Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Радісно-здивований гомін Космоцентру був відповіддю на несподівану інформацію. А Юрій, втомлено потираючи очі долонею, завершив розмову так:
— Обгрунтовані тези всіх наших висновків передаємо негайно для реалізації в «Резеві». Дослідження, уточнення триватимуть. Можливо, знову відкриється щось несподіване. Дякую, друзі, браття, за чудову дискусію. Звідси, з космічної орбіти, особливо ясно видно грандіозність завдань, що постали перед нами. Хіба ми зможемо одвернутися від них? І в ім’я чого?
Гриць поспішав до брата Бориса, радісний і окрилений. Тяжке враження від судового процесу випарувалося, здавалося, що все те сталося в маренні, в моторошному сновидінні: вовчий погляд Марика з під насупленого надбрів’я, закрижанілі зелені очі Віолети, втуплені в простір понад головами присутніх, змарніле личко Інни. Старший бандит у останньому слові не говорив, а сичав:
— Знав би, що так все обернеться, не розводив би сиропу. Тут треба, як на фронті: не помилятися! Без всяких там спектаклів — бити без промаху.
Суддя позбавив його слова, і багрові шрами на щоці, знаки далеких громовиць війни, підтверджували правомірність такого рішення: в устах убивці сентенції про фронт були блюзнірські. Вирок прозвучав суворий, проте іншого й чекати не можна було. Марика засуджено до розстрілу, Віолету та Едю, — до п’ятнадцяти літ ув’язнення, Інну — умовно до семи років, її звільнили з-під варти у залі суду. Віолета ніби прокинулася і злісно плювалася вслід колишній подрузі гидкою лайкою, але Гриць вже не слухав нічого, метнувшись геть від тяжкого видовища. Майже біг вулицею, намагався знайти відповідь на запитання, так чітко и однозначно поставлене життям: як можна згармонізувати інтереси членів суспільства, котрі стоять на цілком протилежних полюсах? Це ж єдина сім’я, її шлях має бути теж спільний, єдиний, а реальність демонструє вибухи такої неконтрольованої енергії злоби, злочинності, егоїзму, цинізму, брехливості, байдужості, жорстокості, що віднайти гармонію тих розмаїтих елементів марно й думати. Насилля державної машини покарання? Це не вихід, це — лише передишка для того, щоб знайти достойне рішення. Де воно? І чи шукаємо його ми?
Жовте листя каштанів та лип малювало килими на вулицях Києва, хлопець ступав по тих примхливих візерунках, ніби вбираючи кожним кроком заспокійливу силу природи, і та втихомирююча містерія осені незабаром розтопила сумне враження, повернувши до радісного сюрпризу, що його нинішнього ранку приготував Товкач. В кишені Гриця — документи на поїздку до Папуа і квитки на рейс Київ-Москва-Делі-Джакарта-Порт Морсбі. Гриць, отримавши все те з рук редактора, схопив його у ведмежі обійми і ледве не задушив. Товкач відбивався від очманілого хлопця, гукав:
— Ти що — хріну наївся, кочегаре? Їй богу, збожеволів! Тоді, справді, жінку з перспективою вибрав — психіатра. Не заздрю я їй, не заздрю! Хіба так можна? Ніби з-за рогу мішком намаханий. Та воно й не дивно — мчатися за спідницею на край світу! Тут і комп’ютерний розум звихнеться!
Гриць згадував ту комічну ситуацію, як найприємніший подарунок. Оповивав сам себе серпанком радості, і до під’їзду Борисового будинку прийшов — не прийшов, а прилетів! — з широченною усмішкою па обличчі.
Старший брат, відчинивши Грицеві, одразу відзначив саме ту еманацію радості, що випромінювалася вродливим обличчям хлопця, і догадливо запитав:
— Пощастило?
— Ще й як! — у захваті вигукнув Гриць, обнімаючи брата. — Завтра лечу до Москви, а там…
— Гм, — здивувався Борис, рішуче звільняючись від Грицевих обіймів, — тобі, видно, сам Ерос допомагає. Я з свого боку теж приготував сюрприз: розмовляв по каналу космічного зв’язку з Порт-Морсбі, Боголо ще кілька тижнів буде там, тебе зустрінуть і зроблять все необхідне. Проходь до кабінету, в квартирі нікого нема. Тобі кави зробити?
— Давай, а то в голові наче хтось ложечкою помішав.
— Від тієї хвороби кава не поможе, — сміявся Борис, лаштуючи на столі, поміж купами паперів та книг, автоматичну кавоварку. — А з судом як — відбувся?
