Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Вмовляння й переконування, кусат, подарунки, надмірна повага, що виказувалась слабким духом, і подачки найбіднішим сім’ям долини з одночасним залякуванням та цькуванням надто впертих жителів — все це робило свою справу. За два дні до фортеці знову потягнулися підводи з камінням та лісом, на стінах знову закипіла робота. Фортеця була потрібна долині у будь-якому випадку: чи прийде легендарний південний ворог, чи доведеться протистояти теперішнім вторженцям — так втішали себе доріжани, що потай ненавиділи заземельців. Фортеця потрібна, бо так кажуть ці кремезні вояки, а вони бачили півсвіту й знають краще, що необхідно для майбутньої безпеки, — вірили наївні. І ті, й інші працювали далі. Краще вже збудувати цю споруду, аніж лягати під мечами чужинців у відкритій сутичці й жертвувати своїми рідними.
Тепер кожен здоровий чоловік долини працював через день, а хворих, старих і малих взагалі залишили в спокої. Репинга зрозумів, що краще не дратувати доріжан своєю жорстокістю, а дати їм заспокоїтись і більш-менш добровільно працювати. Тим більше, що з цих невисоких, але спритних і сильних долинян можна виховати кілька сотень воїнів, які знадобляться в подальших битвах. Краще відновити ті стосунки, як склалися в долині, коли тут був Морфід. Найбільші бунтівники вже втекли в ліс. Там їх наздожене Стерт із загоном і зітре в порох, а тих вискочок, що залишилися в поселеннях, можна буде залякати або ж кинути в темницю.
До великого будинку з колод, який збудували поблизу фортеці для новоприбулого загону, підійшло троє воїнів. Одним із них був сам Репинга. Вони посідали на обтесані дубові кругляки, що слугували наразі і столами, і лавками.
— Стерта з загоном немає вже третій день. Вони вийшли за втікачами ще позавчора зранку. Невже не можуть їх наздогнати? — Чанко відкинув на спину свої навосковані косички. До каракота підбігло три чорні собаки з короткою шерстю й настовбурченими вухами. Квадратні масивні щелепи обнюхали заземельця і, заспокоївшись, тварини вмостилися біля нього. Це були бойові собаки Червоних Гір, якими Чанко тепер опікувався. Десяток цих могутніх і розумних тварин привів із собою загін Стерта. Кожна з них була завбільшки з молодого бичка й була спеціально навчена вбивати ворогів як у відкритому бою, так і в засаді.
— Не хвилюйся. Стерт і сам справився б із цими нікчемами. Сьогодні-завтра вони повернуться, — відповів Репинга. Він навіть не сумнівався, що і сотня доріжан не зможе перемогти двадцять їхніх воїнів, які вижили у боях навіть із лісовими демонами.
— А Морфід? — запитав воїн зі шрамом замість правого вуха. — Коли повернеться він? Його ж днів десять як нема.
— Його місія вимагає виваженості, а не поспіху. Та й куди нам поспішати після переходу по тих проклятих лісах, хай ними пекло підпалять! Після битв із демонами нам усім треба відпочити. А відпочиваючи, змусити місцевих недоростків збудувати нам фортецю. Крім того, нехай кожен наш воїн візьме по двадцять доріжан і тренує їх так, як тренували ми з Морфідом. Вони будуть нашими передовими загонами в наступних боях.
— І все-таки Морфід ризикнув вийти в гори лише з чотирма воїнами й купкою цих доріжан. Чи не занадто сміливо, коли вирушаєш на пошуки Правди? — чи то з іронією, чи з легким осудом промовив безвухий воїн.
— Валіяте, Морфід — найвправніший і наймудріший воїн у всій Чорній Армії, ти чудово знаєш це. З ним пішли його найкращі люди. До того ж, ти дуже недооцінюєш доріжан. Коли цей недоумок Ро вирішив погратися з місцевим дівчиськом, вони почали кидатись на нас як звірі, хоч і знали, що ми троє покладемо їх десятками. У них немає страху, коли їх серця запалюються ненавистю.
— О, я ніколи не забуду вас трьох на стовпах, — раптом зареготав Валіят. — Ми давно так не сміялися. Заради цього вартувало вижити в боях з цими лісовими виродками. Уявіть собі, зграя земляних кроликів прив’язала трьох воїнів до стовпів, демонів на ваших мам!
— Я б їх усіх закопав живцем, — тихо просичав Чанко. Його очі перетворились на дві щілини, а верхня губа потяглася вгору, оголивши міцні білі зуби.
