Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Чисторосові враз захотілося втекти стрімголов з цього місця, геть від цієї крові, але його ноги наче приросли до землі. Він не міг залишити пораненого заземельця проти двох ворогів, тому лиш стиснув зуби і встав між Шрамов’ятом і варами, виставивши перед собою долоні й заплющивши очі — беззбройний і переляканий. Проте нападники не добігли до них. Із-за скелі стрімкою лавиною метнулося блискуче тіло змія й обоє варів опинились у його пащі. Повз доріжан і заземельців потекли довжелезні тіла, змітаючи на своєму шляху горян. Один із найбільших варів ухилився від зубатої пащі і вдарив мечем у велетенське око чудовиська. Очний панцир тріснув, лезо пробило вертикальну зіницю. Змій заревів наче грім, його стогін прокотився горами тисячоголосою луною, зриваючи зі своїх місць шапки снігу й каміння. Вар спробував утекти, але ящір-гігант підняв кілька метрів свого тіла й опустився на голову горянина, розплющивши його під собою. За хвилину битва була закінчена. Уцілілі вари на диво швидко побігли вгору, а змії зникли слідом за ними в тумані.
До Шрамов’ята підійшли Шіта з Морфідом.
— Як ти? — жінка присіла біля пораненого.
— Нормально. М’ясо на стегні розрізали, гади. Тряси їх мам сто років! Але йти зможу. Що з нашими?
— Десь зо тридцять варів мертві, шестеро відійшли на той світ з нашою допомогою. Я і Тайбе цілі, Шіті проштрикнули долоню, п’ятеро доріжан приголомшені, але скоро оклигають. Змії погнались за рештою цих потвор, — Морфід поплескав Шрамов’ята по плечу й пішов до доріжан, що гуртувались над своїми пораненими. Лікар заземельців узяв долоню Чистороса в свої руки й тихо промовив:
— Хоч ви слабкі й лякливі, але своїх у бою не кидаєте. Я запам’ятаю це.
Шіта допомогла йому підвестись. Посадивши напарника на найближчий камінь, вона заходилася однією рукою перев’язувати його ногу. Чисторос намацав на поясі кишеньки із зіллям Ліводверника, витягнув торбинки “Бодяга” та “Чорножаб” і пішов до поранених, згадуючи, що говорив старий малодоріжанин про лікування ран і гуль.
43
Навколо було тепло й затишно, смачно пахло зупою і смаженим м’ясом. У повітрі витав легкий аромат сірки, але він зовсім не псував ідилії. Водомут відчував, що лежить на якомусь м’якому ложі, накритий важкою і теплою шкурою. Все, чого бракувало протягом важкої мандрівки, з’явилося враз, тільки-от, звідки це все й де він?
Хлопець розплющив очі й побачив високе вікно. Крізь нього синіло небо з віялом перистих хмар. Але ж він у горах, чому тоді за шибками не постають їхні громади?
— Прокинувся, — пролунав поряд радісний і знайомий голос. Болітник повернув до нього голову й відкрив рота від здивування. Біля його ложа стояв, усміхаючись, Мишик Хмиз.
Тепер зрозуміло, чому в горах не видно гір, а поряд стоїть померлий долинянин — це інший світ, той, куди Небесний Бог веде померлих по Єдиній Дорозі. Отже, і він, Водомут Болітник, покинув землю живих і опинився в потойбіччі. Тільки воно не дуже відрізняється від світу живих. Тут тепло, світло, є їжа і… дико хочеться їсти.
Водомут спробував сісти, але зміг підвести тільки плечі й голову, допомагаючи собі руками. Мишик відразу ж підклав під його спину велику подушку й поплескав знайомого по щоці.
— Оклигав нарешті. А то вже думали, що все життя захочеш провалятись у ліжку.
— Я помер? — Водомут переляканим поглядом окинув простору кімнату в пошуках потойбічних істот.
— Ні, здається, — Хмиз знову усміхнувся.
— А чому ти поряд? Ввижаєшся?
— Та просто я також, слава Небесному Богові, живий.
— Хіба вари тебе не з’їли?
— Та ні. Поки що вони їдять те саме, що й доріжани, тобто не людей, а звичайні харчі.
— Якщо ми всі живі, то де ми?
— А це цікавить і мене. Поки що я бачив тільки варів, які зі мною поводяться дуже терпимо, щоб не сказати ввічливо. Вони справжні добрі й пухнасті велети. Тільки не хочуть відповідати на мої запитання. Кажуть, що ще не час.
