Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
— Це — журнал за останній квартал. Але з чотириста сторінок цього гросбуху залишилось всього близько восьмидесяти, з яких списано сорок, а решта — чисті. — Тарас знову поперегортав дрібно порядковані сторінки і додав: — Вирвали весь початок і середину. Цікаво, кому це було потрібно?
— Читай те, що є.
— Я щойно прийшов і одразу ж читати?
— Так. — Наталка усміхнулась і вмостилась зручніше на плінтусі.
— Добре, без проблем, це дійсно не варто відкладати.
Записи велися темно-зеленим чорнилом з фіолетовим відливом. Листки просто рябіють від різних почерків, адже журнал вели по-черзі всі учасники експедиції.
— «24 вересня 2146 року.
В 9.00. Томас Селвінг і Ендрю Бріксті вилетіли на польовому гелікоптері № 3 у перший масштабний описовий політ. Їхній звіт № 112.»
— Ось ці папери. Писав другий пілот Бріксті.
«Не люблю прокидатися тут, особливо, на ранкові рейди. Тут сон здається штучним процесом, до того ж, у сновидіннях я завжди разом зі своєю сім’єю, на маленькій фермі в Канзасі.
Тут ми вже кілька місяців, а відпустку лише обіцяють.
В дев’ятій вилетіли на лапландській моделі під третім номером з гаражів станції. Курс — на Веленські висоти. Дурна назва для гір.
Внизу — ліс, смереки, Abies alba Ocean, деколи на невеликих пологих пагорбах трапляються поодинокі сосни, Pinus montana Ocean. Одноманітність, схоже на повтор низки кадрів по відео. За даними модуля картографів Веленські висоти вкриті сніговим покривом цілий рік, коли ми там приземлимось, я кину сніжкою в Томаса.
Наша ціль сьогодні — облік оленів і лосів, але це так — заняття по дорозі, головне завдання — зібрати гербарій рослинності висот, насамперед, нас цікавлять модифікації сланкої сосни, Pinus mugo Ocean, в умовах різноманітного рельєфу. Там, на кількох кілометрах площі, зосереджені найрізноманітніші біотопи.
До Веленських висот летіти три години. І, що просто неймовірно, під гелікоптером пропливатиме одноманітний смерековий ліс. Лиш за останню годину буро-оранжева підстилка змінилася на блакитний сніг. Так що, пейзаж — застигла картинка в ілюмінаторах, хоча такий безмежний простір лісу все-ще вражає мою уяву. На Землі є Сахара, яка розповзлася на пів Африки, а тут — смерекові ліси.
10.00. Біля самої станції жодного оленя чи лося. Бачили лиш кабана-сікача, але сьогодні дикі свині в облікові об’єкти не входять. Хоч як ми намагаємося не впливати на цей світ навколо нас, та все-одно тварини тримаються якомога далі від станції, особливо олені. А на цій планеті жодного разу не пролунав постріл! Звідки ж ця настороженість? Одне добре — немає ніяких розумних істот, що надзвичайно втішає. Місцеві звірі завжди лякали нас своєю незрозумілістю, недовірою до людей, холодними поглядами. Вони вміють у поглядах висловлювати емоції, яких ми ніколи не приписували тваринам. Майже підсвідомо відчуваєш їхній страх перед тобою і це дивує. Вони бояться нас, а ми їх. Кілька днів тому Томас сказав, що йому весь час здається, ніби до нього підлетить сова і скаже якусь страшну річ.
Томас летить зигзагами, щоб збільшити площу наших трансек, тоді коефіцієнт чисельності лісових звірів наближатиметься до оптимального значення. За останні півгодини нам трапилося по дорозі чотири олені. Вони рухалися один за одним, дуже розтягнутим ланцюжком, зберігаючи між собою відстань у десять-двадцять метрів, що характерно для зимового періоду, коли глибина снігового покриву сягає більше, ніж півметра. Однак, зараз рання осінь і снігу в цьому районі дуже мало.
Дружина Томаса займається парнокопитними Океану. Вона ніяк не могла скласти баланс денного раціону лося. На її думку, тутешніх рослин не вистарчає для повноцінного розвитку сохатого, але ми щойно бачили внизу між деревами (якщо я пишу „між деревами“, то це слід розуміти як „між смереками“) світло-зелені плями — галявини. На одній із них бура туша з рогатою головою — лось, з пишної трави стирчить лиш його хребет і розкішні роги — пасеться, мабуть. Тінь від гелікоптера промайнула далеко від нього, тому він спочатку не помітив нас. Громила, йому років п’ять, судячи по відростках на рогах. Нарешті лось якимось дивом відчув нашу присутність, зірвався з місця і зник між деревами. Справжній красень! Ми летимо за ним. Як гарно виглядає ця погоня з мого крісла! І гелікоптер і лось ніби застигли в часі, а сині смереки пробігають повз нас. Я киваю Селвінгу, щоб він припинив гонитву. Тепер летимо по курсу. Через те, що ми трішки покружляли, політ до висот тепер не вкладеться в три години.
