Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

— Чому? — хрипким від переляку голосом спитала вона в жінки. — Нащо ви це робите?

Жінка змірила Сюзанну таким поглядом, наче вжитті не бачила більшої ідіотки.

— Нащо? Щоб привиди, які живуть у машинах, не забрали тіла тих, хто тут помер — і Юнів, і Сивих, — і не наслали їх на нас. Мертв'яки ж можуть вилізти крізь діри у вулицях і зжерти нас. Навіть останній йолоп це знає.

— Привидів не існує, — сказала Сюзанна, відчуваючи, проте, що її голос звучить порожньо і геть непереконливо. Звісно, існують. У цьому світі привиди всюди. Але вона не здавалася. — Те, що ви називаєте барабанами богів, — лише плівка, яка застрягла в програвачі. От і все. — Зненацька її осяяло, і вона додала: — А може, це все роблять Сиві… навмисне. У вас не виникало таких підозр? Вони ж живуть на іншому боці міста, так? І під містом теж? Вони завжди хотіти вивести вас із гри. А що, як тепер у них з'явився справді дієвий спосіб завершити почате, але не своїми, а вашими ж власними руками.

Забризкана кров'ю жінка стояла біля літнього джентльмена у настарішому в світі котелку і пошарпаних шортах захисного кольору. Він виступив уперед і звернувся до неї тоном вихованої людини, під яким проглядало презирство. Слова були гострі, мов кинджали.

— Ви помиляєтесь, мадам стрілець. У підземеллях Лада дуже багато машин, і всі вони населені привидами, демонічними духами, вороже налаштованими супроти смертних. Ці демони здатні воскрешати мертвих… а у нас у Ладі є кого воскрешати, навіть не сумнівайтеся.

— Слухайте, — сказав Едді. — Дживсе, а ви самі бачили бодай одного з цих зомбі на власні очі? Хтось із вас їх бачив?

Дживс закопилив губу і не відповів. Але слова були не потрібні — все сказала та закопилена губа. На що можна сподіватися від приблуд, у яких замість розуміння — зброя?

Едді вирішив, що час узагалі припинити це безглузде обговорення. Все одно він не створений для місіонерської діяльності. Дулом «рюгера» він показав на скривавлену жінку.

— Ти і твій приятель, схожий на англійського дворецького у вихідний, підете з нами. Покажете нам, де залізнична станція. Після цього ми розпрощаємося, і скажу вам правду: я вважатиму, що цей бісів робочий день закінчився вдало.

— На станцію? — перепитав чолов'яга, схожий на дворецького Дживса. — Що таке залізнична станція?

— Відведіть нас у Колиску, — уточнила Сюзанна. — До Блейна.

Ці слова вкінець добили Дживса. На його обличчі замість вселенського презирства, з яким він досі до них ставився, з'явився непідробний жах.

— Туди не можна! — закричав він. — Колиска — це заборонена зона, а Блейн найстрашніший з усіх привидів Лада!

«Заборонена зона? — подумав Едді. — Тільки цього бракувало. Але принаймні один плюс у цьому є: там ви, кретини, перестанете нам набридати». Приємно також було почути, що Блейн досі існує… чи то пак ці люди гадають, що він існує.

Решта, не ймучи віри, вирячилися на Едді й Сюзанну. Враження було таке, нібито чужинці запропонували гурту новонавернутих християн орендувати Ковчег Завіту й перетворити його на платний туалет.

Едді націлив «рюгер» на середину Дживсового лоба.

— Ми йдемо. А ви, якщо не хочете негайно приєднатися до пращурів, припиніть триндіти і показуйте дорогу.

Дживс і скривавлена жінка обмінялися непевними поглядами. Але коли чоловік у котелку нарешті подивився на Едді й Сюзанну, його обличчя мало впевнений і рішучий вираз.

— Можете нас застрелити, — сказав він.

— Краще вже померти тут, а не там.

— Та ви просто банда хворих збоченців, у яких на думці одне — смерть! — розлютилася Сюзанна. — Ніхто не помре! Просто відведіть нас туди, куди нам треба, заради Бога!

— Але зайти в колиску Блейна — це і є смерть, — понуро сказала жінка. — Бо Блейн спить, і той, хто його потурбує, дорого за це заплатить.

— Та годі тобі, кралечко, — роздратовано обірвав Едді. — Запхавши носа між сідниці, аромату кави не відчуєш.

— Я не розумію, що це означає, — відказала вона з якоюсь дивною гідністю.

— Це означає, що ви можете відвести нас до колиски і накликати на себе Гнів Блейна або просто стояти тут і дізнатися, що таке Гнів Едді. І знаєте, я якось не схильний стріляти одразу в голову. Я можу виривати з вас кулями по шматку. Злості мені вистачить. Щось мене не пре від вашого міста — музика хрінова, всі смердять, як гній, а перший, кого ми тут зустріли, пожбурив у нас гранату і вкрав нашого друга. То що ви вирішили?

