Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

— Я маю відповідати кожному драбові? — вхопився за шаблю полковник. — Такий наказ гетьмана!

— Гетьмана, навпаки, дивує, чому ви не виконуєте наказу, даного ще вранці. Ваші люди повинні бути на мурах Кафи! Гетьман післав нас, щоб ви негайно виступали!

— А гетьман що — живий?

— Аякже?! Виконуйте наказ!

— Мені потрібно, щоб він був на письмі! Начальник охорони гетьмана вийняв пістоля.

— Якщо ти, стерво, зараз не піднімеш свого полку, я тебе застрелю! Рахую до трьох! Раз!

Мізерниця пильно зиркнув довкола. З усіх боків дивилися на нього пістолі.

— Два!

— Гаразд! Зараз підіймаю! Тільки відведіть свої пістолі, я теж стріляти вмію!

— Не встигнеш, пане полковнику! А завтра ми з тобою поговоримо!.. Ой, поговоримо!

Через дві хвилини полк Мізерниці вже мчав із—за гори, де ховався ніби в засідці, до бою…

Дорошенко озирнувся — а за ним не більше десятка людей! Всі інші, що йшли з ним, упали: той на тій, той на іншій вулиці.

Надто захопився боєм гетьман, відірвався від своїх козаків. І тепер уже й козаки не знають, де він!

Та через якусь хвилину він почув цокіт копит — і на освітлену пожежею вулицю вискочили Яремко, Ляскало, Цабекало та інші козаки.

— Мехтодю! — тут же обернувся Яремко до Цабека—ла. — Біжи назад, веди сюди наш полк!

— Ти з полку Мізерниці? — запитав гетьман, важко дихаючи. — Чому полк і досі не бере участь в бою?

— Зрада, пане гетьмане! Полковник Мізерниця вчора вашим наказом пересунув наш полк подалі від моря, зняв варту з моря на ніч. Через це турки змогли висадитися в нашому тилу й піти просто на ваш курінь…

— Що ти говориш, хлопче?! — обурився гетьман. — Як смієш ти таке казати на достойного полковника?!

— Пан полковник переслав до вас чоловіка з Кафи, який мав попередити про турецький напад іззаду? Ні! Він віддав цього чоловіка турецьким шпигунам! Одного з них ми спіймали — сеньйора Гаспареоне. Його спільник Коломайко розповів усе про зраду Мізерниці.

— Досить! — загримів Дорошенко. — Зараз треба воювати, а не збирати плітки!

Навперейми козакам бігли татари з Шагіном—Гераєм на чолі.

Уже світліло небо, і гетьман гукнув калзі:

— Гайр олсун! [51]

Татари пішли далі, беручи вулицю за вулицею, а Дорошенко з товариством зупинився під муром з кам’яниць, чекаючи на підмогу…

І раптом поряд свиснула стріла.

Яремко кинув оком у тому напрямку, звідки вона летіла, — і у відсвіті пожежі у вікні будинку напроти побачив обличчя сеньйора Гаспареоне! Та ж він же, Яремко, кілька, годин тому зв’язав цього триклятого турка і віддав гетьманським джурам!

— Пане гетьмане! — почав було Яремко і тут побачив, що Михайло Дорошенко важко опускається додолу. — Батьку Михайле! — закричав козак Ярема Ціпурина, намагаючись підвести свого гетьмана. Але не міг. Стріла втрапила в сонну артерію…

А козаки полку Мізерниці вже дісталися пристані, де згрудилися турки та кантемірівці, намагаючись зайняти кораблі і таким чином порятуватись.

І тут пролунало:

— Гетьмана вбито! Гетьман загинув!

Очі всіх повернулися на полковника Мізерницю, який вискочив разом зі своїми охоронниками на берег.

Мізерниця відкинув люльку вбік — надто вона йому остогидла своїм димом та кричущою недоладністю — і гукнув:

— Нам потрібен наказний гетьман! І його охоронці тут же закричали:

— Волимо наказним гетьманом Павла Мізерницю! Слава!

— Хай буде Мізерниця! — дружно гукнув полк.

