Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Коли три сотні доріжан уже віддихувались у внутрішньому дворі фортеці, вершники перестали розпорошуватись, доганяючи доріжан поодинці, й направили своїх скакунів до воріт.
Хвиль Болітник зупинився у воротах і обернувся. Між першими вершниками й фортецею залишалося не більше сотні метрів. Сотні доріжанських воїнів ще бігли до брами. Важко зітхнувши, Хвиль узявся за клямку воріт і почав їх зачиняти.
— За фортецю! Візки зі свіжими конями за фортецею! Біжіть туди, — кричав їх Хвиль. За воротами залишалися сотні доріжан. Дехто з них намагався проскочити у щілину брами. Другі відразу ж кидалися бігти уздовж стін, згадуючи попередній план бою, який вони складали на загальних зборах учора вночі. Треті безсило падали на землю, зіщулившись і закриваючи руками голову. У їхній свідомості металася одна думка, яка виїдала серця зсередини: свої закрили перед ними ворота! залишили на поталу! на вірну смерть!
У фортеці кипіла робота. Навпроти воріт на візках встановлювали величезні луки, заряджали їх піками й натягували тятиви.
Зась Моряна схопила Хвиля за плечі й розвернула до себе обличчям.
— Впусти їх! Впусти! Там же Солевій біжить! — але чоловік заперечно хитнув головою і сперся спиною на засув.
— Зась, вони не встигли!
— Ти вбиваєш їх! — жінка в безсилій люті й відчаї била його кулаками по грудях.
— Якщо кіннота ввірветься у фортецю, загинуть усі! А так наша війна триває! — малодоріжанин міцно обійняв Моряну, стримуючи її руки. Вона перестала битись і лише ридала в мокру від поту й крові сорочку Хвиля.
Коли кіннота наблизилась до воріт, відчинилися поперечні бійниці, задзвеніли тятиви й ряди пік увігналися в тіла передніх коней і вершників, руйнуючи їх стрій. З мурів на голови заземельців полилися кипляча смола й олія, полетіли дротики, каміння, стріли й палаюче червоним жаром вугілля. Найбільшої шкоди завдало саме розпечене вугілля. Воно розсипалося міріадами іскор і жаринок, які бризкали на лати коней, тліли в їхніх гривах і хвостах, залітали в панцирі чорних воїнів. Попечені тварини скаженіли й починали ганяти степом, скидаючи із себе вершників. Воїни падали на землю, намагаючись зірвати з себе броню, щоб витрусити жаринки. Піки, запущені з висоти мурів, легко пробивали лати воїнів, а тих, хто скинув своє залізяччя, пришпилювали до ґрунту намертво.
Перед воротами фортеці все перемішалося, нові й нові воїни потрапляли в криваву кашу з тіл коней і людей, яка вищала, верещала, іржала, диміла. Ззаду підпирали нові хвилі кінноти. Лише через кілька хвилин частина заземельців почала обтікати мури фортеці з обох сторін.
— Вони поїхали! Усі поїхали! — крикнув хтось із північного муру і доріжани у фортеці зітхнули полегшено — війна тривала. Візки швидко віддалялися в напрямку Пічкурика, везучи захеканих і розчервонілих долинянських вояків.
Кіннота двома зміями з’явилася з-за фортеці й знову з’єдналася за нею.
Хвиль вийшов на недобудовану вежу, щоб спостерігати за тим, що відбувається на рівнині. Якийсь доріжанин вказав йому рукою на південь. Там, на рівнині між лісом і фортецею, прямокутними загонами марширували чорні воїни Півдня. Поміж ними впряжені по десятеро коні тягнули платформи з катапультами, пращами й вогнеметами. Кіннота залишила доріжанські укріплення саме цим загонам.
Але тут піхота Чорної Армії чомусь розділилася. Основна маса — зо двадцять п’ять тисяч — прямувала до фортеці. За ними близько тисячі кінних воїнів супроводжували візки з припасами і шатрами. А близько п’яти тисяч воїнів разом із квадратиками валки кібуців прямували на південь. Час від часу над кібуцами з’являлися вогненні кулі й блискавично били у ліс, вибухаючи там смертоносним вогнем.
— Чому вони розділилися? — дивувався Хвиль, але всі лише знизали плечима.
