоді раптом жбурнув нею в слюдяне вікно — аж друзки посипалися.

— Войславе!

Він вибіг у сіни й на сходинах зустрів старого конюшого.

— Войславе! Крикни серед можів: хто здожене тих ускоків і принесе мені їхні голови — того позолочу!

Старий конюший гайнув до княжих воріт, а тоді вулицею за город. І перед самим смерканням Залозним шляхом і всіма путівцями, що тяглися рівнобіжне з ним, виїхало сорок можів комонних, і кожен вів по собі запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозі, не стуливши ока й не злазячи з сідла, кінь же під вершником упаде за півдня.

Вгадав між Лосько, який вирушив лісовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Він здогнав ускоків на четвертий день за городцем Ізяславом, що належав деревлянському жупанові Ярошу. Готський таль Валтарій Аквітанський, тримаючи за повід сірого яблукатого жеребця з білим хвостом та білою гривою, пив воду з Горині. Він навіть не встиг сісти верхи, коли налетів княжий дружинник Лосько, пустивши повід запасному коневі. Гот витяг меч із золотого піхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Білявий довгочубий Валтарій упустив меча й упав. Лосько зліз і замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськові доводилося не раз бачити на княжому дворі.

— Не вбивай...

Русин подивився на лежачого й зашилив меч свій назад у піхво. Валтарій люто блимав на нього, розгублений несподіваною ласкою.

— Нехай, — сказав Лосько. — Не моє то діло, лиш князеве. Рече милувати — помилує, рече потяти — потне...

Він перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тоді прикрутив до сідла мотузкою за обидві ноги й наказав дівчині теж сідати. Іладіка мовчки скорилася його волі. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось і майже не прикривало грудей, і вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюці на шляху.

— Пощо-с така нещасна? — спитав Лосько. Іладіка кивнула на скрученого в сідлі Валтарія.

— Бита єси? Чи поята?

Вона глянула на русина, тоді на гота й не відповіла нічого. Йшли наквапом. Валтарій то втрачав свідомість і починав хилитися набік, примотужений коневі попід черево, то знову випростувався.

Ввечері коло багаття він сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:

— Був би-м одяг калантир...

Лосько посміхнувся:

— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.

Настрій у нього був добрий. Тепер він отримає з Гатила обіцяну винагороду й зможе справити собі власного коня чи бодай пару воликів. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три літа тому. Тоді кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськові. Тепер він одержить із князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покійного можа Гліба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири [48]... В тій же вирі людина завжди зможе дати собі раду.

Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволі: Валтарій не зміг би витримати їзди швидкої, Лоськові ж кортіло вручити готського таля Богданові живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навіть першим, і се сповнювало його серце гордістю й новими надіями. Здавши бранців зраділому Войславові, Лосько погнав коня з воріт. Лише тепер він одчув з усією силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негідь. Він проминув Полудневі ворота й, махнувши до товаришів у сторожі, пойняв білогородську путь. Усі вже давно сидять удома, його ж рідні побиваються за ним, хоч, певно, й дізнались, шо з далекої раті він повернувся живий-здоровий.

Тоді йому спало на думку щось інше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищі годованим можем — замість убитого взимку Гліба?

Й він зострожив стомленого коня, щоб поділитися думкою з рідними...

Гатило негайно почув про повернення втікачів — сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибіг на сходи, пойнятий півтори сідмиці тамованою люттю. Готський княжич Валтарій Аквітанський сидів посеред двору зі скрученими назад руками, грекиня ж відійшла трохи вбік. Першою думкою в Богдана було — потяти обох на корені тут-таки, серед свого дворища. Він до половини витяг меч, Іладіка ступила йому назустріч, упала навколішки й затулила вид руками, чекаючи останньої миті.

Гатило завмер, так і не витягши меча. На ній було пошматоване бузкове полоття, й крізь дірку випнулось припале курявою круглясте персо. Він узяв її за руку, й дівчина вискнула від несподіванки.

— Йди до хорому! — грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Іладіка, заточуючись, пішла, й тільки коло ґанку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. — А сього до порубу! — сказав Гатило Войславові. Сам же пішов у двері, які щойно рипнули за молодою грекинею.

Він здогнав її на поверші й повелів, кивнувши на двері спочивальні: