Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
(мчить дико крізь цю сніговерть…)
над’їжджає по лівій смузі, щоби трахнути його чорний зад.
Нові негаразди чекали на нього на в’їзній естакаді на автостраду номер тридцять шість, її платну ділянку Денвер — Боулдер, яка також іде на захід до Естес-Парку, де з’єднується з шосе номер сім. Ця дорога, відома як Верховинне шосе, проходить через Сайдвіндер і потім минає готель «Оверлук», щоби нарешті серпантином спуститися по Західному Схилу в штат Юта.
В’їзна естакада виявилася заблокованою перекинутим напівпричепом. Навкруг нього було натикано яскравих аварійних фаєрів, наче іменинних свічок на торті в якоїсь недоумкуватої дитини.
Він зупинився й опустив віконце. Коп у натягнутій на вуха хутряній козацькій папасі махнув йому рукою в рукавиці в бік потоку машин, що рухалися на північ по I-25[286].
— Тут ви не виїдете нагору! — заволав він Хеллорану крізь вікно. — Їжджайте повз два спуски, виїдете на дев’яносто першу дорогу і знов потрапите на тридцять шосту в Брумфілді[287].
— Гадаю, я зможу його об’їхати з лівого боку! — закричав у відповідь Хеллоран. — Це двадцять миль не туди, куди мені тра’, те, що ви мені оце товкмачите!
— Я тобі зараз голову натовкмачу! — гаркнув на нього коп. — Ця естакада закрита!
Хеллоран здав назад, почекав просвіту в русі і продовжив свій шлях по шосе номер двадцять п’ять. Знаки на ньому інформували, що звідси усього лише сотня миль до Шаєну у Вайомінгу. Там він і опиниться, якщо проґавить свою з’їзну естакаду[288].
Він добрав собі швидкості до тридцяти п’яти, але більше не наважився; сніг уже загрожував геть заліпити леза його двірників, а умови руху були рішуче скаженими. Гак завдовжки двадцять миль. Він кляв себе, його знову затоплювало відчуття, що часу в хлопчика залишається все менше, воно ледь не душило його своєю нагальністю. І в той же час він відчував фантастичну впевненість, що не повернеться назад з цієї подорожі.
Він ввімкнув радіо, покрутив його, минаючи передріздвяні рекламні оголошення, і знайшов прогноз погоди.
— …уже шість дюймів, і ще фут очікується в столичному районі Денвер після нічних опадів. Місцева поліція і поліція штату закликає вас не виводити автомобіль з гаража без крайньої на те потреби і попереджає, що більшість гірських перевалів уже закриті. Отже, залишайтеся вдома, ваксуйте свої сноуборди і залишайтеся на частоті…
— Спасибі, Матінко, — промовив Хеллоран і з люттю вимкнув радіо.
Розділ сорок шостий Венді
Близько полудня, коли Денні пішов до ванної кімнати, щоби скористатися туалетом, Венді дістала в себе з-під подушки загорнутий у рушник ніж, поклала його до кишені халата і підійшла до дверей ванної.
— Денні?
— Що?
— Я збираюся піти вниз, приготувати нам якийсь обід, ’аразд?
— Гаразд. Ти хочеш, щоби я спустився туди?
— Ні. Я принесу сюди. Як щодо омлету з сиром і якогось супу?
— Нормально.
Уже причинивши за собою двері, вона ще трохи затрималась.
— Денні, ти певен, що там усе гаразд?
— Йо, — сказав він. — Тільки будь обережною.
— Де зараз твій батько? Ти знаєш?
Він відгукнувся дивно безбарвним голосом:
— Ні. Але там усе гаразд.
Вона задавила в собі прагнення розпитувати далі, колупатися далі в цьому створінні, бодай по краях. Це створіння тут, вони обоє розуміли, що воно за таке, колупання в ньому тільки ще дужче налякає Денні… і її.
Джек втратив глузд. Коли близько восьмої цього ранку буря почала набиратися брутальності й підлості, вони сиділи разом на розкладачці Денні й дослухались до Джека внизу, як він волає і бродить з одного місця до іншого. Більшість звуків долітали начебто з бальної зали. Джек незграйно співає шматок пісні, Джек сам виступає в суперечці з кимсь безголосим, в один з моментів Джек голосно закричав, аж їм заклякли обличчя, коли вони зазирнули одне одному в очі. Зрештою вони почули, як він спотикливо плентається назад через вестибюль, і Венді здалося, ніби вона почула гучний грюк, немов він повалився долі чи брутально штовхнув навстіж якісь двері. Десь з половини дев’ятої — вже три години поспіль — там панувала тиша.