73
Лісовії, засипаючи арбалетників стрілами, поступово обходили їх з обох боків. Ті крутилися на місці, не знаючи, з якої сторони ставити захисні щити. Більше сотні заземельців уже лежали на листяній підстилці, решта нарешті сформувала півколо й почала відступати з лісу. Вогненні кулі перестали з’являтися — маги вже не знали, куди саме їх посилати, й вирішили не тратити свою силу даремно.
Коли щитники й арбалетники вийшли з лісу, лісові лучники продовжували обстріл з верхів’їв дерев.
Яснозорий і Міцнолобий, сидячи на гілці поряд, посилали стріли поверх щитів, немовби змагаючись у влучності один з одним. Раптом десь ліворуч у глибині лісу народився й поступово наростав якийсь дивний шум. У степ з-під лісового шатра стрімкою лавиною вибігали десятки й сотні воїнів у шкіряних латах, здіймаючи над собою дерев’яні ломаки з шипами й сокири. У кожного воїна було дві руді коси й блискучі металеві кульки на них.
— Дібровники! — на радощах обоє старійшин обійнялись і почали посилати стріли в арбалетників з новою силою.
Хтось сказав, що дібровників прийшло дві з половиною тисячі.
Воїни південних лісів не засіли в засідці, а скаженою рудою хвилею вдарили в ряди заземельців.
— Упере-е-е-е-е-ед! — пролунало з узлісся, й сотні лісовіїв, витягуючи свої короткі мечі, кинулись у відкритий степ.
Антіо, стоячи на даху карети, круглими здивованими очима дивився на січу біля лісу, а потім змахнув своєю булавою.
— Де Шела і Тайті?
Один із котів, що їхав біля карети, відразу ж відповів:
— Шела і Тайті переказали, що змії знайшли ближчого ворога, ніж лісовики. Але вони не знають, якого саме.
— Що? Який ближчий ворог? — заверещав Антіо й мало не впав з карети.
74
Два десятки височезних воїнів поодинці стояли посеред степу з кошиками дрібного каміння. Між ними по дивних траєкторіях ходили хлопці й дівчата з такими ж кошиками. Серед них були діти і доріжан, і лісовіїв. Поодаль у траві принишкло п’ятдесят лісових лучників — вони повинні прикривати гурт із кошиками, коли той почне відступати до лісу. Це й була Армія Мертвих — основна сила місцевого воїнства.
Рибохвостик Моряна кружляла біля свого кошика, не зводячи погляду з південного степу, звідки повинні з’явитися візки з частиною доріжанського війська. Вони мають привести сюди Чорну Армію. Саме тут відбудеться вирішальний бій, який насправді боєм і не буде. Усе, що сталося досі, — пролог до битви. Поки що степи порожні. Єдине, що привертає увагу на їх тьмяному простирадлі, — стовпи диму, які з’являються десь із-за горизонту. Ніхто не міг збагнути, що це могло б означати.
Мертві стояли непорушно й лише втомлено крехтіли. Їм було дуже важко тримати на своїх височезних тілах такі важкі лати. Непропорційно короткими руками воїни опиралися на списи й чекали своїх супротивників.
З півночі швидко наближався двоколісний візок. Мабуть, хтось із північної лісовіївської стороги їде щось розпитати. І цей хтось дуже поспішає. Візок підстрибував на горбках, їхав то на правому, то на лівому колесі, мало не перевертаючись. За кілька десятків метрів від воїнів кінь різко розвернувся й зупинився. Візок перехилився, завмер і завалився на бік. З нього викотився Рудолапка? зірвався на ноги і, виробляючи чудернацькі петлі на траві (ніби оминав невидимі капкани), побіг до Моряної.
— Там у морі… там у морі… — закричав він здалека.
— Заспокойся й біжи обережно! Не налякай їх передчасно! — попередила його Рибохвостик. — Що сталося?
— Морем пливуть острівки з очерету!
— Магія заземельців?
Один із Мертвих зауважив:
— Заземельці йдуть із півдня. Звідки б їм узятись на півночі?
— Може, це їх флотилія?
— Флотилія — це великі кораблі, а не очеретяні сплавини. Про ці кораблі нам розповідали дібровники. Потрібно дізнатися, що там діється!
— Ніколи! — сказав один із лісовіївських лучників. — Уже видно візки з вашими.
На горизонті з’явилася група рисок, які росли на очах.
