Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Хвиль Болітник і Стан Горпа тягнули колоди з-під валу й ставили їх сторчма, інші доріжани відразу ж скріплювали їх поперечниками й натягували зверху дощаті лати, будуючи криті переходи. Дошки цього навісу відразу ж обростали згори щетиною стріл і гуділи, наче об них бився зварйований бджолиний рій. Від ударів катапульт гуділи й мури, подекуди осипаючись. По збудованому переході швидко підносили новий будівельний матеріал. Молоді доріжани й жінки, носячи над собою щити, висмикували з ґрунту стріли й складали їх у кошики, щоб потім віднести їх своїм лучникам.
Крізь бійниці у воротах було видно, як дорогою їде стіна, збита з необструганих колод. Вона насувалася повільно, невблаганно, росла на очах. Середину стіни штрихатою лінією вертикально прокреслював кострубатий стик. Піки, якими стріляли крізь прорізі у воротах, лише застрягали в укріпленні з колод, не завдаючи йому ніякої шкоди. Доріжани бачили, що слідом за цією стіною повзе дощатий дах, оббитий зверху листами бляхи.
— Таранити будуть! — крикнув хтось згори.
Біля воріт лежав товстелезний, загострений з одного боку стовбуряка. По команді декілька десятків чоловіків на стінах і в подвір’ї підбігли до мотузів та лебідок і почали тягнути цей стовбур гостривом догори. З натугою, зі скрипом дерев’яга повзла по муру вверх. Ось її гострий край піднісся над зубчатою стіною. Тепер усі на подвір’ї налягли на шнури, що через лебідки були прикріплені до нижньої частини стовбура, а доріжани на мурах перехиляли його гострий край назовні фортеці. Стовбур враз описав коротку дугу й ліг на стіну між двома її зубцями. Тепер мотузи на тупому кінці почали використовувати як противаги, притримуючи колоду, щоб вона не вивернулась, поки на хлопці на мурі не висунуть її достатньо далеко в повітря.
Стіна з колод зупинилася за кілька метрів від воріт. Пролунали лункі удари барабана, які відразу ж заглушив багатоголосий рев. Стіна почала розсуватись і в утвореному проході з’явився обкутий сталевими листами кінець багатометрового тарана, прикріпленого ланцюгами до навісу. Його розганяли два ряди каракотів, тримаючись за вбиті в колоду штирі. Удар, наче грім, трусонув воротами. Затріщало дерево й декілька тріщин розбіглося від центра стулок. Воїни з тараном почали відводити його назад, щоб узяти новий розгін.
Стовбур на мурі перехилився вниз і полетів на бляшаний дах. Дошки і бляха пропустили його крізь себе, й наростаюча хвиля реву переросла у крики болю. Дах над тараном перехилився вбік, декілька його підпор на колісних платформах тріснули й попадали. Таран зарився у землю перед воротами. Стрільці встигли випустити кілька серій стріл у каракотів, після чого стулки стіни з колод знову зсунулися разом.
— Вони зняли ланцюги з тарана! Тепер його несуть на ворота! — повідомив хтось з муру.
— Укріплюйте ворота! — скомандував Хвиль, перебігаючи подвір’я.
— Не укріплюйте! — залунав десь з-під перевернутого воза грізний старечий голос. Болітник здивовано моргнув очима, озирнувся й побачив, як, тримаючись за оглоблю, на ноги зводиться Ліводверник.
— Ви живі? — Хвиль потер підборіддя. Він ніяк не сподівався ще колись побачити Верескового.
— Живий!
— Як ви добігли до фортеці?
— Мене кинули у візок до поранених. Так, ніби я сам не дав би собі ради, — пробурмотів старий і рушив до воріт. — Цей удар пропустити, а перед наступним по моїй команді відчинити ворота!
— Що? — Хвиль зовсім остовпів, вирішивши, що в діда від пережитого дах поїхав.
— І тоді втягніть таран усередину разом з тими ідійотами, що його нестимуть! — додав старий.
Рев за воротами наростав, натягуючи нерви, як тятиви. Тупіт ніг і бойовий клич каракотів заглушив новий удар. Тепер тріски полетіли не лише зі стулок, а й із масивного засува.
