Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
І Дідеріх оглянувся. Він вихваляв по черзі небачений розквіт господарського життя і націоналістичної думки. Особливо довго спинився на океані.
— Океан конче потрібний для величі Німеччини. Океан стверджує нашу думку, що на ньому і по той бік нього без Німеччини та німецького кайзера не може бути прийняти більше жодна ухвала, бо справа, світової торгівлі — це тепер найважливіша справа!
Але не тільки з ділового погляду, ще більше з погляду духовного і морального цей розквіт можна назвати неперевершеним. Бо що було у нас раніше?
Дідеріх дав маловтішну характеристику старшого покоління, збитого однобічною гуманітарною освітою на шлях аморальних поглядів і, через своє виховання, чужого націоналістичному напрямові думок.
— Коли тепер це все докорінно змінилося, коли в справедливому усвідомленні того, що ми є найздібнішим народом Європи і всього світу — про критиканів і негідників я не кажу, — ми становимо одним єдину націоналістичну партію, то кому ми завдячуємо цим? Тільки його величності, — відповів Дідеріх.
— Наш кайзер збудив громадян від сну, його високий приклад зробив нас тим, чим ми є! — і Дідеріх ударив себе в груди. — Його особа, його одним єдина, незрівнянна особа досить, сильна, щоб ми всі, подібно до плюща, обвилися навколо неї! — вигукнув він, хоч цього не було в конспекті. — Що його величність ухвалює заради добра німецького народу, в тому ми з радістю будемо допомагати йому; всі ми, чи то пан, чи то холоп! Кожен чорнороб, і той — будь ласка! — знову додав він експромтом, натхнений запахом поту, що його дотягав вітер з-за ланцюга солдатів.
— Дивуючи світ своїм гартом, сповнені високого морального прагнення до позитивної діяльності, у своїй войовничості — пострах усім завидющим ворогам, які оточують нас, ми — обрана нація і знаменуємо собою небувалу висоту німецької культури, культури панів, якої ніколи й ніхто в світі, хоч би хто він був, не перевершить.
Тут обер-президент кивнув головою, а флігель-ад’ютант удав, ніби плеще в долоні; відразу ж на трибунах знялася буря оплесків. У цивільних замайоріли носові хусточки, Густа мазала своєю, і Кетхен Цілліх також, незважаючи на нещодавнє непорозуміння. Дідеріх, із серцем легким, як ці розмайні хустки, знову полинув на крилах красномовства.
— Але наш народ-повелитель допевнюється такого небувалого розквіту не млявим і кволим миром. Ні! Наш старий небесний союзник визнав за потрібне випробувати вогнем міць німецького золота. Ми мали пройти крізь плавильню Ієни й Тільзіта, і кінець кінцем нам усе ж таки пощастило всюди переможно підняти наші прапори і на бойовищі викувати німецьку імператорську корону!
І він нагадав про багате на випробування життя Вільгельма Великого, яке, запевняв Дідеріх, переконує нас, що творець світів не спускає з ока народ, обраний, ним як своє знаряддя. Великий кайзер, у свою чергу, ніколи не припускався помилки в цьому відношенні, це стало особливо ясно у великий історичний момент, коли він, як король з божої ласки, із скіпетром в одній руці і з державним мечем у другій, склав подяку тільки богові і від нього прийняв корону. У високому усвідомленні свого обов’язку він відмовився скласти подяку народові й від нього прийняти корону, він не злякався грізної відповідальності перед самим богом, від якої його не міг звільнити жоден міністр, жоден парламент! Дідеріхів голос затремтів від хвилювання.
— І народ оцінив це, про це свідчить обожнення особи покійного кайзера. Адже справи його увінчалися успіхом; а де успіх — там бог. У середньовіччі Вільгельма Великого залучили б до лику святих. А ми сьогодні ставимо йому чудовий пам’ятник!
Обер-президент знову кивнув головою і цим знову викликав бурхливе схвалення. Сонце сховалося, вітер похолоднішав; і, наче натхнений спохмурнілим небом, Дідеріх перейшов до глибоко поважного питання.
— Хто заступив йому дорогу до його високої мети? Хто був ворогом великого кайзера й вірного йому народу? Щасливо розгромлений ним Наполеон дістав свою корону не від бога, а від народу! Це надає вирокові історії одвічного, всепереможного змісту! — І Дідеріх почав малювати картину затруєного демократичною гнилизною і тому занедбаного богом царства Наполеона Третього. Брутальне прагнення земних благ, сховане під машкарою облудного благочестя, зродило найбезсоромніше діляцтво; нехтування духовними цінностями природно переплелося з гонитвою за нижчими насолодами. Основного тону в громадському житті надавала реклама, що раз у раз вироджувалася в цькування. Зовні спираючись тільки на престиж, всередині країни — тільки на поліцію, вірячи в самий тільки примус, монархія Наполеона Третього прагнула лише театральних ефектів, славословила минулу епоху, і єдина вершина, якої вона справді досягла, був шовінізм… Це все чуже нам! — вигукнув Дідеріх і піднятою рукою покликав небо за свідка. — Тому ніколи не спіткає нас та страшна доля, яка була уготована царству нашого одвічного ворога!
