Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Війна то війна, — і відкинув закривавленого ножа на тіло Осмоліуса. — Тільки бити потрібно відразу, щойно армія ввійде в долину, втомлена й ослаблена.
62
Усе навколо легко погойдувалось на дрібних хвильках. Рута не бачила нічого, крім очеретяних стін і стелі, крізь які навіть сонце не просвічувалось — настільки щільно вони були сплетені. Плетиво вражало своєю довершеністю. Здавалось, що це майстерно виткана тканина чи очеретяна вишивка. Крім дивовижно тонкої текстури, стіни були вкриті мереживом узорів. У них можна було впізнати пейзажі боліт, небачених досі тварин, істот, схожих на доріжан, хатки, що пливуть по воді, зоряне небо, морський берег, дрімучі ліси. Усі ці картини зливалися воєдино, перетікали одна в одну, доповнювали й контрастували між собою. Їх можна було розглядати вічно. Стіл, крісла, шафи, ліжко, на якому лежала Рута, — усе було зроблене з очерету, рогозу, ситнику, осоки, з лози чи ще якихось схожих рослин. У вічі впадала товста шерстяна ковдра, металевий і глиняний посуд, бо ці речі були зроблені з іншого матеріалу. Загалом усе настільки відрізнялося від звичних доріжанських осель, але, водночас, було таким затишним і комфортним, що дівчина відчувала себе майже як удома. І легке погойдування всього будиночка навівало сонний і спокійний настрій. Це особливо гостро відчувалося після виснажливої дороги й було саме тим, про що мріяла під час своєї подорожі молода Травничка, — дім, інше місце, де ніхто нічого про неї не знає.
Та згодом Рутою оволоділа цікавість. Хто тут живе, хто врятував її від гидкої жаби-ящірки? Як живуть ці істоти? Що вони робитимуть з урятованою? Згадалась історія Осії Травник, яка пішла Єдиною Дорогою на північ, а коли повернулася, то розповідала про безкраї болота, про водяних страховиськ та інші моторошні речі. Проте вона нічого не говорила, що ці болота хтось населяє.
Та хай і населяє… Ось вона лежить у м’якій постелі, ніхто її не охороняє, вона не зв’язана, а рани від зубів хижака дбайливо змащені якоюсь коричневою маззю — хіба не свідчить це про те, що лиха їй не збираються заподіяти, а навіть навпаки — невідомі істоти прагнуть допомогти.
Тут ніздрі вловили запаморочливий аромат рибної юшки. Дівчина сіла в ліжку, відчуваючи, крім голоду й болю в плечі, що прекрасно виспалася й аніскілечки не втомлена. Біля узголів’я ліжка на плетеному табуреті стояла велика тарілка, в якій парувала ще гаряча страва. Біля тарілки лежала ложка, великий окраєць хліба й горня з якимось компотом. Що ж, раз дають — їж, і Рута, облизавши порепані вуста, взялася до справи. Хтось дбайливо перетер риб’яче м’ясо й невідомі овочі на кашку, мабуть, вважаючи на те, щоб шлунок незнайомки зміг перетравити першу їжу після тривалого голодування. Але це зайве, бо верхньодоріжанка відчувала, що може зараз з’їсти будь-що й усе піде лише на користь.
Двері вона помітила лише тоді, коли ті почали відчинятися. Товсті прути, переплетені тонкими шнурами, від’єдналися від стіни, й у щілину між дверима й вербовим одвірком полилося світло сонячного дня. Хтось стояв назовні, не наважуючись увійти.
Серце Рути завмерло. Хто б тут не жив, хто б її не врятував, усе одно було страшно побачити його, адже це могли бути й якісь гидкі болотні потвори, схожі на доріжан або зовсім відмінні від них. Чомусь нові тварини не видавалися б такими жахливими для Травнички, ніж якась видозміна їхньої раси. Старші часто говорили, що нове завжди лякає, а найважчим є довге очікування невідомого. Істота надворі ніби розтягувала це очікування. Враз двері розчинилися і в хатинку вступив… Дівчина здивовано сіла на ліжку. Її здивував саме нормальний вигляд чоловіка, який стояв перед дверима. Він був дуже схожий на доріжан, тобто, як говорив Морфід, він був людиною… Хоча… Рута перевела погляд із симпатичного обличчя й стрункого тіла на ноги, потім глянула на свої босі ступні, що стирчали з-під ковдри. Ноги у цього чоловіка були зовсім іншими: від круглої ступні, що по боках і ззаду литки розходилась товстою складкою, відходило в різні боки п’ять довгих приплюснутих зверху пальців, а між ними натягнуті перетинки.
