Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Стара вирячилася на решту, погрозливо змахнула в повітрі ножем — і всі троє чкурнули навтьоки.
Не кажучи ні слова, стара допомогла Сієнні зібрати одяг.
— Саламат, — прошепотіла Сієнна крізь сльози. — Дякую.
Стара постукала пальцем по вуху — мовляв, не чую, глуха.
Сієнна склала хаткою долоні, заплющила очі й вклонилася на знак вдячності й поваги. А коли вона розплющила очі, то старої вже не було.
Сієнна покинула Філіппіни відразу ж, навіть не попрощавшись із рештою членів гуманітарної групи. І нікому й ніколи не розповідала, що з нею трапилося. Сієнна сподівалася, що коли не думатиме про цей інцидент, то він швидко зблякне в її пам’яті й забудеться, але від цього, здавалося, стало ще гірше. Кілька місяців по тому її так само мучили кошмари й дівчина більше ніде не почувалася в безпеці. Сієнна зайнялася бойовими мистецтвами але, попри те, що вона швидко засвоїла смертоносні навички дим-мак, їй однаково було лячно, куди б не пішла. Дівчина всюди відчувала небезпеку.
Стара депресія повернулася й посилилася вдесятеро; насамкінець дійшло до того, що Сієнна втратила сон. До того ж щоразу, коли розчісувалася, вона помічала, що від голови відстають великі пасма волосся, і з кожним днем дедалі більше. Через кілька тижнів Сієнна з жахом помітила, що наполовину облисіла і в неї з’явилися симптоми хвороби, яку вона діагностувала сама: телогенова алопеція — облисіння, спричинене стресом, від якого не було жодних ліків, окрім усунення самого стресу. Щоразу, коли жінка дивилася в дзеркало, вона бачила, як лисіє, і серце її несамовито калатало.
«Я схожа на стару бабу!»
Насамкінець у неї не лишилося вибору, окрім поголити голову. Принаймні тоді вона не матиме вигляду старої. А матиме вигляд хворої. Та, не бажаючи мати вигляд хворої на рак, Сієнна придбала перуку з хвостом позаду, таким чином повернувши собі попередній вигляд.
Однак у душі Сієнна дуже змінилася.
«Я — зіпсутий товар».
Відчайдушно намагаючись зажити новим життям, Сієнна подалася до Америки й вступила до медінституту. Вона завжди мала схильність до медицини, тому сподівалася, що коли стане лікарем, то почуватиметься потрібного людям... робитиме хоч щось, аби зменшити кількість страждань у цьому непростому й тривожному світі.
Попри напружену програму, вчитися в інституті їй було легко, і поки її одногрупники гризли граніт науки, Сієнна підробляла акторкою, щоб роздобути трохи додаткових грошей. Звісно, то була халтура, а не Шекспір, але її лінгвістичні навички та здатність запам’ятовувати великі обсяги тексту забезпечували те, що Сієнна почувалася на підробітках не як на робочому місці, а як у благословенному прихистку, де можна забути, хто вона... і стати кимось іншим.
«Хоч будь-ким».
Відтоді, як Сієнна навчилася говорити, вона завжди намагалася втекти від своєї особистості. У дитинстві уникала свого першого імені, Фелісіті, воліючи натомість користуватися другим — Сієнна. «Фелісіті» означало «щастя», а Сієнна достеменно знала, що вона яка завгодно, але не щаслива.
«Змісти фокус своїх проблем, — нагадала вона собі. — І сфокусуйся на проблемах світу».
Напад паніки, що стався на вулицях Маніли, породив у неї глибоке занепокоєння швидким зростанням народонаселення й перенаселеністю світу. Саме тоді вона відкрила для себе праці й статті Бертрана Цобріста — генного інженера, який висунув кілька надзвичайно прогресивних теорій щодо населення світу.
«Він — геній», — здогадалася вона, прочитавши його праці. Сієнна ніколи не відчувала нічого подібного до іншої людини, і що більше жінка читала Цобріста, то сильнішим ставало відчуття, що вона зазирає в душу однодумця. Його стаття «Ви не зможете врятувати світ» нагадала Сієнні про те, що вона чула ще дитиною... однак Цобріст мав із цього приводу абсолютно протилежну думку.
«Ви можете врятувати світ, — писав Цобріст. — Якщо не ви, то хто? Якщо не тепер, то коли?»
Сієнна ретельно вивчила математичні рівняння Цобріста, набираючись інформації про його пророцтва мальтузіанської катастрофи (за математичною моделлю перенаселення Мальтуса) та неминучий занепад біологічних видів. Її інтелекту імпонували високі роздуми про майбутнє, але Сієнна відчувала, що її стрес також піднімається на високий рівень, коли уявляла собі це майбутнє... математично прораховане... таке очевидне... і неминуче.
Чому більше ніхто не бачить, як воно невблаганно насувається?
Хоча Сієнну й лякали його ідеї, вона аж марила Цобріс- том, передивляючись відео його презентацій, перечитуючи все, що він коли-небудь написав. І коли Сієнна дізналася, що він домовився про виступ у Сполучених Штатах, то зрозуміла, що неодмінно має з ним зустрітися. І то була та ніч, коли увесь її світ змінився назавжди.
Її обличчя освітилося усмішкою, то була рідкісна мить щастя... Їй знову пригадався той чарівний вечір, вечір, який так яскраво постав перед її очима, коли вона їхала потягом до Венеції разом із Ленґдоном та Феррісом.
Чика/о. Заметіль.
Січень, шість років тому... а здається, наче це було вчора. Піднявши комір, щоб хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я увесь час кажу собі, що мене ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста... власною персоною.
Я прочитала геть усе, що написав цей чоловік, і я щаслива з того, що маю один із пятиста квитків, віддрукованих заради цієї події.
Коли я заходжу до залу, заклякла від холоду, то панічно усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду... невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?
А потім я помічаю, що він тут.
Висока елегантна постать виходить на сцену.
Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.
Та це ж Бертран Цобріст!
На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.
А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, поблискуючи своїми зеленими очима.
—До біса порожню аудиторію, — заявляє він. — Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!
Лунають схвальні радісні вигуки, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму — нової пристрасті Бертрана Цобріста.
—Я гадаю, що трансгуманізм — це єдина надія людства на тривале існування, — проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує їм усім татуювання Н+ на своєму плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.
Я маю таке відчуття, що потрапила на приватну зустріч із рок-зіркою. Я ніколи подумати не могла, що уславлений «геній генетики» виявиться такою харизматичною та чарівливою особою. Щоразу, коли Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття... сильний сексуальний потяг.
Це відчуття є для мене абсолютно новим і невідомим.
А потім ми залишаємося самі.
—Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я йому, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви — дивовижний учитель.
— Лестите мені? — Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. — 3 лестощами можна далеко піти.
Цей флірт є недоречним, але тепер — ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і увесь світ довкола наче зупинився.