— Ми тут ув’язнені? — Водомут ніяк не міг заспокоїтись.
— Ні. Ніхто не забороняє нам гуляти по цьому замку, проте можна ходити лише по нижніх поверхах. Я кілька разів хотів піднятися сходами нагору, у вежі, але сходи ніби зачаровані — йдеш по них, йдеш, а опиняєшся на тому ж місці, звідки прийшов.
— Так само, як картопляні ряди на полі — сапаєш їх, сапаєш, а ніби стоїш на місці, — спроквола пожартував Водомет. — А вийти за межі цього замку, знайти наших?
— Коли ти зможеш ходити, то побачиш, що звідси не так уже й легко вийти. Замок стоїть на височезній скелі на вершині тієї гори, яку ми бачили перед спуском до ріки. А навколо скелі вогняне озеро.
— Озеро з вогнем? Це як? — Болітник здивовано закліпав очима.
— Замість води там лава, яка постійно кипить і булькає. Є, щоправда, висячий міст, по якому можна вибратися звідси, але який сенс кудись іти?
— Тобто?.. Ти хочеш залишитися тут?
— Ні. Вари пообіцяли, що, коли прийде час, вони відведуть нас у нашу долину.
— Якщо ці вари такі добрі, то чому вбили Тайто й хотіли повбивати інших? Чому вони не проведуть наш загін до Правди?
— Я міркував над цим. І що більше думаю про останні події, то більше загадок з’являється. Насправді ми навіть не знаємо, хто така ця Правда і хто такий Морфід!
— Морфід? Але…
— Про Морфіда нам відомо лише те, що він сам розповів. А цього замало, щоб зрозуміти його справжню сутність.
— А хто живе в цьому замку? Вари?
— Принаймні, крім них, я нікого більше не бачив. Можливо, хтось живе у вежах, куди мені дорога заказана. Наприклад, небесний ангел…
— Ангел… — перед очима враз постало останнє видіння: довжелезна змія, завтовшки з міський дуб Доріжнього, й істота, що сиділа на ній.
— Я тобі майже все розповів. Решту скоро сам побачиш. Тепер розповідай ти. Як там наші, куди ви вже встигли зайти і як ти опинився тут?
Водомут почухав гулі на голові, вмостився зручніше і почав розповідати про страшну переправу через ріку й підйом угору.
44
У перший день після бунту вони зганяли чоловіків на будову погрозами й обіцянками зробити з їхніми родинами різні страшні речі. Доріжани мовчки терпіли образи й приниження від заземельців. І вже не тільки тому, що мали м’який і миролюбний характер. Важило й те, що заземельців приїхало багато, вони були вправними воїнами, і повстання проти їхнього загону могло обернутися лише поразкою, після якої існування долинян як народу могло припинитися. До того ж Репинга, який залишився за старшого, забороняв надто жорстоко поводитися з мешканцями долини, вбивати чи калічити їх, хоча не мав нічого проти, щоб “трішки їх налякати й поставити на місце”.
Знаходячи слабкодухих, заземельці починали поводитися з ними дуже приязно, забиваючи їхні голови різними неправдивими обіцянками. Вони пояснювали, що непокора лише зашкодить народові долини, що його потрібно підготувати до війни зі страшним ворогом, який ось-ось прийде у цей край. І така поведінка давала свої плоди: доріжани, яким воїни приносили якісь запаси провіанту чи дарували нікчемні подарунки, починали переконувати інших, що насправді заземельці принесли в край Єдиної Дороги правду й допоможуть вистояти проти невідомого поки-що, але через це не менш небезпечного, ворога. Їхня жорстокість була виправдана непослухом і гординею самих доріжан, які відмовлялися від свого порятунку.
Ще одним методом переконування заземельців був їхній гидкий пекучий напій. За їхнім звичаєм, не випити цю білу мутнувату гидоту в компанії за столом означало неповагу до того, хто її пропонує. Воїни Стерта й Морфіда називали його кусатом і добували з браги, переганяючи її через хитромудрі пристрої. Брага нагадувала ягоди чи овочі, які добряче перегнили й почали бродити. Кусат вважався у заземельців не тільки дурманним напоєм, а й ліками — ним натирали застуджених і мазали запальні рани. Самі ж коти й каракоти пили кусат лише у безпечний час. Дехто з них розповідав, що по келиху цього рідкого вогню воїни випивали й перед страшним боєм чи випробуванням — щоб позбутися страху.
