Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

І розповзався.

Передавши лічильник Ґайґера (адресат прийняв його радо, навіть піднесено, пообіцявши розпочати його використовувати вже у вівторок вранці), Джулія з Горесом на повідку попрямувала в універсальну крамницю Берпі. Ромео говорив їй, що має на складі пару абсолютно нових ксероксів фірми «Кіосера» [239], обидва ще в оригінальній заводській упаковці. Сказав, що вони в її розпорядженні.

— У мене є також трохи прихованого пропану, — зізнався він, гладячи Гореса. — Я забезпечу вас усім, що треба, у всякому разі стільки часу, скільки зможу. Ми мусимо дбати, аби газета продовжувала виходити, я правий? Зараз це ще важливіше, ніж завжди, як ви тумаєте?

Саме так Джулія й «тумала», так вона йому й відповіла. А на додаток ще й поцілувала його в щоку.

— Я ваша боржниця, Роммі.

— Я очікуватиму на значні знижки на мою щотижневу рекламну вставку про розпродаж, коли це скінчиться, — постукав він собі збоку по носі вказівним пальцем так, ніби вони зараз домовлялися про щось вельми таємне. А може, так воно й було.

Вже вийшовши надвір, вона почула цвірінькання телефону. Діставши телефон з кишені штанів, промовила:

— Привіт, Джулія слухає.

— Доброго вечора, міс Шамвей.

— О, полковнику Кокс, як приємно чути ваш голос, — грайливо сказала вона. — Ви навіть не уявляєте собі, як це зворушливо для нас, провінційних мишок, отримати дзвінок звіддалік нашого містечка. Як там життя поза Куполом?

— У цілому життя, либонь, іде гарно, — відповів він. — Хоча сам я зараз перебуваю на його вбогому боці. Вам відомо про ракети?

— Спостерігала, як вони вдарялися. І відскакували. Добряча пожежа зайнялася від них на вашому боці…

— Це не мій…

— …і трохи менша на нашому.

— Я дзвоню, бо мені потрібен полковник Барбара, — перебив Кокс. — Котрий мусив би тепер носити з собою власний телефон, чорти його забирай.

— Чортячо слушно ви кажете! — підхопила вона ще веселішим тоном. — А люди в чортовому пеклі мусили б отримувати чортові охолоджені напої! — Вона зупинилася перед зачиненою уже на всі замки крамницею «Паливо & Бакалія». Написане вручну оголошення у вітрині повідомляло: «ЗАВТРА ПРАЦЮЄМО 11:00–14:00 ПРИХОДЬТЕ РАНІШЕ!»

— Міс Шамвей…

— Ми поговоримо про полковника Барбару за хвилину, — відповіла Джулія. — А зараз я хочу дізнатися про дві речі. Перша, коли буде дозволено наближатися до Купола пресі? Бо американський народ заслуговує на більше, ніж урядові недомовки на цю тему, як ви гадаєте?

Вона очікувала від Кокса чогось на кшталт: «Я не думаю, щоби «Нью-Йорк Таймc» або Сі-Ен-Ен з'явилися біля Купола в найближчому майбутньому». Але він її здивував.

— Можливо, у п'ятницю, якщо наші інші, наразі поки що секретні, акції не дадуть результатів. Про що ви ще хотіли би дізнатися, міс Шамвей? Кажіть швидко, бо я не в прес-службі працюю, в мене інший рівень зарплати.

— Це ви мені дзвоните, отже, це я вам потрібна. Догоджайте мені, полковнику.

— Міс Шамвей, з усією моєю повагою, ви не єдина, хто має мобільний телефон у Честер Міллі, я можу подзвонити й декому іншому.

— Не маю щодо цього сумнівів, але не думаю, що Барбі захоче з вами балакати, якщо ви гризтиметеся зі мною. Він узагалі не вельми радий своєму новому призначенню на сумнівну посаду начальника концтабору.

Кокс зітхнув.

— Яке у вас ще питання?

— Я хочу знати, яка зараз температура з південного або східного боків Купола — тобто справжня температура, без урахування пожежі, яку ви там розвели.

— Навіщо…

— Ви маєте такі дані чи ні? Гадаю, ви їх маєте або можете легко отримати. Гадаю, ви саме зараз сидите перед комп'ютером і маєте доступ до будь-чого, мабуть, включно з інформацією про розмір спідньої білизни, яку я ношу. — Вона помовчала хвильку. — Але якщо ви скажете мені, що там шістнадцять градусів, нашій розмові кінець.

