Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Тієїж ночі робимо перехід аж під самий Єлисаветград. Ранком зліквідували чоту елісаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхали на тактичні вправи. Курсанти приняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись із нами на шляху, навіть не зауважили, як попали під наші шаблі. Співали собі, виструнчившись у сідлах, щоб показати «будьоновцям», які вони молодці.
Зробивши з вісімдесять кілометрів походу, стаєм відпочивати у Великій Висці. Місцева совєтська вдасть радо нас вітала. Не зачіпали її, намітили лише пару шкідливіших типів, щоб «арештувати» їх при виході.
Увечорі довідуємося, що в недалекому селі заночував якийсь відділ. Мало людей — багато кулеметів. Видають себе за «ударную групу» Чека, але Хмари звідун, що приніс ту відомість, каже що то щось «підозріле«. Чи, бува, не партизани...
Пішла у розвідку Катря і, не забарившись, вернулася підводою. З нею приїхали степові повстанські ватажки — Терещенко і Копач. Терещенко — невисокий огрядний чоловічина з великою чорною бородою — сердешно привітався з Хмарою, з яким давно знався. Копач — інтелігентний діяльний повстанець, що стратив свій відділ в нещасливих боях з червоними. Дніпровський партизанський загін. Власне, врангелівський тільки «з походження». Командує ним колишній старшина «синьожупанників» поручник Баранів, полтавець, мобілізований Денікіном. Крім нього у відділі двадцятьодин чоловік на семи таврицьких тачанках: тринадцять українців-рибалок з Озівського побережжя, вісім українців-кубанців. Озброєння відділу: автоматичні револьвери, переважко «кольти», бомби і... чотирнадцять новеньких англійських кулеметів з великим запасом набоїв. До кожного кулемета — майже п'ятьдесять кружків, тобто по дві й півтисячки куль. Відділ зформувався у врангелівськгй армії за ініціятивою Бараніва, ніби то із завданням шарпати червоне запілля понад Дніпром. В дійсности Баранів мав досить божевільний плян: вискочити з Криму і з цим невеличким гуртком продертися через цілу Україну до українського війська. Заскочений в час підготовки побідним червоним наступом, не відступив разом із Врангелем у глиб Криму. Прорвався вночі крізь червоні й махнівські частини і пішов на Україну тим самим шляхом, що вони наступали — через Сиваші. Комишеві джунглі Гнилого моря його рибалки знали з дитинства, знали куди і як іти, щоб льоду не заламати.
Терещенко і Копач зустрілися з Баранівим вже поцейбіч Дніпра на Запоріжжі. Прилучилися до нього, щоб разом до Збруча мандрувати. Із Запоріжжя мусіли виривати як скоріше, бо там товчеться, як Марко по пеклі, батько Махно. Гонений 1-ою кінною армією Будьонного, перескочив по льоду Дніпро і одного туманного дня врізався несподівано для самого себе в колони 2-ої кінної армії Жлоби, що йшли до Дніпра загородити Махнові шлях на Правобережжя. Розігнав ту армію так, що тиждень потім збиралася. Перемішавшись на шляхах, противники розминулися. Махно втратив свої гармати і обоз, що мусіли триматися шляхів, натомість захопив гармати і обоз 2-ої кінної армії. Тепер виробляє у степах понад Дніпром такі «маневри«, що червона кіннота ганяється за ним кругами, як пес за власним хвостом.
Зустрічі з нами Терещенко і Копач раділи: приїхали із заміром об'єднати Бараніва з нами. Хмара заклопотано чухав потилицю.
— Та воно не погано. Чотирнадцять «люїсів»... Пусти таку пачку під бік, так вона тобі полк у п'ять секунд висіче. А чи ти певний, — звернувся до Терещенка, — що то не фортель якийсь большевицький з тим Дніпровим загоном?
— Не сумнівайся. Вони ж при нас, по дорозі, не один десяток червоних на той світ відправили. Кінну групу чекістів разом з кіньми у пень висікли з кулеметів...
Копач залишається в нашому штабі, а ми з Чорнотою в супроводі Терещенка їдемо «у свати» до Бараніва.
Баранів — чисто виголений «джентелмен» в англійському офіцерському однострою без відзнак. Поривисті, легко нервові рухи, гострі сірі очі, міцно затиснуті уста. Вичувалося в ньому призвичаєння і вроджене уміння командувати.