Коли він дійшов до цього місця, вдарила блискавка; між ланцюгом солдатів і муром, там, де юрмився народ, вона яскраво прорізала чорну хмару, а потім пролунав гуркіт грому, що рішуче переходив усякі межі. Обличчя високих осіб, які сиділи в почесному наметі, набрали осудливого виразу, а обер-президент здригнувся. На офіцерській трибуні, зрозуміла річ, витримка лишилася бездоганною; на цивільній, однак, була помітна деяка тривога. Але вереск дам змовк, коли Дідеріх громоподібним голосом вигукнув:
— Наш старий небесний союзник посвідчує це! Ми не такі! Ми поважні, вірні й правдиві! Бути німцем — значить спевняти справу заради неї самої! Хто б із нас коли-небудь торгував своїми поглядами? Де у нас продажні чиновники? Чесність чоловіків поєднується у нас із чистотою жінок, бо жіноча принадливість, підносячи нас, ніколи не служить нам знаряддям низьких утіх. Але променистий образ справді німецької суті зростає на грунті християнства, і це єдино вірний грунт, бо всяка поганська культура, хоч би яка вона була прекрасна й блискуча, при першій-ліпшій катастрофі гине, а основа істинно німецької суті — це поважання влади, спадкової і освяченої богом влади, проти якої ми безсилі. Тому ми повинні по-старому вбачати найвищий обов’язок — у захисті батьківщини, найвищу честь — у військовому мундирі і найвищий труд — у військовому ремеслі!
Грім гуркотів, хоч і сполоханий, здавалося, могутнім Дідеріховим голосом; зате почали падати краплі, такі важкі, що чути було падіння кожної зокрема.
— З країни нашого одвічного ворога, — кричав Дідеріх, — котяться брудні хвилі демократії, і тільки німецька мужність і німецький ідеалізм є тою греблею, яка їх стримує. Треба викорчувати до останнього пня ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини, які прагнуть підірвати наш державний лад, щоб тоді, коли нас у свій час покличуть до небесного збору, кожен з нас став перед своїм богом і своїм старим кайзером з чистим сумлінням, і коли його запитають, чи він від щирого серця працював для добра держави, щоб він міг ударити себе в груди і щиро сказати: «Так!»
При цьому Дідеріх так ударив себе в груди, що йому перехопило дух. Цивільна трибуна скористалася вимушеною паузою, щоб рухом сповістити про те, що вважає промову за скінчену, бо гроза нависла тепер над самими головами учасників урочистих зборів, і в сірчано-жовтому світлі, одна по одній, повільно, начебто застерігаючи, зі стуком падали дощові краплини завбільшки в яйце… Дідеріх звів подих.
— Коли тепер спадуть покрови, — з новим пафосом почав він, — коли на знак привіту схиляться прапори, опустяться шпаги і блиснуть, салютуючи, штики…
Тут у небі так страшенно загуркотіло, що Дідеріх присів і враз опинився під своєю трибуною. На щастя, він виліз з-під неї раніше, ніж його зникнення помітили, бо всі зробили те ж саме. Навряд чи хто чув, як Дідеріх попросив обер-президента, щоб той зволив дати наказ про зняття покривала. Все ж таки обер-президент вийшов з почесного намету, він був жовтіший, ніж звичайно, блиск його ордена погас, і він тихо сказав «Ім’ям його величності наказую: зняти покривало!» — Після чого покривало зняли! Оркестр заграв «Варту на Рейні». І приявність Вільгельма Великого, який з виглядом батька родини, але оточеного всіма грізними атрибутами влади, гнав на коні в повітрі, ще раз загартувала підданців проти небесного гніву. «Слава» пана обер-президента була палко підхоплена. Звичайно, звуки гімна «Слава тобі, у вінку звитяги» дали його вельможності зрозуміти, що час йому підійти до підніжжя пам’ятника, оглянути його і ощасливити скульптора кількома словами. Всі бачили, як висока особа нерішуче звела очі до неба, але — іншого й чекати годі було — почуття обов’язку перемогло, і ця перемога була тим більш блискуча, що обер-президент був єдиний у фракові серед стількох хоробрих воїнів. Він сміливо рушив уперед під великими, повільно падаючими краплинами, а за ним виступили улани, кірасири, гусари і обоз… Уже був прочитаний напис: «Вільгельм Великий», скульптор, відзначений кількома словами, одержав свій орден, і тепер лишилося репрезентувати й прикрасити орденом духовного творця пам’ятника, Геслінга, але зненацька безодні небесні розчинилися. Вони розчинилися зразу, від краю до краю, з силою, схожою на довго стримуваний вибух вулкана. Вельможні гості й незчулися, як уже стояли по кісточки у воді; у його вельможності з рукавів і штанів бігли струмочки. Трибуни зникли в потоках води, намети, оточені наче схвильованим морем, опускалися під натиском зливи, і в їхніх мокрих обіймах з криком борсалися юрби людей. Пани офіцери видобули шпаги проти стихії — розрізаючи парусину, вони прокладали собі шлях. А цивільні, віддані на поталу стихії, нагадували сірого змія, який, дико звиваючись, плавав у потоці, що захлеснув майдан. За таких обставин обер-президент вирішив, що було б недоцільно продовжувати програму врочистості. Осяяний блискавками, бризкаючи водою, наче фонтан, він почав відступ, а за ним флігель-ад’ютант, обидва дивізійні генерали, драгуни, гусари, улани і обоз. Дорогою його вельможність згадав, що на його пальці досі ще висить орден для духовного творця пам’ятника, і, до кінця вірний своєму обов’язкові, але твердо поклавши не затримуватися, він на бігу вручив його урядовому президентові фон Вулькому. Останній у свою чергу, зустрівши поліціянта, який поки що устояв проти подій, довірив йому передачу монаршої відзнаки, після чого поліціянт, наперекір штормам і шквалам, кинувся шукати Дідеріха. Нарешті він знайшов його під ораторською трибуною, навкарачки в калюжі. «Ось ваш орден, беріть», — сказав поліціянт і побіг, бо саме спалахнула блискавка, і так близько, наче хотіла завадити врученню нагороди. Дідеріх тільки зітхнув.
