Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Не знаю,— сумуючи та тихенько промовила Галоч-ка... І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказоваги Олексію, зачим він їде у свою сторону.
Олексій, вислухавши про усе, казав: «Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говорити-меть і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово — та й робіть, як знаєте».
Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи.
І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату — і що то, господи, плаче!..
Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить...
Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.
Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.
Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його... як ось Галочка крикнула: «Семен Іванович, іще вернітесь!»
' Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє... Уостаннє...» — так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас,— через силу говорила Галочка,— уостаннє прощаюсь з своїм щастям, Не можна мені буде вам такого слова сказати... Не забу-. вайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що; для вашого щастя зробила!.. Прощайте!., Спасибі вам**
що ви мене любили!., що ви мені дали знати щастя па сім світі... Прощайте навік!..»
Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаппс :іл ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, нона й заридала. Душу свою готова була виплакати!..
— Уртань, донечко, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, і о що ж, іди вже за нього... Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!
— Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю*
На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця...
Господи!., бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видно було, усю ніч плакала), а сама так від вітру і валиться.
Олексій аж злякався, побачивши її таку: «Доню моя мила,— став казати до неї, виціловуючи її,— втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучп так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!.. І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою... Сам постражду, а не відніму вашого щастя». Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.
Галочка так і стрепенулася, і спитала бистро: «Що ж?..»
— Лиха година! Батрак вже його не застав. «Чуть світ він вже і поїхав»,— сказав денщик.
— Аж мені легше стало! — сказала Галочка, оддих-нувши.— Ні, таточку, голубчику! Не робіть сього, не губіть мене овсі і не беріть на свою душу гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені важко тільки отею годину, а то і нічого. Тепер, панотченьку, пустіть мене у Хорошів9: я там проживу до неділеньки, та тогді вже проситиму зробити послідню мою воленьку.
— Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у чому тобі запрету нема, аби б ти перестала вбиватися так.
— Перестану, таточку, і не буду, коли стане сили спол-нити мою думку, коли завладаю з моїм серденьком.
Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир. Вона там усе молилася, одговілася, порадилася з черницями, котрі знали її і вміли совіт подати до діла.
Зараз з неділі, у понеділок, і вернулася. Бачить Олеіо сій, що ніби вона стала кріпченька... Смутна, кріпко смут* на! Часом так як задумається, так буцім і не зна нічого: сидить собі, мовчить і все руки ломить, та з виду виднб було, що вона щось надумала, та боїться панотцеві сказати... А як не те, так і проворненько ходить, і навідується по господарству, і дещо упорає.
У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату І сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.
— Порятуй мене, таточку, голубчику! — аж закричала Галочка, заливаючися сльозами.— Не дай мені зовсім пропасти!
— Що таке, що, моя доненько? — кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке.— Устань, моя кришечко, моя лебедочко!
— Не встану, панотчеиьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!
— Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене ие знаєш, що я рад душу за тебе положити?
— Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки,— та і устала навколішки, і цілує його руки.— Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!
— Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отеє ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.
— Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!..
— За кого ж, доню, тебе віддати?
— За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.
— Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?
— А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті — що їм за діло до нашого щастя? — аби б йому услужити — стануть васуго-варювати, прохати, зоб’ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами... Я піду, усе равно що й на видиму смерть... Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, від-дайте мічк*, блтепьку, заміж! Тогді цій, побачивши, що нічиїй рпґшти, слм покине такі думки і... знайде своє щастя...
Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи пг погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий пік з ним жити?
— І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв’яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.
— Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!
— Отеє мені тільки кріпко тяжке урем’я, поки усе спол-ниться, а там... Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!
Довго вони собі так розговорювали... І що то як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом— так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню. «А то справді,— сказав Олексій,— не стерплю, переміню свою думку, приставатиму до тебе... бо кріпко хороший чоловік... О, що жалко мені його...»
— Тим-то й треба поспішати, кінчати наше діло, а то, як разом набіжить, тогді пропала я!..
— За кого ж тебе, душко, віддати? Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що ще і недавно засилали людей, скажи — зараз пошлю, і таке весілля справлю, що ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні в тебе.
— Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, нас поважати і мною таки пе так буде орудовати. Знайди такого, привели і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.
