Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Якщо зібрати тих воїнів, які живуть у навколишніх лісах, то вийде не більше двох тисяч, якщо прийшли б усі лісовіївські стрільці, то нас було б, може, чотири, може, п’ять тисяч. Це вам не допомогло б.
— А дібровники?
— Ми послали їм з гінцями ваше прохання про допомогу, але навряд чи дібровники погодяться. Вони й так уже два роки воюють з ордою, бо та вирубує ліс на півдні. Вони не залишать свої домівки й сім’ї без охорони.
— Поодинці ми всі пропадемо. Як ви цього не розумієте?! — Рибохвостик підстрибнула, стримуючи сльози образи. Плакати вона не буде, ще не час. І взагалі, плакати треба лише наодинці. Інакше сльози перетворюються на тенета для жалю.
Дівчина пройшла повз птаха, нахилилася до нього й прокричала.
— Упопоепопс!
Одуд на мить отетерів, глянув на доріжанку то одним оком, то другим, і завмер на стежці. Моряна махнула на нього рукою і рушила далі. Та раптом птах озвався.
— У-по-по-е-пооопс!!! — одуд прокричав це ще кілька разів, коли Рибохвостик обернулася до нього, і гордо полетів до найближчої гілки.
Сльози миттю висохли і дівчина усміхнулась. Вона лише пожалкувала, що цього дивовижного крику не чув Чисторос. От він би потішився!
Маленький Рудолапка підбіг до Моряної, витираючи рукавом рота.
— Мала, можеш розраховувати на мене. Я піду в бій разом із вашими доріжанами і всю-всю орду перестріляю. Вони настрашаться і втечуть.
Рибохвостик стала на коліна перед хлопчиком і міцно-міцно його обійняла.
— Дякую.
57
Загалом заземельці були задоволені справами в долині. Коли вони трохи сповільнили будівництво фортеці, ставлення доріжани до них змінилося. Через це навіть будівництво просувалося швидше. Крім того, місцеві чоловіки почали з дивною наполегливістю освоювати різні види зброї. Тренуванням тепер присвячували вдвічі більше часу. Репингу дуже тішили такі зміни. Його політика терпимості давалася взнаки. Тиждень відпочинку — й армія зможе вирушити далі на північ, до місця з’єднання з Сірою та Червоною армією й усіма трьома флотиліями. За картами есенеїв, північні землі відділені від цих степів вузьким перешийком, тож армії й армади орди можна з’єднати там воєдино і разом виступити на дім Еспріна. Ще трохи й усі землі північніше пустелі будуть у руках котів і каракотів, а коли Яйце Світу потрапить до верховного мага, то й пустеля стане їхньою.
Разом з ордою тепер будуть загони доріжан, яких набереться близько тисячі. Хоч вони добряки і слабосилі, зате спритні й розумні. Маленький народ земляних кроликів. Ще б винищити тих бунтівників, які втекли у ліс, — взагалі усе було б ідеально.
Димовим оповіщенням передові загони Чорної армії повідомили, що вони вже навпроти високої гори з білою вершиною, а коти з долини передали їм, що від цієї гори до виходу з лісу лише два дні. Ще трохи…
Поміж роботою на будівництві Репинга знаходив час виїжджати у степ, щоб помилуватися цією спокійною й тихою землею. Тут добре думалося, щоправда, думки часто ставали надто сумирними й світлими.
Того вечора ідилію степової прогулянки порушив крик зі стежки, що вела в Доріжнє. Каракот неохоче скерував коня до стежки. У придорожніх заростях стояла маленька конячка, запряжена у візок. Більше нікого. Проте з візка знову долинув скрик і якась вовтузня, приглушене посопування й жіночий плач.
Репинга під’їхав упритул до візка й зазирнув усередину. Спиною до нього сидів молодий кот Осмоліус. На соломі у візку лежала доріжанка, здригаючись усім тілом від ридань. Кот однією рукою тримав тонкий кинджал біля горла жінки, а другою роздирав блузку на ній.
Репинга тихо зняв з пояса батога і вдарив кота по обличчю. Той із вереском скотився з візка, тримаючись за розбитий ніс.
— За що?! — здивовано скрикнув Осмоліус. — Це ж дрантя! Підстилка! За цю жирну корову ти вдарив мене?
Каракот ухопив молодика за волосся й потягнув угору. Ноги Осмоліуса відірвалися від землі й він безвольно повис біля вершника. Той нахилив голову і прошепотів.
