Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Але з криївки треба було виноситися. В чому як у чому, а в цьому Адріян був певен. Ця криївка тхнула йому могилою. Від самого початку тхнула.
Тому належалось випити гербати — їх чекала ночівля в лісі.
Гельця дивилася тими своїми страшними зчорнілими очима, мов не розуміла. Mater Dolorosa, роздратовано пронеслось йому в голові. Вона не любила спати на снігу, колись була призналася, що це їй найнеприємніше з усього партизанського побуту. Мабуть, для жінки то таки неприємне — коли всі сплять під одним плащ-наметом, складені докупи на один бік, як ложки в шухляді, перевертаються всі гуртом, і хлоп спросоння може вхопитися рукою за щось, що йому не належить, — але його, Адріяна, зараз більше турбувало, як їм на ту ночівлю втеплитися: снігу, щоб нагорнути зверху на плащ-намет для термоізоляції, нападало явно недосить, кепсько буде, як приморозить уночі. Гельця ляже посередині, вони її грітимуть, вони її берегтимуть, щоб не перестудилася. А якщо «Стодолю» таки захопили облавники? Вода все не хотіла вкипати. Дайте, я на ню похухаю, запропонував «Левко», і «Ворон» з готовністю підгигикнув, — вони показували самим собі, що годні ще жартувати. Або й справді їхня юна енергія, як у молодих звірят, брала гору; що ж, незле. Незле. Ще повоюємо, хлопці, — ще, як той капітан казав, дамо їм жар у… Дивився на безживного казанка: ну закипай, закипай же! — а перед затуманеним зором стояло інше подібне видмо: в подовгастій металевій скриньці над полум'ям коливалася вода, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру хірургічні металеві щипчики, готовані для операції… Та операція тоді так і не відбулася, що?..
Здригнувся: Гельця його покликала! І враз він злякався — по-справжньому, до зимного стиску в грудях: та що це я, сплю? — і вся втома разом пропала, як рукою зняло. Знов був скупчений, готовий до дії, — лиш серце билось прискорено. Це все той клятий сумнів так його був занеміг, забрав йому рештки сил. Зараз, зараз…
Гельця просила його, щоб вийшов із нею надвір. Показувала очима.
І це вже також колись було, тіло пам'ятало: він виходив у ніч із криївки за іншою жінкою, з розкалатаним серцем, не тямлячи нічого, крім її близької присутности, назустріч місячному сяйву, — тільки тоді була весна, а тепер сніг білів під ялинами, і в графітовому небі, куди обоє, випроставшись, відрухово піднесли голови, всіма змислами хапливо вбираючи в себе відкритий простір, чорніло проти мутного, в крейдяних патьоках місяця голе грабове віття. Було тихо — вітер ущух, лиш знизу приглушено сюркотала незамерзла «теплиця». Адріян устиг подумати, що Гельця найчастіше з них усіх виходить із криївки, постеріг це ще вчора, — мабуть, саме має жіноцьку слабкість, а криївка ж без кібля, не розрахована на довгий постій… І тут почув її голос, голос умить його витверезив од замапорочення нічним простором, — він звучав як із-під каменя:
— То я винна. То моя вина.
В ялиновім притемку ледве розрізняв пляму її лиця. Якби відступилася ще на крок далі, цілком стратив би її з виду. І таке теж уже, здавалось, колись було — де? коли?.. Вона страждала, а він нічим не міг їй помогти.
— Він задля мене пішов… по ті харчі. Молока мені хтів добути.
Молока? До чого тут молоко?.. Вона ніби говорила чужою мовою, на яку він не вмів насадити вухо. Чи йому причулося, чи десь далеко в хащі хруснула гілка?..
— Я його мала би відрадити. Я йому казала, що то перейде… мої млості. То ранішня слабість, вона потім переходить…
Він і далі не розумів — розумів тільки, що вона зараз не з ним, не тут, не з ними всіма — тим його й дратувала, як голос, що тягне поперек хору! — відокремлена від них, замкнена в якусь свою непрозору шкаралющу. Її тривога мала іншу барву, іншу густину. То вона хвора?..
— То не хворість, — відгукнулась Гельця на його невисловлену думку, мовби лагідно відвела простягнену в темряві грубу чоловічу лабу: в голосі їй прорізалась нова нота — заспокійлива, певна себе, сливе материнська, — голос знов світився, хоч і неяскраво. — Таке часто буває… на четвертім місяці тяжі…
Сталося. Удар обрушився на нього м'яко, як брила снігу зі смереки. Колись на Гуцульщині він бачив, як господар забивав ягня, перед тим щось довго до нього примовляючи, ледь не на вухо нашіптуючи, — аж доки звіря не схилило голови покірно, мов погоджувалося прийняти свій кінець. Таким ягням бачив себе зараз.
