Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
1 Кіев. Старина, 1888, VIII. Сборникъ харк. ист.-фил. общ., т. II. Див. ще нижче про переживання образів богатирів-підлітків, богатирських коней і под., з записок Манжури ж і інших.
2 Драгоманов, Розвідки, III, с. 217.
Отся роль казкового репертуару як тої скарбниці фантастичних мотивів, звідки черпає свої образи пісня, епічна поема, легенда, всякий раз хоче піднестись над рівнем реальності, велить нам дати місце казковим мотивам як субстратові поетичної фантастики тут, в сім огляді старої поезії. Три названі роди поетичної продукції — величальна пісня, ритмічна поема і свобідна «казана» казка становлять три степені строгості, ригоризму зовнішньої форми, котрі відповідно тому в більшій або меншій точності заховують старі форми поетичного оброблення фантастичних мотивів і доносять до нас образи й ідеї далеких епох, зачерпнеш з спільного поетичного запасу. Обрядова пісня переховує їх найкраще і найточніше; казка і новела — найслабше і найсвобідніше.
В нашій традиції ритмічна поема випала. Від величальної пісні — ми взяли, що могли. Тепер лишається придивитись тим відблискам, що зісталися в усній прозовій традиції від старого поетичного запасу, з якого брала свої засоби пісня і повість, як усна, так і книжна (до котрої перейду потім).
КАЗКА
Присвячується пам’яті Миколи Сумцова
Наша казкова традиція. Відповідно прийнятій в новішій українській літературі термінології, казкою називаємо оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі 1.
1 Ся систематика була предложена Франком в I т. Етнограф. збірника, розпочатого під моєю редакцією 1895 р. Систематизуючи збірку Роздольського, Франко начеркнув таку класифікацію прозової традиції, котра потім, в головних рисах, лягла основою всеї дальшої систематики матеріалу, виданого етнографічною комісією товариства Шевченка — сього найбільшого, що взагалі було зроблено в сфері збирання, систематизації і видавання укр. етнографічного матеріалу:
1) «Казка», т. є. оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним виплодом фантазії без ніякої побічної, церковноморалізуючої цілі.
2) Легенда, т. є. оповідання, в якім дійсність також перемішана з чудесним, але взятим з обсягу виображінь і вірувань церковнорелігійних. Цілість має звичайно глубшу основу етичну, моралізуючу або філософічно-релігійну.
3) Новела, т. є. оповідання без примітки чудесного елемента, основане на тлі побутовім, часто перейняте тенденцією соціальною, рідше — національно-політичною або церковно-конфесійною.
4) Фацеція (анекдот), т. є. коротеньке, звичайно гумористичне оповідання, якого суть становить звичайно якесь одно спостереження, часто гра слів, незвичайний оборот мови, прізвище і т. і. По свойому характеру і тенденціям сі твори близько підходять до новел.
5) Оповідання міфічні, в яких говориться про явища і постаті фантастичні та такі, що становили або становлять предмет живого вірування люду (чари і чарівники, злі духи і т. і.).
6) Оповідання про особи, події та місцевості історичні, німецьким терміном звані загами (Sagen).
7) Байки звірячі, притчі і апологи, т. є. короткі оповідання, звичайно морального або загалом дидактичного змісту, в яких героями являються звірі або інші неодушевлені речі.
В згаданім вище фольклорнім органі F. F. (Folklore Fellows) Communications, заснованім визначними дослідниками поетичної традиції Больте, Кроком, Ольріком і Сідовим, звісним фінським фольклористом Анті Арне була предложена така класифікація казкового матеріалу (Verzeichnis der Marchentypen, F. F. Communications, I, 1910):
1. Казки звіринні: звірі лісові, лісові і домашні, людина і лісові звірі, звірі домашні самі, птахи, риби, інші звірята.
2. Казки властиві:
A) Казки чудесні (Zaubermarchen) — надприродні противники, надприродний або зачарований чоловік або жінка, чи інший свояк, надприродні завдання, надприродні помічники, надприродні предмети, надприродна сила або знання, інші надприродні моменти (надприродний порід, безрука дівчина, золоті діти й т. і.).
B) Казки легендарного характеру: де виступає Бог, святі, чорти (сюди ж занесені такі мотиви, як надприродні свідки злочину: чудесна дудка, кості, що співають і т. д.).
