Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Але руки не було — взагалі нічого не було.
Двері розчинилися, і з’явилась порожнеча коридору. Нічого. Тремтіння пальців враз припинилося, і впевненість у контролі над ситуацією повернулась назад. Попереду була таємниця, залишилося тільки увійти і подивитись їй у вічі. Та чомусь десь глибоко під напускною, примусовою сміливістю, під бажанням виставити себе в кращому світлі перед Наталкою і перед цікавістю ворухнулося щось потворне і мізерне, і таким верескливим голосочком пропищало: «Тікай».
— На мене зараз дивиться чарівна дівчина! — нагадав собі ще раз Тарас і, порахувавши цей факт за достатній стимул для сміливості, увійшов у коридор, точніше проліз, бо тераса перегородила половину дверей. Опинившись всередині станції, він одразу ж відчув кондиціоноване повітря без жодних запахів чи ароматів. Однак, не зовсім так, пахне трохи масляною фарбою і змазкою для металу — типовий букет для нових станцій, які ще не пройшли перший рівень експлуатації. Навіть потужні кондиціонери не можуть роками вигнати його з приміщень. Також тут відчувається тиша. Надворі шумлять кронами смереки, перешіптується трава, цвірінькають птахи, доноситься жеботіння струмка з лісу, а тут тихо, як у могилі. А чому як? Це дійсно схоже на велику металеву гробницю.
Береговий стояв за порогом і дивився на холодні стіни коридору, не наважуючись зробити наступний крок. Щоб якось виправдати свою нерішучість, чоловік обернувся до плану станції, який висів у дерев’яній рамочці на стіні. Креслення фотопринтером — чіткі чорні лінії на легкому кремовому пластику.
Отже, цей коридор заокруглюється. В ньому є двоє дверей, яких звідси не видно, бо вони за поворотом: одні двері ведуть у хол (кают-компанію), інші — в гардероб, що з’єднаний напряму з лабораторіями. Коли хтось приносить нові цікаві об’єкти, він може одразу пройти до лабораторії № 1, де стоїть устаткування для виготовлення фіксованих препаратів, матеріалів для клонування.
До холу виходять двері з п’ятьох спалень, з восьми лабораторій, зі складу речей, з кухні, яка в свою чергу, з’єднана зі складом харчів і з морозильною камерою. Ще є котельня, душова, туалети, басейн, медпункт, зал колекцій — двері до цих приміщень виходять в окремий коридор, що розширенням типу еркера сполучається з холом. Це — перший поверх.
Другий поверх — це п’ять кабінетів, дуже великий спортзал, в якому можна навіть покататись на велосипеді і з якого є виїзд на кінцеву доріжку навколо станції; чудова оранжерея, в якій нараховується біля восьмисот видів рослин, і де можна спокійно погратися в Адама та Єву, в амазонок, у Фосетта чи Лінгвістона; є бібліотека з аудіо- та відеотекою. Це все з’єднане між собою кільцевою галереєю, звідки можна було вийти на терасу, яка тепер обвалилася.
Третій і четвертий поверхи — метеорологічна вежа, циліндрична, з розширенням вгорі, споруда, що має ліфтове сполучення з холом. А ось цей горбок на даху, зліва від вежі, це — точка радіозв’язку, або, як його ласкаво тут називають, — будка радиста.
Це — весь блок станції. Правда, є ще гараж, який тунелем з’єднаний з холом, і розкладні вольєри, призначені незрозуміло для кого, котрі входили в кошторис станції, тому їх і змонтували та встановили.
Отже, якщо на станції нікого немає, то потрібно піднятися на другий поверх, пройти в бібліотеку і забрати бортовий журнал. Можна деяку інформацію почерпнути з комп’ютерів, але файли ніколи не виказують емоцій своїх творців, це лиш дозована суха інформація. Набагато краще — рукописні дані, статистика людських переживань в кожному слові, написаному живою рукою, ситуація відображається не тільки у змісті слів, а й у почерку. До того ж у бортовому журналі дозволено записувати власні думки, міркування, завбачення і тому подібне.
Крім бібліотеки, бажано ще зайти в радіоточку. Якщо там все гаразд, то зразу ж зв’язатися із Землею і повідомити про цю дивну ситуацію.
Вирішивши так, Тарас рушив вглиб коридору. Світло. Тільки тепер візитер усвідомив, що тут увімкнена система освітлення. Отже, з генератором усе гаразд. І що цікаве: горять лиш нічні ряди слабких ламп, хоча зараз день.
