Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
Зник от майже без сліду барвистий героїчно-фантастичний цикл, зв’язаний в традиції з іменем Олега і, очевидно, переповнений казковими мотивами, які виступають так виразно в північних билинах про Вольгу-Волхва. Дещо з нього, видко, перенеслось на пізніший образ волхва Всеслава, котрого постать уже у сучасників була окружена магічною легендою і далі потім в сім напрямі розроблялась і оспівувалась (як показує «Слово о полку Ігоревім»). Інші ж фантастичні елементи сього циклу розложилися назад в героїчній казці, з котрої були покликані невідомими поетами, щоб прибрати фантастичними мотивами образ віщого князя-чарівника. Решта, не так фантастична, розплилась в новіших формаціях київського героїчного епосу і саги, зв’язавшись з молодшими героями, позбавленими таких фантастичних прикмет.
Під кінець еволюції сього епосу найбільше мотивів скупилось наоколо Володимира Вел. Але і від сеї молодшої верстви в нашій традиції ледве заціліли убогі останки, ще не до решти позбавлені тої індивідуальної закраски, котра відрізняє поетичну сагу, епічну повість про історичні особи, місця і події від казкового оповідання, очищеного від усяких вказівок на час і місце («були собі дід та баба», «був собі такий цар» і, т. д.).
Ще менше зісталось від «князя Романа», останньої яскравої індивідуальності княжих часів, яка вразила народню уяву: його ім’я цілком механічно причепилось до деяких обрядових пісень та забав, але не донесло нічого з тих епічних мотивів, які колись були з ними зв’язані. Всі зусилля коментаторів видобути що-небудь в сім напрямі я вважаю безуспішними (див. вище). Одинокий образ з колишніх княжих та боярських чвар, в котрім міститься бодай щось: якийсь натяк на героїчний, епічний мотив — се «княгня Іванко», з несподіваним ув’язненням і тугою в темниці по княжім дозвіллю:
А там на луках, на барз широких,
Там же ми горить терновий огник,
Кол’ огня ходить широкий танець,
А в танці ходить княгня Іванко:
На головечці сокола носить,
В правій рученці коничка водить,
В лівій рученці гусельки носить.
Ніхто не видів — лем панські слузі,
Скоро ввиділи, пану повіли:
«Ой ідьте, ідьте, Иванка зв’яжіте,
Иванка зв’яжіте, ту приведіте.
Соколонька пустьте до сокільниці,
Гусельки шмарте [киньте] до гусельниці,
Коничка всадьте до кінниченьки.
Иванка всадьте до темниченьки».
Соколик квилить — головки хоче,
Гусельки грають — Иванка споминають.
Коничок гребле — до поля хоче.
Іванко плаче — до миленької хоче 1.
1 Текст у Головацького, II, с. 57, відти у Антоновича — Драгоманова, І, с. 36 д. і у Гнатюка, ч. 190; коментар Антоновича недавно повторив Третяк в своїм огляді старої укр. поезії (Dawna poezya ruska, в Dzieje literatury pieknej w Polsce — Encyklopedya Polska wyd. Akademii Umiejetnosci XXII, 1918, c. 463 і дд.). Виводи против — у Потебні, II, с. 425 і дд.: що первісний варіант той, де образ дівчини (Гол., II, с. 82, теж з Сяніччини), і він, по гадці Потебні, входить в круг пісень про те, як дівчина згубила коней.
Варіант сей — звісний лише з одної записи (в Сяніччині), дає образ настільки загальний, що між коментаторами навіть суперечка, чи первісна постать тут дівоча чи хлоп’яча. Хоч я признаю більш правдоподібною гадку, що тут єсть дійсно пам’ять пригоди молодого князя (чи як раз Івана Берладника, на котрого думали, се, розуміється, питання трудне та й не дуже важне), але з сього самого вже видко, наскільки сей образ загальний, обтертий з усяких реальних рис історичної традиції.
Вікова боротьба з степом, що була нервом народного життя протягом століть, відбилась в переказах (сагах) і казках тільки в неясних, символічних образах змієборства: Кирило Кожем’яка — казковий варіант літописної саги про молодого кожем’яку, що переміг печеніжина (див. нижче), або таких півміфічних фігурах, як «Шолудивий Буняка» — половецький хан епохи Мономаха, що став паралельним образом Змія, Кощія і подібних фантастичних істот.
Аналіз саг і казок, зв’язаних з сим іменем 1, показав, що фантастичні мотиви, котрими був обліплений образ сього «шолудивого хищника» і ворожбита (перед битвою під Перемишлем він ворожить про вислід битви, виїхавши з вечера в поле і завивши вовком), кінець кінцем з’їли історичні і героїчні мотиви старих переказів чи епопеї про нього 2.
1 Се одна з найкращих студій Драгоманова: «Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ», 1887, передр. в українськім перекладі в II т. Розвідок.