C) Казки-новели (сватання до королівни, дівчина виходить за королевича, вірність і невинність, научування злих жінок, мудрі хлопці і дівчата, казки про долю, зручні злодії і розбійники).
D) Казки про дурного чорта або велетня.
3. Анекдоти (Schwanke).
Незалежно від того, як осуджувати раціональність сього поділу, я вважаю його основною помилкою се, що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем, так що при класифікації світового матеріалу ся схема, здається мені, покажеться нездатною.
Проби докладнішої класифікації казкових мотивів розбиваються о широку дифузію, складне переплітання мотивів різних категорій. Тому новіші дослідники обмежуються як найзагальнішими дефініціями сього літературного роду і за краще вважають групувати казки по мотивах оповідання. Але з становища еволюції, розвою сеї галузі словесного мистецтва, годиться все-таки розрізняти певні групи, які відповідають певним моментам його розвитку. Се казки про звірів; казки про космічні сили; казки про надприродні пригоди («про щастя»); оповідання про подвиги, осягнені людськими здібностями; оповідання демонологічні. Дарма, що всі сі групи — як все в природі — тісно сплітаються між собою: перевага того чи іншого мотиву дає місце певній групі казок в еволюції сеї повісті 1.
1 Наведу дефініції казки дослідників харківської школи, які працювали на східнослов’янськім фольклорнім, в тім і українськім, матеріалі. Проф. Сумцов в своїй статті про казку в Енциклопедії Брокгауза — Єфрона так означа се поняття: «Казки — се словесні утвори, характера повістевого, майже виключно прозові, зложені іноді з метою дидактичною, іноді для забави, а здебільшого без якої-небудь цілі, як природний вияв словесного літературного потягу».
Халанський в своїй студії про казку в «Исторіи рус. литератури» під ред. Анічкова (с. 135): «Казка — се оповідання, яке не має іншої цілі, як тільки вражати фантазію слухачів, і в основі своїй має подію видуману, інтересну або своєю неймовірністю, або смішними ситуаціями».
З старших — варто згадати Пипіна, що в своїй класичній праці про староруські повісті і казки так означав властивий характер казки: «Поняття казки стало тепер дуже широким: сюди кладуть і міфічні оповідання, які становлять правдиве зерно її, і переповідження більш нових билин, і народні анекдоти, часто новішого походження, нарешті й різні популярні повісті, що дійшли до народу через книжну літературу, і гумористичні оповідання, хоч і утворені під впливами народньої фантазії, але позбавлені міфичного змісту, себто головної прикмети корінної казки».
Натомість новіший дослідник світового міфу Ендрю Лянг в своїй статті в Британській енциклопедії (новіше, 11 вид.), обминаючи всяку спеціалізацію, дає таку широку дефініцію: «Народні казки — се історії від невідомої старини, передані усною традицією диких і цивілізованих народів».
В нашім літературнім ужитку слово «казка» звісне від часів першого відродження. В словнику Беринди слово «баснь» толкується як «казка, байка, вимисл». Слова «баяти» і «баснь» в розумінні оповідання і видумки приходять в найстарших наших книжних пам’ятках, але завсіди з відтінком зневажливим, в противставленні спасенному слову, передусім святому письму. Так, в однім слові Кирила Турівського робиться людям закид, що вони «басни бають и въ гусли гудуть». Серапіон радить: «Аще услышите что басний человЂческихъ, — къ божественному писанию притецЂте».
В новішій науковій літературі одинока більша студія, яка до певної міри вводить в круг питань, зв’язаних з нашою казкою, се велика бібліографічна праця С. Савченка, закінчена перед війною і випущена 1914 р.: Русская народная сказка; исторія собиранія и изученія (друкувалася в Киев. Университетских ИзвЂстіях 1912 — 1914 рр., 547 стор.). Автор, слухач проф. Лободи, писав на дану ним тему і в своїх поглядах іде здебільшого за київськими і харківськими ученими, які стояли тут під впливами Потебні: Владимировим, Сумцовим, Халанським. Свого автор вносить небагато, пильнуючи найбільше бібліографічної повноти і системи, і з сього боку праця його варта всякого признання. Головна увага звернена на літературу російську, хоч автор старався схарактеризувати і ті західноєвропейські течії, які відбивались на ній; українською казкою автор інтересується, навіть і сам старався дещо зібрати, але не міг так повно опанувати літератури української казки, як казки великоруської та білоруської.