— Ро закопає їх у лісі, не хвилюйся, — усміхнувся Репинга. — Усі, хто насмілився підняти на нас руку, втекли до лісу, і їх чекає кара. А зовсім знищити доріжан не можемо, краще хай по-доброму нам допомагають. У цій долині — єдина наша опора на півночі. Від решти ми відрізані лісовими демонами, й невідомо коли прийде підмога. Тому краще жити з доріжанами в злагоді. Морфід наказував не чіпати їх. Навіть такі нездари здатні наробити нам різних пакостей. Хай краще дбають за наш провіант, а не думають, як перерізати нам вночі горлянки.
— Колись я відведу душу і вмию свій меч у їхній крові, — пробурмотів Чанко.
— До речі, завтра треба піднятися на найближчу гірку і запалити сигнальний вогонь, щоб наші знали, що шлях у долині вільний, — Репинга показав рукою на схід, де мріли хвилясті лінії гір.
— Якщо демони не перебили нашу армію, — зітхнув Валіят.
— Всіх не переб’ють. Ми все-таки виграли битву з ними. А за нами йшли сорок тисяч воїнів. Якщо ми з Морфідом прорвалися крізь їхні землі, якщо ви з боєм пройшли, то й армія пройде.
— У Морфіда загинуло сорок вісім воїнів. А вашій розвідці просто поталанило, бо ви проскочили без бою. Ми ж дали бій, і нас загинуло чотириста з п’ятисот сорока!
— Що півтисячі, а що сорок тисяч — є різниця? — Репинга в одній руці підкинув дерев’яну тріску, а в іншій зважив дебелий патик.
— Невелика. Демони — не прості інородці, як доріжани чи інші маленькі народи. Вони — першоістоти. Ми зможемо перемогти їх тільки тоді, коли у нас будуть символи Бога, по які й пішов Морфід. Битва з демонами — справа не людей, а чаклунів. Залишмо їх поки що в спокої. Хай сидять у своїх лісах.
— Навіть, якщо ми й не здобудемо символів Правди, то все одно зможемо боротися з демонами за допомогою гірських, рівнинних чи пустельних зміїв. Або десятками інших способів.
До будинку наблизився вершник і різко зупинився. З-під копит коня полетіли хмари пилюки.
— Стерт повернувся! — схвильовано сказав вершник.
— Я ж казав, що вони повернуться, — Репинга стиснув кулак і переламав патик надвоє.
— Стерт повернувся один! Він хоче тебе бачити! Він смертельно поранений! — воїн ще раз потягнув за вуздечку, щоб кінь під ним нарешті заспокоївся. — Його щойно підібрав наш східний дозор і привіз у фортецю.
Репинга кинувся до свого коня. Собаки підірвалися за ним. Кінь невдоволено фиркнув, але не злякався чорних бестій, адже не раз вони разом бігли в бою й нападали на ворогів.
Звістка про повернення пораненого Стерта приголомшила Репингу. Як таке могло статися? У земляних кроликів виросли ікла?
45
Два дні загін Морфіда піднімався схилом велетенської гори. Йшли дуже повільно, бо Шрамов’ят ледве рухався, а приголомшені варами доріжани, хоч і прийшли до тями, та втратили багато сил і пленталися наче трав’яні черепахи, що жили в степах долини. Проте крок за кроком гора піддавалась сміливцями, впускаючи їх вище і вище. Луки навколо змінились на кам’янисті розсипи з латками снігу, що сірів в ущелинах і в западинах. На ночівлю мандрівники зупинились у невеликій печері, що звивистою тріщиною в’їдалась у гірське лоно метрів на п’ятнадцять. У глибині печери було сухо й затишно. Морфід навіть дозволив розпалити невелике багаття, щоб заварити лікувальні трав’яні настоянки. Зранку заземельці вирішили, що Шрамов’ят і троє доріжан, яким було особливо погано, залишаться в цій ущелині, й по них загін прийде на зворотному шляху. Пораненим залишили їжу і зброю. Решта загону знову рушила в дорогу.
Здалеку вершина здавалася неприступним скелястим піком, але мандрівникам весь час відкривалися поміж брил непримітні проходи. Уже зникли трави, лиш де-не-де до скель тулилися кущики з твердими, як залізо, гілками, а на пласких схилах, що подекуди траплялися на шляху, з пучків жорсткого зеленого листя росли колоноподібні стовбури, наїжачені колючками й пухнастими волосинами. Що це таке, не знали навіть Морфід і Шрамов’ят. Ні птахів, ні звірів не було видно. Лише інколи між камінням пробігали пухнасті грудки, схожі на мишей, а в глибоких щілинах сиділи великі чорні павукоподібні створіння.
