Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Анрі понурив голову; він добре зрозумів усе, на що вони натякали, розповідаючи йому ці байки.
— І він хоче, щоб я побачився з ним? — спитав він раптово.
Друзі відразу збагнули, кого він має на думці.
— Сьогодні ввечері після одинадцятої,— хутенько шепнули вони й непомітно вибрались від нього.
Анрі прикро було зостатись самому: він боявся. Зустрітися з духом — і то дивно й моторошно; а ще йти на побачення з ним? Це вже зовсім негоже, це надмірне зухвальство. Священики обох вір пригрозили б за це покутою. А крім того, у нього не така спокійна вдача, щоб зважити цю справу тверезо, суто по-мирському. От д'Ельбеф — той зміг би! Ось яке ім'я спало на думку Анрі — ім'я людини з другого табору, з роду Гізів. Анрі не втаємничував його в плани втечі; проте д'Ельбеф уже остеріг його перед новими шпигами, що могли б і одурити Анрі гарними манерами. Він умів мовчати й давати добрі поради. І тому Анрі, вже лежачи в ліжку, сказав своєму першому камердинерові:
— Д'Арманьяку, я хочу бачити пана д'Ельбефа.
Дворянин-слуга послав із ризикованим дорученням одну камеристку королеви Наваррської — найнепримітнішу, щоб не здогадались, від кого вона послана. Коли нарешті друг опинився біля ліжка Анрі й вислухав цю непевну історію, він сказав:
— Те, що адмірал з'явився, — річ цілком природна, надто як згадати обставини його смерті. Скоріше слід дивуватися, що він так довго не з'являвся. На мою думку, ваша величносте, вам не слід боятися його. Якраз навпаки — може, він хоче остерегти вас від чогось.
— Мій добрий дух, що мене остерігає,— це ви, д'Ельбефе.
— Я не дух, а жива людина й тому знаю не все. — В цих д'Ельбефових словах вчувався й лагідний докір: мовляв, мене використовують, але таємниць мені не відкривають. Правда, для такої спостережливої людини це не становило різниці: д'Ельбеф бачив, який поворот відбувся в настрої короля Наваррського, і здогадувався, що має статись. Та, належачи до ворожого табору, він бачив небезпеки, яких не помічав сам Анрі. Одначе свої побоювання він висловив самими натяками.
— Величносте, я певен за одне: вам не слід примушувати духа марно дожидати вас. Але з ним треба поводитись так, як з усіма духами: до них ніколи не слід підходити дуже близько, бо навіть найзичливішого духа можна цим увести в спокусу. — В яку саме, про це він змовчав. — Отже, підіть спокійно туди, ваша величносте. Наскільки ми знаємо звичаї духів, він теж триматиметься віддалеки — саме зі страху перед спокусою. А я сховаюсь поблизу. Ні ви, ні дух мене не бачитиме — хіба що буде поважна причина втрутитись живій людині.— Останні слова д'Ельбеф вимовив, не дивлячись на Анрі, й усміхнувся, ніби сказав це просто так.
Анрі ніяк не міг наважитись, він зітхнув:
— Я, мабуть, боягуз. На війні я цього не помічав — хіба що перед самим боєм, тоді мені щоразу живіт тисне; але що таке десять тисяч ворогів супроти одного духа?
За вечерею того дня всі були якісь мовчазні. Тиша гнітила короля, і він звелів, щоб грала музика. Він знову був похмурий, аж темний на виду; і Анрі дивився в тарілку, що ніяк не порожніла. Тільки пані Катрін усе щось говорила своїм тягучим, глухим голосом, і хто, замислившись, не відповідав їй, того вона міряла й зважувала поглядом, не перестаючи спокійно жувати. До свого Королика вона звернулася з такими словами:
— Ви нічого не їсте, зятю! Наїдайтеся, поки ще є змога, дичини, риби, печива. Бо вони бувають не всюди й не завжди.
Анрі вдав, ніби недочув, бо грала музика; одначе стара королева дала йому втямки: вона знає, що він знов думає про втечу. Правда, вона зразу й похитала головою. Скільки вже разів збирався цей Королик накивати п'ятами — хай спробує ще раз. І до свого сина, короля, вона придивилась допитливо й несхвально.
— У тебе на думці якась дурниця, — сказала вона йому, перехилившись через стіл. А трохи помовчавши, додала: — Ви вже не довіряєте матері, ваша величносте.