Вона пройшла коротким коридорчиком, завернула у головний коридор першого поверху і вирушила до сходів. Стала там на сходовому майданчику, дивлячись униз, на вестибюльний поверх. Там, здавалося, було пусто, але цей сірий, сніжний день залишав більшу частину того довгого приміщення в тіні. Денні міг помилитися. Джек може ховатися за якимсь кріслом або диваном… можливо, за реєстраційною стійкою… чекати, поки вона спуститься вниз…
Вона облизнула губи.
— Джеку?
Нема відповіді.
Рука Венді знайшла руків’я ножа, і вона почала сходити вниз. Вона багато разів уявляла собі кінець їхнього шлюбу — через розлучення, через смерть Джека прямо на місці п’яної автомобільної катастрофи (регулярне видіння серед темряви другої години Стовінгтонської ночі), а подеколи марила при світлі дня, як її помічає інший чоловік, чисто Галахад з якоїсь мильної опери, як він підхоплює Денні та її на сідло свого сніжно-білого бойового коня і забирає з собою геть. Але ніколи вона не уявляла себе тою, що, немов нервова зловмисниця, скрадається коридорами й сходами з затиснутим у руці ножем, наготованим на Джека.
На цій думці хвиля відчаю прокотилася крізь Венді, змусивши її вхопитись за перила, зупинитися на середині сходового просвіту з остраху, що зараз у неї підломляться коліна.
(«Погодься. Тут же не сам Джек, він просто серед усього цього єдина тілесна істота, на яку ти можеш «повісити» інші речі, ті речі, в які сама не віриш, проте змушена вірити, оті живоплоти, той бальний сувенір у ліфті, та маска)
Вона спробувала припинити цю думку, але було вже пізно.
(і ті голоси»)
Бо час від часу вона сумнівалася, що там, під ними, кричить і веде розмови з фантомами у власному розхитаному мозку лише одна божевільна людина. Час від часу, немов той радіосигнал, який то затухає, то зринає знов, вона чула — або гадала, ніби чує — інші голоси, і музику, і сміх. В один з моментів їй почулося, ніби Джек веде бесіду з якимсь Ґрейді (прізвище здалося непевно знайомим, але з чим саме воно пов’язане, вона не пригадувала), він ставив запитання і в чомусь запевняв тишу, при цьому говорячи голосно, немов, щоби його було чутно на фоні безупинного гомону голосів. А потім, так лячно, туди вклинилися інші звуки, цілком на позір відповідні тому місцю — танцювальний оркестр, люди аплодують, якийсь чоловік з жартівливим, проте владним голосом, котрий начебто намагався переконати когось оголосити промову. Їй це чулося протягом секунд тридцяти, щонайбільше хвилини, достатьно довго, щоби мало не зомліти від жаху, а потім це вщухло і чула вона лише Джека, як він говорить в отій своїй наказовій, проте злегка незв’язній манері, що в її пам’яті була голосом його п’яних балачок. Але в готелі нема чого випити, окрім кухарського хересу. Хіба це не правда? Так, але якщо вона змогла собі уявити, ніби готель сповнений голосів і музики, чи не міг і Джек уявити собі, ніби він п’яний?
Їй не сподобалася ця думка. Зовсім ні.
Венді досягла фойє і роздивилася навкруги. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, лежав на підлозі; сталевий стовпчик, до якого він був причеплений, було повалено, немов хтось безтурботно його штурнув, проходячи повз. М’яке біле світло лилось на килим у фойє крізь розчинені двері з високих вузьких вікон бальної зали. З гупаючим серцем вона підійшла до відчинених дверей і зазирнула до зали. Пусто і тихо, єдиним звуком там була та — за межею слухового сприйняття — допитлива луна, що, здається, завжди зависає у всіх великих приміщеннях — від найбільших соборів до найменших містечкових бінго-салонів.
Вона пішла назад, до реєстраційної стійки, і в нерішучості затрималася там на якусь мить, прислухаючись до вітру, що завивав надворі. Ця буря вже найгірша, а вона ж іще тільки набирається сили. Десь на західному боці зламалась запірка на віконниці і віконниця гойдалася й билася, регулярно вистрелюючи безживним тріскотливим звуком, наче в тирі з єдиним клієнтом.