— Ще раз почую чи побачу, що ти торкнувся місцевої жінки чи дитини, — вб’ю відразу! — і шпурнув кота на дорогу. Той впав обличчям у пилюку й застиг нерухомо, зрозумівши, що зараз краще нічого не говорити.
Доріжанка вже прикрилася коцом і зацьковано дивилася на Репингу. Він не витримав її погляду й відвернувся. Надто великий біль і жах світилися в жіночих очах.
— Я краще померла б, ніж дозволила йому торкнутися до себе, — глухо проказала вона. — Але у мене троє малих дітей, а чоловік постійно на будові. Дітей треба годувати.
— Такого з тобою більше не трапиться! — запевнив її каракот. — Якщо хтось підвищить голос, звертаючись до тебе, відразу кажи мені. Я з ним розберуся по-своєму. Як тебе звати?
— Верхнячка Горолом.
— Бувай щаслива! — Репинга розвернув коня і вже збирався їхати в степ, як Верхнячка підійшла до нього й узяла за руку. Тепло її м’якої долоні струмом пробігло жилами солдата. У цьому потиску була наївна ніжність жіночої шкіри, якої він уже давно не відчував. Цей доторк аж ніяк не був схожий на доторки жінок-воїнів чи дешевих повій.
— Дякую, — прошепотіла доріжанка. Репинга глянув на неї й знизав плечима.
— Ми вам не вороги, — пришпорив він коня й понісся до фортеці, обігнавши Осмоліуса, який швиденько тупцяв до мурів.
Недалеко від фортеці Репинга завів коня у зарості глоду, щоб ще трохи побути поодаль від галасу й шуму.
Так, доріжан поки що не слід принижувати й озлоблювати. Вони потрібні чорнолатим сумирними й покірливими. А потім, коли весь світ буде завойовано, нехай уже діють післявоєнні правила: мародерство, грабунки, натовпи рабів і ґвалт над чужими жінками. Так уже влаштований цей світ, що породив війни.
А ця Верхнячка таки красива. У неї такі наївні блакитні очі, світле волосся й від неї так приємно пахло хлібом і молоком!..
58
Світало. Ще лежачи під теплою шкурою на м’яких матрацах, Чисторос відчув, що на небі займається ранкове марево. Світанок на вершині світу. Це потрібно бачити! Хлопець вислизнув з ліжка й навшпиньки вийшов у коридор.
Через бокову галерею й кілька сходових кліток Болітник потрапив назовні. Широкий кам’яний балкон оперізував вежу на рівні четвертого поверху. Хлопець підбіг до масивних перил і сперся на них руками. Перед його очима постало диво. Це було незабутнє видовище — такого світанку в долині ніколи не бувало.
Яскраво-синє небо — глибоке-глибоке й прозоре-прозоре — розливалось не тільки над головою, а й унизу, де губилося між білими хмарками чи ховалося за сусіднім гірським хребтом. І на цьому синьому фоні, наче лебедині пір’їни, текли хмарки. Кучеряві й незграбні обліплювали схили гори, сплітаючись своїми косами з туманами долин; схожі на жмути вати пробігали низько-низько над головою; а тонкі, розчесані рядами, висіли майже непорушно десь високо вгорі. Внизу, за кільцем червоної магми й чорними скелями визирали круті засніжені схили.
Але це північна сторона вежі. Щоб побачити, як із цього заспаного гірського марева виповзає сонце, потрібно перейти на її східну сторону. Доріжанин повільно пройшов по балкону і знову зупинився, побачивши, як світило променистими пензликами розмальовує далекі вершини з блакитного у золотистий колір. Самого сонячного диску ще не видно, він лише крайчиком визирає над поламаною лінією гір. І враз уся освітлена лінія вибухнула яскравим, сліпучим, наче розплавлене золото, світлом. Від цього світла засніжені вершини почали іскритися діамантовими відблисками, а хмарки запалювались і горіли живим біло-золотим вогнем. Простір поміж хмарами ніжно зарожевів, а на півдні й півночі набундючився густим фіолетом. Ось над горами висунулася половина білого-білого з жовтим променистим ореолом сонця, і його сяйво запалювало вже цілі пласти хмар. На тлі освітлених схилів гір чітко виділялися темно-сині глибокі долини, в яких ще панувала ніч. Чисторосові здавалося, що він бачить перед собою не один світ, а міріади світів, які переливаються, сходинками переходять згори донизу, повторюючись і залишаючись унікальними водночас.