— Нащо вам узагалі Блейн? — спитав хтось із гурту. — Він уже багато років не ворушиться в Колисці. Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися.

«Говорити різними голосами і сміятися?» — подумав Едді й подивився на Сюзанну. Але вона тільки плечима знизала.

— Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна, — сказала скривавлена жінка.

Дживс понуро кивнув.

— Ардіс завжди ставав ідіотом, коли напивався. Блейн його про щось спитав. Я чув це питання, але подумав, що воно якесь безглузде — щось про матір ворон, здається… Ардіс не зміг відповісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.

— Електрика? — здогадався Едді.

Дживс із скривавленою жінкою кивнули водночас.

— Так, — сказала жінка. — Електрика. Так це називали в давно минулі часи.

— Вам не треба заходити туди разом з нами, — зненацька запропонувала Сюзанна. — Просто покажіть нам, де це місце. А далі ми вже підемо самі.

Жінка змірила її недовірливим поглядом, але Дживс нахилився їй до вуха і щось зашепотів. Решта Юнів стояли за їхніми спинами, дивлячись на Едді й Сюзанну з приголомшеним виглядом людей, що пережили руйнівну повітряну атаку.

Дослухавши, жінка озирнулася на них.

— Так, — сказала вона. — Ми відведемо вас до Колиски. Так вам і треба.

— От і я так думаю, — сказав Едді. — Ти і Дживс. А решта — зникніть. — Він обвів їх прицільним поглядом. — Але наостанок затямте от що: один підступно пожбурений спис, одна стріла, одна цеглина — і ці двоє помруть. — Погроза прозвучала настільки слабо й непереконливо, що Едді негайно пошкодував про неї. Яке їм діло до цих двох чи взагалі до будь–кого з їхнього клану, якщо вони щодня відправляють на той світ двох чи більше? «Хоча, — подумав він, спостерігаючи, як інші, навіть не озираючись, йдуть геть, — пізно вже шкодувати про сказане».

— Ходімо, — сказала жінка. — Треба швидше з усім покінчити. Очі б мої вас не бачили.

— Взаємно, — відповів Едді.

І вони з Дживсом повели їх уперед. Але, перш ніж піти, жінка зробила щось таке, від чого Едді трохи розкаявся в своїх жорстоких думках: вона стала навколішки, прибрала волосся з обличчя чоловіка в кілті і поцілувала його в брудну щоку.

— До побачення, Вінстоне. Чекай на мене там, де розступаються дерева, а вода солодка. Я прийду до тебе, обов'язково прийду. Це так само неминуче, як і настання світанку, що проганяє темряву на захід.

— Я не хотіла його вбивати, — сказала Сюзанна. — Так і знайте. Але сама я помирати хотіла ще менше.

— Так. — Звернене до Сюзанни обличчя було суворим і сухим, жінка не плакала. — Але в Колисці Блейна на тебе чекає смерть. І, можливо, ти помреш, заздрячи бідному старому Він–стонові. Блейн жорстокий. Найжорстокіший з усіх демонів у цьому жорстокому–прежорстокому місті.

— Ходімо вже, Мод, — сказав Дживс, допомагаючи їй підвестися.

— Так. Покінчимо з ними. — Вона знову змірила Сюзанну й Едді рішучим, але водночас дещо розгубленим поглядом. — І нехай боги проклянуть мої очі за те, що я вас взагалі побачила.

І нехай прокляття впаде на ваші револьвери, бо вони ніколи не завдавали нам нічого, крім клопотів.

«А з таким ставленням, — подумала Сюзанна, — ваші клопоти триватимуть ще років з тисячу, не менше».

Мод почимчикувала вулицею Черепахи, Дживс — за нею. Едді доводилося ще штовхати Сюзаннин візок, тож невдовзі він засапався і ледь встигав. Розкішні будівлі обабіч вулиці змінилися будинками в стилі заміських, оповитими плющем, перед якими розкинулися величезні занедбані газони. Колись тут був дуже фешенебельний район, зрозумів Едді. Одна будівля, що височіла попереду, затьмарювала решту. На вигляд — оманливо простий квадрат із білого каменя, з численними колонами, на яких тримався дах. Едді знову згадав фільми про гладіаторів, від яких він так шаленів у дитинстві. Сюзанна здобула Ґрунтовнішу освіту, тож їй згадався Парфенон. Увагу обох одразу полонив величний скульптурний бестіарій — Ведмідь і Черепаха, Риба і Щур, Кінь і Собака, — що в два ряди облямовував будівлю вгорі під дахом. І вони збагнули, що це те місце, яке вони шукають.