Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

— Стій, — наказав він Юкові, підвищуючи голос, щоб перекричати барабани.

— їй! — погодився Юк, а потім подивився вперед і одразу ж додав: — Ейк!

— Так. — Стрілець іще раз подивився на висячий мармуровий фонтан і оглянув дорогу, шукаючи пусковий механізм. Дві пластини він помітив одразу. Можливо, колись вони ще так–сяк були схожі на бруківку, під яку їх замаскували, але той час давно минув. Роланд нахилився, сперся руками на коліна і заговорив до Юка, який дивився йому у вічі. — Зараз я тебе візьму на руки. Ненадовго. Не крутися, Юк.

— Юк!

Роланд узяв шалапута в руки. Спершу Юк напружився і спробував виборсатися, але потім Роланд відчув, що тваринка змирилася. Звісно, Юкові не подобалося, що його взяв на руки хтось, а не Джейк, але, очевидно, він вирішив потерпіти. І стрілець ще раз подивувався, яке це створіння розумне.

Він поніс Юка вузьким проходом під Навислим Фонтаном Лада, обережно переступивши підступні «камінці». Коли небезпека була позаду, Юк знову опинився на землі. І цієї ж миті стихли барабани.

— Ейк! — нетерпляче сказав Юк. — Ейк–Ейк!

— Так. Але спершу треба дещо владнати.

Пройшовши з Юком ще п'ятнадцять кроків, стрілець нахилився і підняв уламок бетону. Задумливо переклав з руки в руку, і в цей час до його вух долинув звук пострілу зі сходу. Гучний барабанний стукіт поглинув звуки битви Едді й Сюзанни з бандою Юнів, але цей постріл Роланд почув. І всміхнувся, бо це майже напевно означало, що Діни знайшли Колиску. Перша гарна новина за весь цей день, якому, здавалося, кінця не буде.

Роланд повернувся і пожбурив уламок. Приціл був точний, як і тоді, в Річковому Перехресті, коли він кинув камінцем у старезний дорожній сигнал. Снаряд влучив точно у центр одного з безбарвних спускових гачків, і іржавий дріт гучно луснув. Мармуровий фонтан перевернувся і опустився, бо інший дріт ще трохи втримав його від падіння (рівно стільки, скільки знадобилося б людині зі швидкою реакцією, щоб забратися з–під нього геть, зрозумів Роланд). Потім другий дріт теж не витримав, і фонтан рожевою кам'яною глибою повалився на землю.

Роланд ще встиг сховатися за купою іржавих сталевих балок, Юк прудко стрибнув йому на руки, і тут пролунав такий гуркіт, що від нього здригнулася земля. Навсібіч полетіли уламки рожевого мармуру, деякі завбільшки з ручні візки. Декілька шматочків потрапило Роландові в обличчя. У шкурці Юка теж застрягло чимало. Роланд струсив їх рукою і поглянув на новоутворену барикаду. Фонтан тріснув навпіл, наче величезна плита. «Назад ми вже так не повернемося», — подумав Роланд. Прохід, вузький від самого початку, тепер був повністю заблокований.

Стрілець на мить замислився, чи чув Джейк гуркіт від падіння фонтана, і якщо чув, то що подумав. Марнувати час, розмірковуючи, що подумав Ґешер, він не хотів. Ґешер неодмінно вирішить, що його стерло на порох, а саме цього Роланд і домагався. А чи Джейк теж так подумає? Навряд. Хлопчик був не настільки наївний, щоб повірити, буцімто стрільця можна вбити таким простацьким способом. Але якщо Ґешер його залякав, то Джейк міг втратити змогу чітко й логічно мислити. Втім, запізно було про це турбуватися. Якби Роланд знову постав перед вибором, обвалювати пастку чи ні, то зробив би точнісінько те саме, що й зараз. Навіть стоячи на порозі смерті, Ґешер продемонстрував відвагу й тваринну хитрість. І якщо цей фокус приспав його пильність, то він був того вартий.

Роланд звівся на ноги.

— Юк… знайди Джейка.

— Ейка! — Юк витягнув уперед свою довгу шию, обнюхав землю по півколу, знайшов Джейків запах і помчав уперед. Роланд побіг слідом. За десять хвилин шалапут зупинився біля каналізаційного люка, обнюхав його довкола і, дивлячись на Роланда, пронизливо гавкнув.

Стрілець опустився на коліно і роздивився плутані відбитки ніг та широкий слід на подряпаній бруківці. Схоже, цей люк часто відсували вбік. Коли погляд упав на кривавий згусток у щілині між двома каменями бруківки, Роланд звузив очі.

— Той вилупок весь час його б'є, — пробурмотів він собі під ніс.

