Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

Дзвеніли шаблі, іржали коні, лунали крики козаків і турків, воїни Амурата—баші стояли, мов криця.

Та раптом почувся крик переляку. І Амурат—баші зрозумів: на його крицю знайшлося щось іще сильніше за крицю. Лави його крицевої тисячі розкололися — і козацький клин увірвався в середину, і тільки темрява врятувала Амурата—баші від негайного полону — козаки не роздивилися, хто це перед ними, — і турецького доводцю понесла до моря хвиля людських тіл. Кінь його мчав, перестрибуючи трупи, воїни його падали і вже не підводилися, Амурат—баші тікав до моря, власне, він не тікав, а його несла стихія відступу, стихія втечі, стихія паніки…

А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…

— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.

— Я чую, батьку Михайле! — " відізвався Андрій.

— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.

Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата—баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!

Швидко мчить кінь—бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!

Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!.. Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь—кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..

Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…

— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!

— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.

Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..

— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!

Знову темрява, і знову — битва в темряві…

Де ж усе—таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!

Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалах}’, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами про—свистіли осколки каміння й цегли.

— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.

А де ж Мізерниця зі своїм полком?

— За мною! Вперед, козаки, на Кафу! — Закривидорога рвонувся просто на лави яничарів, ошелешених від несподіваного для них вибуху.

Десятеро козаків, що були з Андрієм, пірнули за ним у товпища ворогів. Ті козаки, що відбивалися біля підземного ходу, оговталися й теж поспішили за своїм ватажком. Хто піший, хто кінно, але кожен з одним бажанням: першим увірватися в ненависну Кафу!..

Почувши грім і побачивши два вогняні стовпи над Кафою, Дорошенко припинив переслідування розбитого бьолюка [50] Амурата—баші і повернув своїх козаків назад — на штурм фортеці.

І знову мчали коні крізь ніч, і знову світив дорогу козакам ясний місяць з непорушного неба…

Так куди ж подівся полк Мізерниці? Невже його вирізали яничари?

Гетьман зупинив Сніжка. І справді, де Мізерниця зі своїми людьми? Що за дива?

Повз нього мчали козаки.

— На Кафу! В проломи, хлопці! — ревів гетьман, махаючи лівицею. — Я зараз вас наздожену.

Озирнувся. Уві тьмі, яка була прозорою, побачив своїх охоронців.

— Ану, хлопці, негайно злітайте за ту гору! Якщо Мізерниця там, то нехай негайно веде свій полк куди треба!

— Пане гетьмане! Не маємо права вас залишити на самоті, — озвався старший.

— Залиш зі мною трьох, я з ними наздожену хлопців, а самі хоч під землею, а Мізерницю знайдіть!

— Гаразд, батьку Михайле!

І майнули в ніч. Дорошенко погнав свого Сніжка в напрямку недавніх вибухів. На руїнах мурів спалахували вогники — це стріляли козаки в турків, а турки — в козаків…

— Холера! — вилаявся Яремко. — Там іде бій, а ми, як дурні, тут стоїмо з цим чортовим сеньйором Гаспареоне! Кудись його треба подіти, щоб не розв’язався й не втік!

— А якщо ми йому голову відчешемо? — поцікавився Ляскало.

— Еге ж! І не втече, — погодився Цабекало.

— Слухай, Мехтодю, а ти бачив Дорошенка? — запитав Яремко.

— Не встиг! Треба було вам допомагати!

— От, прости господи! Ну, як же це так?! Там зараз бій, а гетьман нічого не знає про зраду!

— А хто ж знав, що бій буде зараз? Ну, що з’являться яничари й сипахи з боку моря? — ніяк не міг заспокоїтися Цабекало.

— Отож—бо й воно ж бо! — і Яремко важко зітхнув. — Тепер я знаю, про що хотів сказати Дорошенкові чоловік з Кафи. Поїхали до гетьманового шатра й здамо джурам оцього гада на збереження, а самі підемо в бій! їй—богу, там ми потрібніші, ніж тут…

І вони помчали степом до місця бою…

Сеньйор Гаспареоне, зв’язаний, трясся на коні й думав про те, що все йде так, як вони з Кантеміром та Мізерницею задумали. За винятком отих вибухів. Але полк Мізерниці поки що так і не бере участі в штурмі — козакам наказано від імені гетьмана сидіти в засідці. Козаки — народ дисциплінований, от вони й сидять. А гетьман, від імені якого Мізерниця віддав цей фальшивий наказ, зараз нервує, першим усюди кидається в бій — от і наткнеться або на кулю, або на клинок… А може, бьолюк Амурата—баші вже знищив гетьмана? Зараз ніч, ніхто нічого не знає…

Дорошенко з козаками уже перелізли через підірвані мури й вели бій на вуличках Кафи. Бій був нелегкий, бо Дорошенко мав зовсім небагато козаків. Проте гетьман у цьому бою вдався до тактики, яку застосовував ще Недайборщ при взятті Трапезонта й Синопа, — він тут же почав підпалювати будинки. Полум’я загоготіло над Ка—фою. У ворога це викликало паніку, у козаків — упевненість у своїх силах. Та й видніше ж, коли десь поряд горить…

З іншого боку — й татари Шагіна—Герая запалили кілька будинків. Татарам вдалося подолати мури, бо основні сили Кантеміра були зосереджені з того боку, звідки штурмували козаки…

Уже попадали оті троє козаків, які залишилися охороняти гетьмана, уже попадали й інші, а Дорошенко рвався усе вперед і вперед, і йшли за ним визволені невольники, татари, яким остогидло турецьке ярмо…

Уже пів—Кафи було освітлено вогнями пожарищ. Уже пів—Кафи було в руках козаків та воїнів Шагіна—Герая…

Дорошенкові охоронці відшукали, нарешті, полк Мізерниці. Знайшли й Мізерницю.

— Пане полковнику! — гукнув старший з охорони. — Чому ваші люди не в бою?