Всі інші козаки билися — хто тут, а хто там, а хтось іще десь—інде…

Яремка та ще двадцятьох козаків вели на розстріл.

Як тільки поховали біля Кафи гетьмана Михайла Дорошенка, вночі було пов’язано найближчих товаришів полководця. Така була воля Павла Мізерниці.

Це був другий наказ нового гетьмана.

А перший гласив: негайно залишити Кафу.

Зі сльозами на очах залишали козаки уже захоплене місто, центр работоргівлі, юдоль сліз та печалей свого народу. їм було незрозуміло, чому вони мусять чинити так, чому мусять залишати без підтримки Шагіна—Герая в його справедливій боротьбі проти турецького поневолення.

— Зрада! — вирвалося з вуст Яремка.

— Зрада! — гукнули Ляскало й Цабекало.

— Зрада! — закричав Закривидорога, а з ним і його хлопці.

— То є політика! — відповіли ті, хто оточив нового гетьмана, — нова старшина. — А хто кричить «зрада!», той виявляє в поході непослух!

Та що вже кричати! Мізерниця сам оголосив себе гетьманом — тепер його сила, його й воля.

Після того як Дорошенка поховали в підземному ході, а хід потім завалили, щоб ніхто з турків не дошукався тіла, Закривидорога сказав тайкома Яремкові:

— Я сьогодні ж зі своїми хлопцями йду на Запоріжжя. Моя сотня не визнає Мізерницю. І я повинен розповісти на Січі, що сталося! Чув, Яремку?!

— Чув! Але з тобою не піду. Я ще хочу знайти сеньой—ра Гаспареоне і тих, хто його розв’язав і випустив.

— Оце мені відомо точно. Джури Дорошенкові сказали. Наказав розв’язати твого сеньйора Мізерниця. І в бій з собою взяв…

— І той, гад, і вцілив гетьмана в шию!..

— Ех, Яремку, Яремку, якби ти знав, кого і що ми втратили зі смертю Михайла Дорошенка!

— Знаю, Андрію!..

— Так ти не хочеш зі мною йти?

— Не можу… Треба добути до кінця…

А вночі прийшли люди Мізерниці і вхопили Яремка. Коли його почали в’язати, він запитав: «За що?» Йому відповіли: «За те, що такий розумний! Ось голову знімуть — то й порозумнішаєш!»

— Я теж такий розумний! — промовив Ляскало. — В’яжіть і мене!

— І я, — додав Цабекало. — Не хочу, щоби мною командував зрадник.

Пов’язали й їх. Тієї ж ночі передали туркам. Було їх двадцять та ще й один. Усі — козаки, гартовані в боях. Але саме їх боявся й ненавидів Мізерниця. Кожен з них щось знав, кожен був проти нового гетьмана.

Вранці їх, пов’язаних, побитих, повели вулицями Кафи. Ось, мовляв, свідчення нашої перемоги — полонені козаки! На мурі стирчало кілька козацьких голів — на одну показували, що то — Дорошенкова голова. Але Яремко та його товариші добре пам’ятали, де поховано їхнього гетьмана. А на палі.стирчала голова Кіндрата Собіпана — він надто багато знав, а тому в бою його було вбито в спину пострілом з пістоля: Кіндрат височів на палі і мовби сміявся з турків: ага, а я теж побував у гетьманах, хоч і після смерті, це ж не кожному випадає така честь —.Дорошенком бути!

Біля пристані побачили — з галери сходив Кантемір. Старий, зігнутий, жовтий, злий. Його підтримували під руки мурзи, що прийшли служити йому. Трохи осторонь стояв Гаспареоне. Очі Яремка й очі сеньйора стрілися. Підійшов Гаспареоне ближче, щоб роздивитися на бранців. По—турецьки мовив до Яремка:

— Я тебе, щеня, замучив би найстрашнішою смертю. Але я вмію бути вдячним. Ти не мучив мене, коли я був у тебе в руках. Ти не вбив мене, а тому я й зумів виконати завдання таємної дефтерхани. Тому я дарую тобі й твоїм товаришам легку смерть — вас просто розстріляють.

— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.

— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…

— Єдине в мене бажання: щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…

…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?

Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібі—гуль—Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…