Он воно, значить, як, думав тупо. Он у чім справа. Наче з розгону стукнувся в глухий мур і за інерцією перебирав ногами на місці: он воно що. Он, значить, як. Проте, дивним чином, відчував і полегкість — як коли би з рани випустили гній, припікши розжареним залізом: то, значить, «Стодоля» пішов по молоко. Пішов, нікому нічого не вияснивши, бо його дружина була вагітна й потребувала одживлення. Що ж, на його місці він теж, мабуть, пішов би. Рачки поліз би, навіть і цеї самої хвилини. Ліз би, доки повітря в грудях би стало…
Вона по-своєму витлумачила собі його мовчанку:
— Я видержу, Адріяне.
Те «Адріяне» відлунило в нім, як поворот заліза в живій рані. Могла би зараз звернутися до нього й на псевдо; хоч ту крихту милосердя могла би до нього мати. Але їй було не до нього — він стояв тут, перед нею, живий, здоровий і вільний, і батьком її дитини був не він.
— Не будете мати зі мною клопоту. А родити на весну піду в Карпати. Все вже домовлено, маю адресу…
Вона перепрошувалась, вона лиш себе саму вважала винуватою в тому, що сталося. І при тім била з неї така невгинна твердість, що він задихнувся: вона мов повищала зростом у темряві. Не знав цієї жінки, не уявляв собі досі її сили. «Вони нічого з нами не вдіють!» — блисло враз дикою, скаженою радістю, вибухом захвату, як перед величчю стихії, — сливе надлюдським поривом гордости за наших жінок: ніхто нічого не вдіє з таким народом, все здолаємо, все!.. Відрухово виструнчивсь, мов збирався віддати їй честь. Гельця, о Боже. Та сама лілейна дівчинка, маленькі ніжки в шнурованих ботиках, осипані пелюстки слідів на снігу, — колись він стояв уночі під її брамою, цілу ніч простояв під її брамою, безтямний од щастя, Гельцю, Гелюню моя єдина, чому ти не моя?!..
І зараз за тим обвалилось нутро, утворивши в нім нудотну порожнечу: він згадав, де й коли її втратив — згадав сон, що мучив його довгі роки, ще з польської тюрми: вони двоє танцюють у темній залі, десь у «Просвіті» чи в Народньому Домі, і якоїсь миті Гельця йому зникає — вимикається з рук і пропадає в тьму. Так, як сю мить, відступивши, могла би зникнути, згубитись у темряві лісу. В тому сні він бігав як навіжений по залі, шукаючи за нею, і ніяк не міг знайти — зала все ширилась і ширилась, мов нічний плац без кінця-краю, заповняючись уздовж стін мертвими, які все прибували, — ті, хто від'їхав, як у пісні, ув інший, у кривавий тан — визволяти братів українців з московських кайдан… І він теж пішов у кривавий тан — він умирав у шпитальці, підвішений на хресті, й центуріон ударяв його списом під ребра, туди, де увійшла куля, а Гельця була милосердною сестрою, ні, була Магдалиною в підбитій живим пурпуром, як здерта шкіра, шинелі з відгорнутою полою, і хоч як він старався до неї докликатись, не чула й не дивилась у його бік, а центуріон пообіцяв йому із злостивим смішком, що вони ще зустрінуться, — мой, ще й як зустрінуться!.. А милосердною сестрою була інша жінка — «Рахеля». І ту жінку він також любив.
Чорнява така, на жидівку подібна… Десь місяці на сьомому… А Гельця, значить, на четвертому? І раптом збагнув: це ж тоді, коли вони разом фотографувалися, в ній уже жило нове життя!.. Мовби навіч угледів світляною плямою на тім місці, де радше відчував, аніж розрізняв між ялинових лап її хрупку постать, ту знимку — осяяну, як візантійська ікона, її напівпроявленим усміхом: так усміхаються жінки, що носять під серцем таємницю, невидну для чужого ока. Його охопило чудне бажання покласти їй руку на живіт — і тут-таки, наступним поштовхом, мелькнуло, як би було добре, аби то був живіт не Гельці, а «Рахелі»: тоді він знав би напевно… Але він не встиг додумати цієї думки до кінця, не встиг уяснити собі, що саме він хотів би знати напевно, бо десь із найтемніших надр свідомости піднялося грізно й нестримно, наче напад блювоти в вагітної жінки, те, що він цілий час і обтоптував, цілі вісімнадцять кілометрів дорогою назад із міста перебираючи ногами, мов топтався на місці, марне стараючись затоптати раз уже вприснуту в кров підозру: знимка!.. Його знимка, вивішена коло міліції, його «личность», яку впізнав учитель із П., один раз його бачивши півроку тому, — та знимка мусила бути недавньою, а значить, могла бути тільки тою самою — з їхньої гуртової світлини. Тою, де він «мав журу», — лице в тіні, гейби в сажі, лиш білки очей світять, як гріх: неподібний до себе, циган циганом, ніколи не видівши, грець упізнаєш, — мов захарактеризований тою тінню, що невідь-звідки взялась, як циганські чари… А інших світлин «Кия» ґебе не мало звідки взяти, за останні три роки зроблена була з нього лиш та єдина — та, котру влітку зробив їм усім «Стодоля». Звідки її взяли?..