— Так. Тільки ти не нагадуй мені про те, Борисе. То — марення, хай воно і йде у марення.
— Даремно так гадаєш. Від реальності долонею не затулишся. Все це не абстрактні люди, від яких можна спекатися забуттям. Діє закон сполучених посудин: ми й вони — одне й те ж! Юридичні розв’язки всіх конфліктів несумісності — лише найприблизніше, найпримітивніше рішення. Абсолютне рішення має бути глобальним, космічним. А до цього рішення — безліч пошуків і творчих зусиль. Наш «Резонанс Еволюції» — один з таких пошуків. Позавчора ми з Іваном були у космоцентрі, проводився летючий симпозіум з космонавтами, поговорили з Юрком. У них — вражаючі відкриття, незабаром наукові часописи опублікують суть нової космогонічної картини світу.
— Ой, Борисе, мій розум тепер не сприйме жодної космогонії…
— Даремно, — сердито сказав Борис, добуваючи із серванта на кухні чашечки для кави. — Даремно, — повторив він, входячи знову до кабінету. — Якраз те, що малюється нині нашому розуму, має безпосереднє відношення до кожної нормальної психіки. Це — проблема номер один: де пливе наш космічний корабель Земля, що його чекає, як можна врятуватися від загрози, котра вимальовується?
— Навіть так? — здивувався Гриць. — Загроза? Звідки?
— Нові експерименти, проведені на станції «Мир», показали, що вся Сонячна Система, а може й більший регіон, втягуються у Чорну Діру, яка є супутником нашого світила (точніше, вона є центральним тілом об’єднання, бо маса в неї — в десятки разів більша від сонячної).
— І ця загроза актуальна? Уже відомо термін?
— Лише попередні дані. Проте актуальність загрози, як ти висловився, поняття дуже слизьке. Якщо небезпека постає для ХХІ віку, або ХХХІ, хіба в такому випадку вона для нас неважлива? Хто скаже, який день стане вирішальним для рятівної дії, — нинішній, в якому живемо ми, чи якийсь день із ХХV віку? Для того, хто падає в яму, вже нема «актуальної» миті чи «неактуальної». Весь процес падіння — від першої миті до останньої — важливий, і треба не просто спокійно падати, розважаючись та насолоджуючись, а напружено шукати методів рятунку. Прошу, це дуже смачно. По-турецькому. Ти вмієш варити каву по-турецькому?
— Справді, смачна, — сьорбнувши напою, кивнув Гриць. — Спасибі. Але що можна вдіяти, якщо таке космічне страховисько всмоктує нас в апокаліпсичну пащу? Яку силу протиставити? Чи є така сила?
— Якщо є загроза, то є й методи її усунення. Це — закон, — твердо сказав Борис. — Наша цивілізація недарма так блискавично опановує новими ступенями енергетики та витонченої технології. Гадаю, що це мудрість всієї ноосфери штовхає нас до цього. За попередніми розрахунками нам лишилося максимум півтори тисячі літ, мінімум — сімсот, вісімсот. За цей час має бути підготовлено оптимальний варіант рятунку. Або прорив за межі гравітаційної пастки на ескадрі суперкораблів, куди можна було б взяти всіх мислячих істот (земних і позаземних), або виведення всієї Сонячної Системи у спокійний регіон Мегакосмосу, або ліквідація Чорної Діри, перетворення її в нове сонце, при цьому певна загроза цивілізації залишається, бо ми пройдемо дуже близько від полум’яного гіганта, але надійний захист від радіації при проходженні афелію наука грядущого зможе знайти, в цьому можна не сумніватися… Як би там не було, але ситуація, про яку я тобі кажу, ставить нас перед найвідповідальнішим космічним екзаменом…
— Послухай, Борисе, — задумливо озвався Гриць, відставляючи чашечку вбік, — а де ж напророчені «брати по розуму»? Якщо єдине тіло Космосу потрясається отакими катаклізмами, якщо небезпека нависає над всім людством, то хіба в рятунку не мають допомогти наші сусіди, котрі, можливо, володіють суперенергетикою? Може, для них це те саме, що нам витягти з ставка потопаюче кошеня!..
— Гадаю, що ні, — серйозно поглянув на брата Борис. — Ти, очевидно, не задумався над висновками релятивістських теорій. Якщо ми справді падаємо у безодню Чорної Діри, якщо час є породження цього падіння, то послати «навздогін» нам навіть суперпотужного корабля чи ескадру — означатиме лише одне: стати такими ж полоненими локальної часово-просторової пастки, як і всі ми, жителі Сонячного регіону. Втямив, про що я кажу?