Відсунувши люк, він подивився вниз, а потім розв'язав сиром'ятні шнурки, на які запиналася його сорочка. Підняв шалапута і запхав його за пазуху. Юк вишкірив зуби й випустив пазурі. На якусь мить Роланд відчув, як кігті тварини маленькими гострими ножами впинаються йому в груди й живіт. Але потім вони сховалися. Юк заспокоївся і тільки зорив з–за коміра Роландової сорочки своїми блискучими очима, дихаючи, як паровий двигун. Біля стрільцевого серця тріпотіло маленьке сердечко. Він затягнув шнурки сорочки в петлях і знайшов у кошелі іншу, довшу шкіряну мотузку.

— Я надіну тобі повідець. Мені й самому це не до вподоби, а тобі й поготів не сподобається. Але там унизу дуже темно.

Відмірявши дві довжини мотузки, він зв'язав їх і утворив на одному її юнці широку петлю, в яку просунув голову Юка. Роланд гадав, що Юк знову вишкіриться, навіть спробує вкусити, але, на диво, цього не сталося. Юк тільки подивився на стрільця своїми обведеними золотом очима і знову нетерпляче дзявкнув «Ейк!».

Роланд затис вільний кінець саморобного повідця у зубах і сів на край каналізаційного люка… якщо це був люк. Ногою пошукав верхній щабель драбини і знайшов. Спускався повільно й обережно, сильніше, ніж будь–коли, відчуваючи брак двох пальців. Сталеві щаблини були слизькі від мастила й чогось густішого, на дотик моху. Важкий і теплий Юк у пазусі дихав рівно та хрипко. Золоті кружальця в очах блищали в тьмяному світлі, наче два медальйони.

Нарешті стрілець ступив ногою у воду на дні люка. На мить підняв голову до кружальця білого світла, що мерехтіло вгорі. «Тут починається найважче», — подумав він. У тунелі було мокро, сиро й смерділо стародавнім склепом. Десь неподалік глухо й монотонно капотіла вода. На віддалі Роланд чув гуркіт машинерії. Він витяг вельми вдячного Юка з–за пазухи й поставив у мілку воду, що неспішно текла каналізаційним тунелем.

— Тепер усе залежить від тебе, — прошепотів стрілець на вухо пухнастикові. — До Джейка, Юк. До Джейка!

— Ейка! — дзявкнув шалапут і поплюскотів у пітьму. Голова на довгій шиї гойдалася туди–сюди, мов маятник. Намотавши кінець сиром'ятного повідця на ушкоджену руку, Роланд побіг слідом.

24

Грандіозна будівля, яку Едді та Сюзанна з першого погляду стали називати «Колискою» з великої літери, стояла в центрі майдану, в п'ять разів більшого за той, де вони знайшли підірвану статую. На тлі цієї споруди решта Лада виглядала старою, сірою і вкрай неохайною — Сюзанна збагнула це, як слід придивившись до неї. Колиска ж була такою чистою, що аж очі заболіли. Жодної виноградної лози, жодних написів на сліпучо–білих стінах, сходинках і колонах. Не було тут навіть жовтої куряви з рівнин, яка вкривала все навколо. І тільки наблизившись, Сюзанна зрозуміла, чому: уздовж бічних стін Колиски стікали нескінченні струмки води. їх джерелом були отвори, сховані в затінку обшитого міддю даху. Інші приховані отвори час від часу омивали сходинки, перетворюючи їх на водоспади.

— Ого, — сказав Едді. — Порівняно з цим Великий Центральний вокзал виглядає як платформа Повна Дупа, штат Небраска.

— Любий, а ти поет, — сухо кинула Сюзанна.

Сходи оточували будівлю по колу, піднімаючись до величезного відкритого вестибюля. Жодної рослинності, яка б закривала огляд, тут не було, проте Едді з Сюзанною не могли зазирнути всередину — надто глибокі тіні відкидав навислий над сходами дах. Уздовж даху марширували по двоє Тотеми Променя, а по кутках гніздилися істоти, від одного вигляду яких Сюзанні здалося, що їх породило нічне жахіття. Потворні кам'яні дракони. їхні тіла були вкриті лускою, скрючені лапи закінчувалися гострими пазурями, а лупаті очі з недобрими поглядами вирячалися на перехожих.

Торкнувшись її плеча, Едді показав кудись угору. Сюзанна подивилася… і відчула, як перехоплює подих. На верхівці даху, високо над Тотемами Променя й драконами–горгуліями, наче владарюючи над ними всіма, стояла статуя золотого воїна заввишки шістдесят футів, якщо не більше. Пошарпаний ковбойський капелюх був зсунутий назад, відкриваючи зморшкувате змарніле чоло, нашийна хустка недбало опущена вниз, так, наче її зняли після довгого й виснажливого захисту від пилу. В одній піднятій руці воїн тримав револьвер, а у другій — гілку дерева, схоже, оливкового.