Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
— Сюди!
Дівчина ввійшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Він зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вічі, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як і допіру надворі, загрозливо рипучим голосом кинув:
— Поведу тебе жоною собі! А тому твоєму зітну голову! Чула-с?
Іладіка чула, але не відповіла ні слова, бо її раптом охопила страшенна слабкість у ногах. Вона посунулася по дубовому одвірку й сіла просто біля порога, незручно підібгавши під себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках світлі стежечки. Так вона й сиділа, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з місця, широко розіставивши червоні чоботи підборами окліш.
Тоді вона підвелася й ступила в його бік раз і вдруге й охопила в'юнкими напівголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.
— Ладочку мій... Ладочку... Я-м залюбила тебе зодразу, як увиділа-м... Тому взе два літа... Ти-с не мав зе хоті й дивитися на мене. Ладочку мій, ладочку...
Її слова падали йому на груди й зігрівали його, мов міцний давній мед, а він стояв, наче дерев'яний, повісивши руки додолу. Він теж міг би сказати їй багато, дуже багато гарних і пекучих слів, як нісся з дальньої раті додому, як чекав того дня, коли нарешті зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за ті грубощі, яких колись набалакав їй, хоч і тоді вже кохав... Але Гатило продовжував стояти, болісно ковтаючи борлаком, то тільки греки такі велерічиві, полянинові ж не личить всує, на вітер кидати слова й сквернити ними почування свої.
Іладіка сказала:
— Хтів єси потяти мене там, серед двору...
Він не відповів, а дівчина докинула:
— Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.
Він насилу вимовив:
— Пощо ж мовчала-с?
Іладіка зітхнула:
— Соромила-м ся...
Й розповіла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.
Готський заложник, небіж теперішнього конунга Торісмунда, дев'ятнадцятирічний Валтарій давно вже накидав на неї оком — ще задовго до походу. Він знав, що Іладіка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хіба не маєш хреста в пазусі, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричі жонатого.
Валтарій часто підстерігав її в темному кутку, й освідчувався в коханні, й намагався поцілувати бодай, але вона відштовхувала його, й утікала, й по тому гірко плакала, зачинившись у своїй кліті, бо Гатило зумисне не помічав її й щоразу грубо гримав.
А тоді поїхав у полунічну рать, і потяглися нескінченні місяці чекання й тихих дівочих сліз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. І раптом на початку місяця червця Валтарій прискакав у город Київ, повідомивши, буцімто Гатило прислав його по неї. Вона зраділа неймовірно й ладна була співати на радощах, але таль застеріг:
— Мовчи, бо Гатило звелів мені привезти тебе до стану його нишком. Руські поганські закони не дозволяють жонам бути серед ратників. Жди мене по заході сонця коло Щекавиці, там, де перетинаються Соляний і Залозний шляхи.
Іладіка так і зробила, тамуючи серце, яке аж калатало від сподівання близької зустрічі з Гатилом. Валтарій прийшов о двох конях, і вона сіла на гнідого. Їхали цілу ніч і цілий наступний день майже без перепочину, й тільки тоді її розібрали сумніви. Дорога вела їх усе на захід і на захід. Вона сказала про се Вадтарієві, й молодий гот одкрився:
— Їдемо в Аквітанію!
Іладіка повернула коня й хотіла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полотті й сиділа на коні, звісивши ноги на один бік. Та й Валтаріїв білохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий і витривалий.
Валтарій завів її в хащі й прив'язав до дерева. Тоді розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслідування, почав, насміхаючись, розповідати їй свої задуми. Він пішов у рать на полуніч, сподіваючись там перескочити до своїх одноплемінців-готіа, а при можливості вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого діда, конунга візіготів Теодоріка, Та йому не пощастило здійснити ні першого, ні другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорік Бернський.
Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...
Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.
— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!
— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.
— Буду!
— Ні, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє діло! Буду!
— Однаково не будеш.
— Пощо?
— Якби він і полюбив тебе, все б одно не взяв таку...
— Яку?
— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Він тепер не повірить, що ти не була-с... моєю.
Після того змагання Іладіка й справді мала жалюгідний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до білявого хлопця й слова, твердо вирішивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Іладікою.
Богдан обійняв дівчину й міцно притиснув її до змучених грудей, Іладічине пухке волосся чіплялося за його від учора неголене підборіддя, й довгі посивілі вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив ті хвилі й думав, що мав би бути вітцем сій дівчині, але кумири посіяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловік невільний будь-що вдіяти. Його могутнє тіло наливалося нетерплячою силою, дівчина в Гатилових руках уся горіла, та він здолав у собі той вогонь і грубо видерся з її млосних обіймів.
І тільки в стайнях охолов і заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всіх, і Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч і є князем, і ніхто не владний заперечити володареві, але його найдужче видно з-поміж усіх, і йому зовсім не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.
Єдине, що міг собі дозволити Гатило, — справити весілля не в Купальську сідмицю, як заведено серед русинів, а раніше, бо свята теж повстановлювані людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тоді, коли роботу в полі зроблено й попереду лишаються тільки жнива та збирання врожаю. Або ж і зовсім серед зими, по холоді. Великий же князь мав змогу зробити се й раніше.
Й того-таки вечора він оголосив про свій намір повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звісткою, Борислав же весело засміявся:
— Слава тобі, Гатиле! Хай щастить землі Руськійі Нарешті Великий князь київський став тим Гатилом, яким він знав його змалечку, й тут справді було з чого радіти. Борислав тільки й завважив:
— А як же отець її, Ілія?
Богдан Гатило вперше подумав про сей бік справи. Ілія все-таки князь, хоч і грецький, і належало дотримати покону.
— Істину рече Борислав Борич, — мовив старий конюший Войслав.
Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгороді, сімдесятип'ятирічний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:
— Треба сла рядити, Богдане.
Тесть і сього разу не мав нічого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичівський посадник Ждан теж погодився:
— Виряджай, Гатиле, сла сватівного.
Великий князь обійняв поглядом усіх присутніх, а в красній світлиці зібралося душ із двадцять князів і веліїх та малих боляр:
— Кого ж послемо до князя Ілії?
— Та кого? — по паузі обізвався князь Воїбор. — Сли мене та... — він обдивився присутніх, — та Ждана-посадника. Ми смо можі старі й сиві.
— Тебе не личить, — засміявся Борислав Борич. — Тесть єси Гатилові. Там же всі носять хрести в пазухах, то ще й...