— Вас дивують мої ноги? — він смішно розтягував деякі слова.
— Більше мене дивує те, що ви схожі на мене, і те, що я розумію вашу мову, — про всяк випадок Рута сховала свої ноги під ковдру. Нема чого виділятися.
— Наші ноги такі, бо ми ходимо по болоті, — з кожним словом звук “о” дедалі розтягувався, стаючи напрочуд співучим. — Мене звати Вислем. Мокрий Висль Оуі — якщо повністю. Ми народ боліт, плітники. А хто ти і звідки?
Він підійшов до ліжка, присунув до нього крісло-гойдалку з лози і сів. Пальці його ніг зсунулися докупи, а перетинки між ними склалися, наче віяло.
— Я Рута Травник з Долини Єдиної Дороги, яка лежить під горами. Мій народ називає себе доріжанами. І ми ніколи не чули, що на півночі є такі створіння, як ви.
— Ми не створіння, ми плітники, — уточнив Мокрий Висль Оуі. — Розкажи, а важко ходити по землі такими маленькими ногами? Земля ж тверда! І довга ходьба по ній, напевно, дуже втомлює.
— Ні. Ми легко ходимо по землі. І заземельці, і лісовії, і, напевно, всі інші, хто живе на цій землі.
— А крім вас, на нашій землі живуть інші створіння? — здивувався Мокрий Висль Оуі.
— Ми живемо на своїй, а інші — на своїй, — уточнила Рута. Вона раділа, що потрапила в гості до такої милої істоти, як цей плітник. Судячи з розмови, зі спокійного й доброго виразу його обличчя, він — хороша людина. Принаймні, у доріжанському розумінні.
— Ну-у-у-у… — Висль замислився над фразою Рути. — Може, й так, — врешті погодився він. — А чому ти прийшла зі своєї землі на нашу?
Травничка похнюпилась і відвернулася. І тут недавнє минуле дає про себе знати. Справжню причину своєї втечі з долини вона вирішила не відкривати, проте в загальних рисах можна розповісти те, що діється в її рідному краї.
— До нас іде південний ворог. Великий і могутній. Це незчисленні орди, які поневолюють на своєму шляху вільні народи. Перед ордою в нашу долину прийшли якісь дивні заземельці, які називають себе котами й каракотами. Вони облудою заслали очі й розум моїх земляків, змусили спочатку служити їм, а тепер пригрозили силою. Ці зайди стверджують, що вони допоможуть нам врятуватися від південного ворога, але для цього ми повинні виконувати всі їхні забаганки, що вже перетворює нас на поневолених.
— Як так? — очі Висля заокруглились.
— Коти кажуть, що це називається війною, і в неї саме такі правила.
— У нас теж є війна. У наших болотах живуть підводні потвори — керіанги. Хоч у них є дві руки, дві ноги і голова — як у нас, — та насправді це родичі жаб. Шкіра у них мокра й холодна. Кров також холодна. Вони можуть довго сидіти під водою й так само довго перебувати на повітрі. Вони часто збираються в зграї й нападають на наші будинки. Тому ми завжди мандруємо болотами по десять-двадцять сімей, щоб у будь-який момент зібрати наших воїнів. Керіанги крадуть і пожирають наших дітей і жінок, їдять наших і своїх убитих. І з ними важко битися, бо вони вдвічі більші за плітників і мають страшну силу. Проте хоробрість мого народу тримає нас на плаву — так само, як плоти тримають наші будиночки! Не раз десятки плітників відбивали атаки шести-восьми керіангів!
— А ми не вміємо битися. Навіть ця сотня воїнів, що прийшли в нашу долину, може перемогти цілий наш народ.
— Просто ви не вірите у свої сили.
— А якби ви прийшли і допомогли нам? А потім ми допомогли б вам? Якщо ми самі не можемо здолати своїх ворогів, то, може, варто об’єднатися? — ідея, що виникла несподівано для самої Рути, відразу ж запалила у ній новий вогонь надії. Тепер вона знала, за яких обставин могла б повернутися в долину, — лише привівши воїнів-плітників і прогнавши заземельців. Звісно, ще залишиться великий південний ворог, але якщо заземельці так часто брешуть про такі серйозні речі, як кохання, вірність, воля, довіра, то й про орди варварів теж могли набрехати.