І після вечері час тягся для Анрі нестерпно довго. Ну як ти будеш упадати коло жінок чи дотепно відповідати чоловікам, коли домовився про побачення з духом. Перед одинадцятою, як звичайно, варта прокричала в переходах і вестибюлях, що брама зачиняється, і всі придворні, що жили не в Луврі, подалися додому. Анрі хотів непомітно замішатися між них, та його підкликав сам король. Вигляд він мав зовсім кислий. Якби Анрі сам не був такий збентежений, то помітив би, що в нього нечисте сумління. Король насилу вимовив:
— Ніч холодна, вітряна, любий кузене. Мало що може спіткатись у темряві. Посидів би краще біля каміна з нами!
— Мене дожидають, — відповів Анрі й засміявся, даючи на здогад, що його чекає дама; але йому самому холод пробіг поза спиною.
Тільки-но він вийшов з-під захисту стіни, сильний вітер штовхнув його назад. Анрі насилу дійшов до тераси, огорненої густою темрявою. Він чекав, час минав, а дух усе не знаходив способу показати свою присутність. Аж як буря розірвала хмари, крізь них блиснув місячний промінь і враз погас, але Анрі встиг розгледіти пана адмірала. Чорний обладунок, сива борода, неповторна постава голови, що виявляла не тільки мирську гордість, а й обізнаність із волею божою. Так, тепер він справді знає ту волю, подумав Анрі й став на одне коліно. Він був скраю тераси, а дух на другому її кінці, під колонами; влітку їх обплітав виноград, утворюючи альтанку. Анрі почав молитися.
Тоді знову з хмар блиснув місяць, і цей раз його проміння довше затрималось на постаті з того світу. Обличчя в неї бліде, ніби примарний відсвіт, замість очей чорні западини: адже духи бачать не звичайним зором. Ноги її теж не хочуть іти по кам'яних плитах цього світу. Намагаючись ступити крок уперед, дух безсило тягне їх за собою. Ще важче говорити в бурю — голосом, який не виходить із справжнього горла. Тим жахливіша його видима поява! Анрі не може молитись, бо в нього цокочуть зуби. Та ось його слух уловлює стогін. Невиразними словами, що їх розриває вітер, пан адмірал пояснює, що він хоче помсти на голови своїх убивць. У ту хвилину місяць знов ховається за хмари. Так і краще для Анрі, бо тільки в темряві він може наважитись на неправдиву відповідь. Якби він бачив духа, то не спромігся б так відповісти навіть подумки. А тепер він з великим зусиллям гукає у вітер і в пітьму:
— Я й не думаю про те, щоб мститись за вас, пане адмірале! Бо ваші вбивці тепер мої найкращі друзі, а я дотепний хлопчина, добрий танцюрист і хочу довіку жити в Луврі.— Він вигукнув ті слова досить голосно, щоб їх почув кожен із живих людей, хто, може, сховався поблизу. Але сам до себе, до власної душі Анрі шепоче, палко шепоче: — Пане адмірале, я той, що й був!
Дух, звичайно, розуміє, що в тебе на серці, він уміє відрізнити приховану правду від брехні, сказаної про всяк випадок, із звички до обережності, бо найпершою твоєю відповіддю на все давно вже стало прикидання. «Але вас я не обдурю, пане адмірале!» І зненацька там, під колонами, щось важко гупає на каміння, мовби хтось упав, — а потім чутно щось таке, що людські вуха сприймають як гучну лайку, крик і тупіт ніг. Жоден дух так ніколи не поводиться, а надто цей! Анрі вже хоче кинутись навтікача. Та хмари вже знов розходяться, і місяць осяває живу людину, що біжить сюди. Анрі не сплутав би її ні з ким.
— Д'Ельбеф!
— Трохи не спіймав! Я лежав угорі на виноградних лозах між колонами, той паскуда не бачив мене, а я його впізнав. То блазень, блазень нашого короля, отой нудьгар, отой поганий комедіант. Тільки-но я впевнився, що це він, я стрибнув згори, йому на шию, але, на жаль, схибив — упав поруч. А коли схопився, він уже щез.
— Людина не може щезнути без сліду.
— А дух не кричить, як блазень, і не тупає по сходах під землею. Десь тут є потайний хід, і він утік ним.
Тепер терасу заливало місячне сяйво, і їм неважко було обдивитись кожну плиту, але жодна не виказала таємниці. Анрі вхопився за лоб.
— Ось воно що! — Він мав на увазі обличчя короля, коли вони прощались увечері: на ньому був винуватий і підступний вираз. «І його підступ любісінько міг удатись, бо я справді вірив, що то був дух пана адмірала! А що якби я не збрехав, а сказав: «Ще десять днів, і я вирушаю!» Або навіть признався панові адміралу: «Я часто думав про помсту, пане адмірале, і життя ваших убивць не раз уже висіло на волосинці». Моє щастя, що я про це змовчав. А то, мабуть, завтра мене б знайшли на цих плитах заколотого».
