Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Тож як? — питає Цобріст. — Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?
Я заклякла, усвідомлюючи, що, напевне, цієї миті нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.
А очі Цобріста приязно мерехтять.
—Дозвольте висловити здогадку, — шепоче він. — Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.
Я відчуваю, що зашарілася, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: зніяковілість, збудження, страх.
— Якщо чесно, — кажу я, — то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.
Цобріст усміхається й присовується ще ближче.
— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком...
— І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації мого дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.
— І ось я лежу гола в його обіймах.
— «Розслабся, Сієнно», — шепоче він, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких я навіть не здогадувалася.
— Ніжачись у коконі обіймів Цобріста, я відчуваю, що все в цім світі нарешті стало на місце, що моє життя набуло мети.
— Я знайшла своє кохання.
— І я піду за ним хоч на край світу.
розділ 80
— Л
— енґдон, стоячи на палубі яхти «Мендаціум», учепився в поруччя з полірованого тику, розминав тремтячі ноги й намагався перевести дух. Морське повітря стало про- холоднішим, а ревіння комерційних лайнерів, що заходили на посадку й злітали, підказало йому, що вони наближаються до аеропорту Венеції.
— «Мені треба розповісти вам дещо про Сієнну Брукс».
— А поруч із ним біля поруччя стояли Елізабет Сінскі та Начальник. Вони мовчали, даючи професору змогу оговтатися й зорієнтуватися. Те, що вони нещодавно сказали йому в трюмі, так спантеличило й засмутило Ленґдона, що Сінскі вивела його на палубу ковтнути свіжого повітря.
— Морське повітря бадьорило, але Ленґдон відчував, що в голові анітрохи не прояснилося. Усе, що він міг, це стояти, безтямно витріщаючись на бурхливий кільватерний потік судна й намагаючись знайти хоча б дещицю логіки в тім, що він щойно почув.
Якщо вірити Начальнику, Сієнна Брукс і Бертран Цобріст — давні коханці. Вони разом вели якусь підпільну діяльність у рамках трансгуманістичного руху. Її повне ім’я — Фелісіті Сієнна Брукс, але вона проходила також ' під кодовим іменем FS-2080... яке складалося з її ініціалів і та року, коли їй мало виповнитися сто.
«Усе це цілковите безглуздя!»
— Я дізнався про Сієнну Брукс з іншого джерела, — сказав Начальник Ленґдону, — і тому довіряв їй. Тож, коли ! минулого року вона прийшла до мене й запропонувала зустрітися з багатим потенційним клієнтом, я погодився. Перспективний клієнт виявився Бертраном Цобрістом. і Він найняв мене забезпечити йому схованку, де міг би не- : помітно для інших працювати над своїм шедевром. Я припустив тоді, що він збирався розробити нову технологію
й боїться, що її можуть викрасти... або здійснювати якісь ' дослідження в галузі генної інженерії, які йшли врозріз із моральними правилами ВООЗ... я не розпитував його, але, повірте, і гадки не мав, що він... створює чуму. і
Ошелешений Ленґдон тільки й зміг, що безтямно кивнути...
— Цобріст був фанатиком Данте, — продовжив Начальник, — і саме тому обрав Флоренцію містом, де йому захотілося сховатися. І моя організація забезпечила його всім потрібним: таємною лабораторією з житловим приміщенням, вигаданими іменами, безпечними каналами зв’язку й особистим представником, який відповідав за все — від безпеки до купівлі харчів і матеріалів для дослідної роботи. Цобріст ніколи не користувався власними кредитними картками, ніколи не з’являвся на людях, тому вистежити його було майже неможливо. Ми навіть надали йому всілякі засоби маскування й підробні документи, щоб він мав змогу подорожувати непоміченим. — Начальник зробив паузу. — Він, вочевидь, ними скористався, щоб помістити мішок із чумою в отому підземеллі.
— Сінскі зітхнула, майже не приховуючи свого невдоволення,
— ВООЗ намагалася вистежити його ще з минулого року, але він наче крізь землю провалився.