2 Про сліди героїчних мотивів, зв’язаних з Боняком, що «рубав Золоті Ворота», див, вище.
Образи людоїда, що носить його ім’я в новіших записях (почавши від XVII віку), дають характеристичний приклад того, як історична сага чи героїчна епопея з ослабленням політичного чи соціального інтересу до неї поволі абсорбується казковими або новелістичними елементами — в інших випадках, і розпускається в казці чи новелі. В одних варіантах — се велетень космічних розмірів: могили і вали толкуються як сліди «Бунякового воїнства», що пройшло весь світ і на місцях свого спочинку насипало землю з своїх ходаків. В інших — се кістяк-людоїд з смердячими тельбухами, що живе в старих валах і городищах та пожирає людей. Або се гном-вій, з такими довгими віями, що їх два хлопи мусять підіймати вилами: він добивається руки царівни і гонить за нею по цілій Україні. В польських переказах XVII — XVIII вв. сей страх стає провідником козацьких ватаг против поляків.
Краще заховала свою первісну ідею тема про упадок старого Києва і княжої України взагалі — може, найбільш яскраво з усеї усної традиції відбита в образі Михайликасемилітка, зрадженого київською громадою, що з Золотими Воротами — всею старою славою Києва — відходить до Царгорода, до слушного часу. Щасливим припадком розложившися в прозовій сазі про Золоті Ворота, ся тема донесла головніші мотиви колишньої поеми і її провідну ідею — обітницю повернення колишньої слави.
Загалом же героїчна тема, стративши свою соціальнополітичну базу, звичайно тратить свою провідну ідею, своє морально-психологічне чи соціальне мотивування. Пустившися з княжого двора чи вояцького куріня на село, вона живе тільки як конгломерат фантастичних або новелістичних мотивів, оскільки ті встигли до такої основної теми причіпитись міцніше. З молодших героїв сим способом вижити не вдалося майже нікому.
Отже коли такими невитривалими на зміни інтересів і настроїв суспільності показувались поетичні твори, навіть зв’язані певною закінченою ритмічною формою, як сі колишні епоси на героїчні теми, — що ж доперва сказати про повісті забавного чи дидактичного характеру, позбавлені тих зовнішніх, ритмічних та музикальних регуляторів, які не давали довільно «викидати слова». Така проза, «не призначена для співу і позбавлена всяких засобів для довшого пам’ятання», як висловлюється дослідниця примітивної творчості, «існувала тільки відтворюючись щораз наново в уяві і словах кожного оповідача, міняючись безнастанно, значно більше і значно скорше, ніж пісня, — коли рахуватись навіть з нестійністю в деталях також і пісенних творів» 1.
1 К. Грушевська, Розвій словесної творчості і примітивна проза, с. 6.
Вона була беззахисна перед натиском нових, модернішкх, актуальніших ідей, образів, форм, які, на погляд оповідача, могли краще послужити для забави чи поучення і витискали зовсім з уживання старі теми або налягали на них, асимілюючи їх, комбінуючи їх елементи, зміняючи до повного непізнання або ледве значних останків.
Справді, щоб хтось, не покликаний до того спеціально, якимсь збігом обставин, уложив та завів до ужитку нову обрядову пісню — се навіть тяжко собі уявити там, де не було професіональних аранжерів таких магічних церемоній. Утворення нової повісті на героїчні теми, хоч би з тих «загальних місць», які обертаються в ходячім репертуарі, потрібують звичайно теж якогось імпульса на те, щоб скомбінувати їх в новім варіанті. Навіть уведення до сільського репертуару нової пісні — се річ не зовсім звичайна. Але оповідачі-забавники, що славляться своїм хистом заінтересувати, потішити громаду (див. вище), вони як раз ставлять собі за честь — задивувати, зацікавити своїх слухачів якоюсь небувалою комбінацією, видуманою, можливо, неподібною до того, що оповідалось і чулось досі. Психологія такого спеціаліста, з хисту і репутації, в громаді примітивній чи у цивілізованій, аналогічна з психологією модерного белетриста. Він передусім вигадчик, тим часом як співець — се сторож традиції. Наскільки пісня, взагалі — тонічно і ритмічно збудована, річ консервативна, настільки річ прозова, призначена на потіху або поучення, має тенденцію безконечної змінності — в інтересах сильнішого враження. До оповідача-казкаря дійсно може бути повною мірою приложена автобіографічна згадка нашого геніального вигадчика Гоголя, влучно пригадана одним з новіших дослідників наших казок: «За молодих літ, в хвилі нудьги, щоб розважити самого себе, я цілком видумував смішні фігури і характери та ставив їх в своїй уяві в найсмішніші ситуації, зовсім не думаючи про те, по що воно, для чого і кому може бути з того якась користь» 1.