— Або їх тут вже давно немає, або перебої в системі. — пробурмотів він і зупинився перед наступними дверима в хол. У гардероб вирішив чомусь не заходити, бо це просто другорядне приміщення.
Береговий спіймав себе на тому, що, як на сміливого гостя, вже задовго стоїть у коридорі. Все-таки двері в такій ситуації — сильний психологічний прес, за ними завжди може бути все-що завгодно: як добре, так і ..., але зайти все-одно необхідно! Рука потягнулася до одвірка і вказівний палець доторкнувся до кнопки. Почувся тихий тремтливий звук, стулки почали розсуватися, щілина між ними ширшала. Ось в неї видно вже частину круглого столу, весь стіл, крісла обабіч нього, еркер, що виходить своїми вікнами в сторону лісу, стіни, світильник і так далі. Усе це виглядає таким обжитим через розкладені карти на столі, безладно розсунуті крісла, тому відсутність господарів просто вражає, але водночас і заспокоює.
— Тут хтось є? — раптом крикнув Тарас, використовуючи найпростіший метод здобуття інформації. Крикнув і зіщулився: така поведінка вкрай необачна і так демонстративно безстрашна, — та все-одно його запитання залишилося без відповіді.
Ніхто не сповістив про себе, і візитер поволі рушив до ліфту. Він зайшов в його блискучу капсулу, і дверки засунулися за ним з цим же тремтливим звуком. Чотири кнопки на щитку — чотири ситуації, контрольовані людиною. Поїздка на перший поверх — хол, на другий — кругова галерея, на третій — коридорчик, який веде до радіорубки, четвертий — метеорологічна вежа, звідки гвинтовими сходами можна піднятися на її дах.
Чоловік натиснув на кнопку з цифрою «два» на білій круглій поверхні і подумав: «Дуже ризикований ліфт, бо з холу в ньому можна кого-небудь заштопорити між поверхами, і надовго».
Ось другий поверх. Дверки розсунулися, і відразу стало легше на душі. Береговий мало не вибіг з ліфту і опинився обличчям до вікна, яке суцільним кільцем охоплювало зовнішню стіну галереї.
Звідси видно небо, а внизу — космоліт, що пораненою птахою розпростерся на майданчику, з колоною в боці.
— Поскубло нас. — прошепотів Тарас, обертаючись до дверей ліфту. — Тільки, що саме зробило це?
Двері у бібліотеку за кілька метрів від ліфту. Вони багато чим відрізняються від решти дверей: без оптичного відкривання, масивні, дубові, з колонами по боках, вкриті хитромудрими сплетіннями різних позначень. «Рекламна увертюра „Лінгвіку“. Якщо бібліотека — обов’язково ієрогліфи на дверях. Цікаво, що вони на душовій нашкрябали?»
Клямка у вигляді готичного начитаного лева легко піддалася натиску долоні. Лев нахилився вниз, і чоловік увійшов у прочинені двері. Таке враження, ніби робиш крок у прірву. Відразу на голову опустився тонкий аромат паперу, навіть потужні кондиціонери не змогли вигнати його з цього приміщення. Який приємний запах, особливий — чистий і заспокійливий. Людину заспокоюють живі дерева, дерев’яні речі, книги, і завжди здається, якщо у будинку панує запах книг, то його жителі є вельми мудрими.
Біля стін стоять шафи з рядами фоліантів на своїх полицях: тисячі різнобарвних смуг — стандартний набір для дослідних станцій. Посередині зали — столики з лампами, а в протилежній до входу стороні — ряд комп’ютерів. У пам’яті машин багато програм, різноманітної інформації. Цікаво. Поряд з кожним дисплеєм маленька шухлядка з дискетками — між ними повинен бути офіційний щоденник експедиції, де лаконічно викладені основні події, без надмірних наукових термінів чи емоцій.
Чоловік сів біля головного екрану, зручно вмостився в м’якому кріслі і зняв пластикове покривало з клавіатури. Його пальці забігали по клавішах, намагаючись вивести файли щоденника на екран. Проминула хвилина, але на візитера з екрану знову дивилась чорнота. Що за чортівня! Мигає привіт від комп’ютера, грає приємний програш, потім з’являються на кілька секунд віконця робочого столу, а далі все зникає — програми не відкриваються. Ні каталогу, ні драйверів... Ще раз, ще раз, та ніякого ефекту. Машина працює, але хтось стер усі записи. Порожні папки. Інформацію знищено. Однак повинен існувати рукописний варіант бортового журналу, в який члени експедиції мали право записувати, крім короткого перебігу подій дня, ще й власні думки, гіпотези.