— Він навіть від Сієнни ховався, — зазначив Начальник.
— Перепрошую? — Ленґдон підвів на нього погляд, ковтнувши клубок, що підкотився до горла. — Ви, здається, сказали раніше, що вони були коханцями?
— Так, були, але він раптово порвав із нею, коли пішов у підпілля. Попри те, що саме Сієнна порекомендувала його нам, наша угода з Цобрістом зокрема передбачала, що коли він зникне, то зникне для всього світу, включно із Сі- єнною. Вочевидь, коли Цобріст пішов у підпілля, він надіслав їй прощального листа, сповіщаючи про те, що буцімто серйозно захворів, через рік помре, тому не бажає, щоб вона стала свідком його фізичного занепаду.
«Цобріст покинув Сієнну?»
— Сієнна намагалася зв’язатися зі мною й роздобути інформацію, але я не відповідав на її дзвінки. Бо маю поважати побажання своїх клієнтів.
— Два тижні тому, — продовжила Сінскі, — Цобріст зайшов до одного банку у Флоренції й анонімно орендував сейф. Коли він пішов, наша людина, відповідальна за список особливого контролю, повідомила, що нова програма з розпізнавання облич, яку нещодавно встановили в тому банку, ідентифікувала замаскованого чоловіка як Бертрана Цобріста. Моя команда полетіла до Флоренції й протягом тижня вистежила схованку Цобріста, яка виявилася порожньою, але там ми виявили докази того, що він створив якийсь надзвичайно заразний збудник і десь його сховав.
Сінскі зробила паузу.
— Ми щосили намагалися знайти його. Наступного ранку, перед світанком, ми помітили, як він ішов уздовж ріки Арно, і негайно кинулися навздогін. Саме тоді він і втік на вершечок вежі Флорентійського абатства, а потім стрибнув униз і розбився на смерть.
— Можливо, Цобріст планував це зробити, — зауважив Начальник. — Він був переконаний, що жити йому недовго.
— Виявилося, — продовжила Сінскі, — що Сієнна також розшукувала його. Якимось чином вона дізналася, що ми організовано прибули до Флоренції, і стежила за нашим пересуванням, гадаючи, що ми, можливо, уже встановили його місцезнаходження. На жаль, жінка добралася туди вчасно й бачила, як Цобріст стрибнув із вежі. — Сінскі зітхнула. — Підозрюю, що вона дістала сильну душевну травму, ставши свідком того, як її коханець і наставник упав і розбився.
Ленґдону раптом стало зле; він ледве розумів те, що йому казали. У цьому сценарії єдиним персонажем, якому він довіряв, була Сієнна, а тепер ці люди намагаються переконати його, що вона — не та, за кого себе видавала? Що б вони йому не казали, він не міг повірити, що Сієнна схвалювала план Цобріста створити чуму.
«Чи таки схвалювала?»
«А ти вбив би половину населення сьогодні, — якось спитала його Сієнна, — щоб урятувати наш вид від вимирання?»
У Ленґдона похололо під серцем.
— Коли Цобріст загинув, — пояснила Сінскі, — я скористалася своїм впливом, щоб відімкнути його банківський сейф, котрий, як це не дивно, містив листа до мене... і химерний маленький пристрій.
— Проектор, — висловив здогад Ленґдон.
— Саме так. У листі йшлося, що він хотів би, щоб я першою побувала в епіцентрі, який ніхто й ніколи не знайде, якщо не скористається його «Мапою пекла».
Ленґдон відразу ж уявив собі видозмінене полотно Бот- тічеллі, яке випромінював цей маленький проектор.
Тут у розмову втрутився Начальник і додав:
Згідно з контрактом, який ми уклали з Цобрістом, я мав доставити доктору Сінскі вміст того сейфа, але після настання завтрашнього ранку. Коли доктор Сінскі випередила мене й першою заволоділа тим проектором, ми запанікували й вдалися до певних дій, щоб відновити статус- кво й виконати побажання нашого клієнта.
Сінскі поглянула на Ленґдона.