— Ви демонструєте мені ваше почуття гумору чи ви завжди така, міс Шамвей?

— Я втомлена і перелякана. Спишіть на це.

Тепер зависла пауза з боку Кокса. Їй здалося, вона чує клацання клавіш комп'ютера. Нарешті він заговорив.

— У Касл Року сорок сім градусів за Фаренгейтом. Вам достатньо?

— Так, — різниця не була така велика, як вона боялася, але все одно значна. — Я дивлюся на термометр у вітрині крамниці. На ньому п'ятдесят вісім [240]. Отже, одинадцять градусів різниця між населеними пунктами, які розташовані один від одного на відстані двадцяти миль. Якщо цього вечора західним Мейном не просувається якийсь надзвичайно потужний фронт теплого повітря, я сказала б, у нас тут дещо відбувається. Ви згодні?

Полковник не відповів на це питання, але те, що він сказав, змусило її забути про все інше.

— Ми збираємося випробувати дещо нове. Близько дев'ятої вечора, сьогодні. Про це я й хотів повідомити Барбі.

— Залишається сподіватися, що план Б спрацює краще за план А. А президентський висуванець на даний момент часу, як я гадаю, годує силу-силенну людей у «Троянді-Шипшині». За чутками, ніби курчатами а-ля кінг. — Вона подивилася в кінець вулиці, де жевріло світло, і в неї забурчало в шлунку.

— Ви можете мене вислухати і передати йому повідомлення? — Непромовлене ним вона теж почула: «Прискіплива курво?»

— З радістю, — відповіла вона, посміхаючись. Бо й справді була прискіпливою курвою. Коли мусила.

— Ми збираємося випробувати експериментальну кислоту. Фтороводневу хімічну сполуку. У дев'ять разів ядучішу за звичайну кислоту.

— Покращення життя вже сьогодні через хімію.

— Мені повідомили, що теоретично нею можна пропалити діру завглибшки дві милі в геологічному пласті.

— На яких забавних людей ви працюєте, пане полковнику.

— Ми будемо робити це там, де Моттонська дорога… — почулося шелестіння паперів. — Де дорога з Моттона підходить до Гарлоу. Я теж збираюся бути там присутнім.

— У такому разі я скажу Барбі, щоб хтось інший помив посуд замість нього.

— А чи матимемо ми радість побачити і вас в нашій компанії, міс Шамвей?

Вона вже було розкрила рота, щоби сказати «такої події я пропустити не смію», і саме в цю мить десь далі по вулиці вибухнув пекельний гармидер.

— Що там відбувається? — запитав полковник Кокс.

Джулія не відповіла. Закривши телефон, вона вкинула його до кишені й уже бігла вулицею в напрямку збуджених голосів. І чогось ще. Чогось, що звучало, як гарчання.

Постріл прозвучав, коли вона вже була за півкварталу.

Пайпер повернулася до пасторської садиби, де й побачила Каролін, Терстона і малих Епплтонів, що чекали на неї. Вона зраділа негаданим гостям, бо вони відволікали її від думок про Саммі Буші. Принаймні на якийсь час.

Пайпер вислухала розповідь Каролін про судороги Ейдена Епплтона, хоча зараз із хлопчиком було на вигляд усе гаразд — зараз він уже доїдав коробку інжирних «ньютонів» [241]. Коли Каролін спитала, чи варто показати хлопчика лікареві, Пайпер відповіла:

— Хіба що трапиться рецидив, а так, я гадаю, цей випадок можна віднести на рахунок того, що він був голодний і збуджений грою.

Терстон спочутливо посміхнувся.

— Ми всі були збуджені. Було так весело.

Коли дійшло до питання, де б їм пожити, Пайпер спершу подумала про дім Маккейнів, котрий стояв неподалік. От тільки вона не знала, де вони ховають свої запасні ключі.

Аліса Епплтон сиділа навпочіпки, годуючи крихтами «ньютонів» Кловера. Між порціями пес відпрацьовував традиційний ритуал тикання носом у ноги: я-твій-найкращий-друг.

— Він найкращий собака з усіх, яких я бачила у своєму житті, — сказала вона Пайпер. — Мені так хочеться, щоби і в нас був собака.

— А в мене є дракон, — похвастав Ейден, вигідно вмостившись на колінах у Каролін.