На наші «будьоновки» поглядав недовірливо. Порозмовлявши з нами і вислухавши запевнення Терещенка, хвилинку думав.
— Добре. Ви залишаєтеся тут, як заложники, а я з Терещенком поїду до вашого штабу; подивлюся й порозмовляю сам.
Поки одягався, зайшла розмова про Махна. Андрій «дипльоматичио» питає, чому він утекав з району його операцій, — можна було приєднатися.
Баранів презирливо стиснув губи.
— Я з тією сволоччю не хотів і не хочу мати діла. А треба признати, що він червоним сильно поміг. Я Врангелеві не ворог, могли собі його чорти і забрати, але... трішки пізніше.
Одягнувши поверх англійського убрання звичайну московську шинелю, елегантно попращався і вийшов.
Чуємо, як за вікном різким тоном наказує своєму заступникові приготовити кулемети і до його повороту нікого близько не підпускати і ні з ким в жадні переговори не вдаватися. Дніпровий загін й усі тачанки стояли в двох великих господарствах. Коней із тачанок не випрягали, набоїв і кулеметів з них не здіймали. Половина загону вартувала, друга відпочивала. Чорнота, зустрівшись із земляками-кубанцями, мав невичерпані теми для розмов. Я волів тим часом поспати на лавці. Баранів вернувся підранок і привіз записку від Хмари, щоб ми вже до полку не їхали, бо він рано йтиме через село, де ми були.
Приєднавши до себе групу Бараніва, обминаємо Єлісаветград і йдемо дальше в степ.
В німецькій колонії Старий Данцінг зліквідували великий продовольчий загін, що обдирав колонію і приняли на захоплені під Єлісаветградом курсантські коні два десятки охотників — молодих німців. Певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю.
Ідемо дальше вознесенським трактом. Хмарі забагнулося зробити рейд від Чорного ліса — до Чорного моря,
Рух затруднювала ховзка ожеледа, що по відлизі вкрила дороги й збивала з ніг коней. Треба було перековувати на гостро значну частину коней, що не були належно «взуті«. Фабричного цв'яха — охналя та гострого гвинта до підкови годі було дістати хоч би й на вагу золота. Треба було вибирати в русі великі села і містечка, де було більше ковалів і поступово перековувати, починаючи від роблення цв'яхів.
Підночовуючи в Рівному, довідуємося вночі, що в недалекому Куті ночують загони «батька» Махна. Розбуджена Катря поїхала поглянути, і як стара знайома «батька«, порозмовляти з ним про наше «будьонівство«, щоб махнівці нам «за спасибіг» чосу не дали.
Ще Катря була, певно, вполовині дороги, як до нас приїхав махнівський роз'їзд: дванадцять кінних і одна тачанка з кулеметом. Спокійно під'їхали до нашої застави і попросили відвести їх до штабу. На вимогу здали, не вагаючись зброю, залишили коло застави тачанку. У штабі зовсім не в'язалися нашим будьоновським виглядом і начальник роз'їзду заявив змісця, що він посланий самим батьком, щоб зв'язатися. Показав посвідку. Штамп і печатка: «1-а українська повстанча армія імені батька Махна«. Чому не батькова, лише «імени батька» — було таємницею того, що укладав текст, а може й самого батька.
Хмара питає, як вони так відважно до нас приїхали, не звертаючи уваги на наш червоний вигляд.
Начальник роз'їзду усміхнувся.
— Ми ще до Кута не дійшли, а вже знали, що тут стоїте та хто такі. У нас дівчата-розвідчиці меткі. Якби не ви, а дійсно будьонівці тут стояли, так ми ночували б не в Куті, а тут, а будьоновцям — пухом сира земля уже була б. Ми їх давненько вже поперед себе небачили — все за нами бігають.
У нас і свої будьоновці є — тільки правдиві. Цілий полк донців від Будьонного до батька перейшов. Тепер рубають червоних, аж дрантя летить.
Приглядаюся до махнівців. Звичайні собі, добрі хлопці — катеринославці, одягнені на козацьку «моду«. Нічого «анархістичного» в них не було, нічогісенько, здається, з ідеї анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свойого ватажка, як не кожний чернець у Бога.