11.00. Лосів більше не бачили, але натомість зареєстрували ще двох оленів.
Вирішили, коли полетимо назад, приземлитись на одній з трав’яних оаз лісу і закласти її оглядовий гербарій, бо для повного часу не вистачить. Кожна оаза — дуже цікава станція для відбору колекційного матеріалу, поки що я уважно заношу всі галявини на карту.
Ліс і надалі вражає своєю постійністю. Жодної переміни, хоча ми летимо вже третю годину. Плануємо пів на першу вже стояти на Веленах.
Дуже хочеться приземлитись тут, прогулятись лісом або хоча б посидіти на лижі гелікоптера, щоб відпочити, але наразі не можемо знайти зручного для посадки місця.
За 20 хвилин до дванадцятої помічаємо перші клапті сірого снігу. Це дивно, бо надалі і вони щезають. Знову внизу колір хвойної підстилки, сухої та вохристої.
12.00. Ще три години. Двоє дорослих і один цьогорічний бембі.
Починаю хвилюватись, що немає снігу. Прилади вказують, що курс не змінився. Компас, бусоль в нормі, навігатор працює справно, непомітно ніяких аномалій, але снігу немає.
Здається, все гаразд. Ми просто неточно розрахували час прибуття.
12.30. Цей сніг, який щойно промайнув під лижами, всього-на-всього кілька припорошених інієм смерек. Рівнина, попереду не видно жодної нерівності рельєфу. А як же пасма пагорбів, які повинні бути зараз під нами? Куди вони поділися?
Селвінг раз-по-раз стривожено зиркає то на компас, то на циферблат навігатора. Пропонує повернутися по системі автоматичної траєкторії назад. Але це надто крайня міра, і я його в цьому не підтримую.
13.00. Не хочеться мені так думати і писати, але це правда. Схоже на те, що ми заблукали. Під нами однотонний ліс, суцільні смереки.
14.00. Я швидко збожеволію на цій дикій планеті, бо ніяких висот ми не бачимо, а натомість одні лиш лапи смерек, а Велени вже повинні бути тут. Тут! Смереки, смереки, смереки..., порубав би я їх всіх! Селвінг чортихаєтья.
15.00. Перекусили, випили пива. Намагаємось не хвилюватися, якщо ми заблукали, то це ще не кінець світу, однак настрій препаршивий.
Нас вже нудить від польоту, а сісти не можемо, бо немає вільних від дерев місцин. Велика хвойна порожнеча.
16.00. Злі і перелякані. Томас вже навіть перестав вказувати мені, що саме писати.
Сісти у лісі неможливо. Швидко почне темніти, а це означає, що сядуть сонячні генератори, і відмовлять деякі додаткові неавтономні системи.
17.00. Сонце вже хилиться до колючого від смерекових верхівок горизонту.
Яке прекрасне небо! У його гамі барв з’являються нові відтінки: рожевий, перламутровий, жовтий. Хочеться весь час спостерігати за хмарами, бо вони — єдине, що змінюється навколо.
18.00. Кілька хвилин тому зареєстрували бика лося. Цей теж дуже швидко зреагував на нашу присутність і втік. Томас чомусь вирішив, що це — та сама тварина, яку ми бачили зранку. Я вивів на екран ідентифікаційні світлини, але комп’ютер не подав стопроцентної тотожності, для цього забракло даних.
19.00. Нічого нового не відбувається. Я завершив перевірку інформаційних систем гелікоптера. Все справне. Виявляється, що ми досі летимо в напрямку Веленських висот.
20.00. Коли знічев’я поглянув униз, то завмер. Невже? В очі вдарили бліки вишневого сонця, які хиталися на хвилях моря. Море! Попереду нас не видно жодної землі. Томас закладає крутий віраж назад і бачимо на горизонті хвилясту смужку берега. Через хвилину вже розуміємо, що сталося — просто ми не помітили як вилетіли з лісу і пролетіли над узбережжям. Ще трохи і нас занесло б у відкрите море.