Після удару таран швидко понесли назад. Декілька доріжан зняли потрісканий засув і взялися за стулки вор?т. Учетверте десятки горлянок заревли і цей рев понісся до фортеці. Уцілілі на мурах лучники посилали в каракотів біля таранної колоди свої стріли, але стріл було надто мало, щоб зупинити ворога. Ліводверник чекав, піднявши праву руку вгору. Фортеця затамувала подих. Крізь тріщини в дошках Вересковий уже бачив вістря тарана. Ось-ось воно знову вріжеться у ворота й рознесе їх.
— Відчиняй! — крикнув старий і махнув рукою.
Половинки воріт розсунулись і заземельці, не відчувши очікуваного удару, вбігли у двір. Дехто з них спробував зупинитись, але натомість лише падав, не втримавши рівноваги. Інші валились на затоптану землю від пік і списів. Коли одні доріжани розправлялися з ошелешеними воїнами, другі підхоплювали таран і несли його далі.
За воротами почувся новий шум, суцільна стіна воїнів кинулась слідом за тараном в утворений прохід, намагаючись встигнути всередину. Кінець тарана зник за воротами, їхні дерев’яні стулки зачинили й заклали засув. Нападники підбігли до воріт і почали гримати по них мечами й сокирами. Долиняни швидко поставили на місця фіри з велетенськими луками, й нова хвиля пік вилетіла крізь бійниці воріт. З такої близької відстані кожна піка прохромила відразу декількох каракотів, і заземельці, залишаючи поранених і вбитих, відступили.
Посеред двору лежала, зарившись вістрям у ґрунт, довжелезна таранна колода. За нею до воріт простягнулися двома кривими рядами тіла чорнолатих.
— Так їм! — пробурмотів Вересковий. — Маю надію, що другий таран вони зроблять не скоро!
— Молодці! Бийте заземельців! — кричав з мурів невисокий доріжанин, розвернувшись до двору. Коли він озирнувся, то побачив, що на нього опускається дерев’яний трап з облогової вежі. Трап вдарився об стіну. Декілька дошок, збитих у щит, перекинулись через зубці муру й поховали під собою необережного.
З різних сторін муру, розходячись від фортеці, наче проміння, лежали довжелезні драбини, прикріплені одним кінцем до дерев’яних барабанів. Збоку від барабанів на товсті бруси накручено линви, до яких прив’язано восьмерні кінні упряжі. Коні рушили, линва розмотувалась, барабани закрутились, драбини почали підніматися вгору. Їхні протилежні від фортеці кінці допомагали піднімати вверх піші воїни. Щойно драбини стали вертикально, як каракоти почали дертися на них. Тепер упряжі рухались поволі, стримуючи вагу драбин, які одна за одною опускались на мури.
У багатьох місцях до стін і бійниць чіплялися сталеві кішки, натягуючи за собою канати. Заземельці майже перестали стріляти, щоб не зачепити своїх воїнів, що піднімались на мури. Доріжани також припинили стрілянину, бо тепер бігали по верху мурів, обрізаючи канати, підтягуючи до драбин бочки, кругляки дерева, осі з возів і спускали все це вниз. Якщо бочки й кругляки, закручувались на щаблях і ледве докочувались до середини драбин, то осі з колесами чудово тарахкотіли аж до самого низу, збиваючи каракотів. Очищені від нападників трапи й драбини відразу ж поливали смолою й підпалювали.
Коли не вдалося пробити ворота й перелізти через стіни, заземельці відійшли від фортеці на безпечну відстань. І тепер по мурах били лише пращі й катапульти.
На відміну від ворогів доріжани не мали часу перевести подих. Вони зносили поранених у вежі й підвали, підпирали ворота, будували криті переходи і знову зносили вгору все, що можна було потім скинути на голови зайд.
77
Візки з доріжанами проторохтіли по чітко визначеному для них шляху серед порожнього на перший погляд степу. Високі воїни мовчки провели їх поглядами. Рибохвостик помахала їм рукою й обернулася на південь — кіннота Чорної Армії наближалася. Тепер її клин виглядав уже значно меншим, ніж коли він вирвався з лісів у долину, та й жвавості втомленим коням бракувало.
— Пора! — долинуло з лінії лучників, і Мертві воїни попідхоплювали кошики й покрокували по траві, розсипаючи камінці навколо. Лучники вклали стріли в жолоби й натягнули тятиви.
Вершники заулюлюкали і пришпорили своїх скакунів. Ось-ось вони наздоженуть недобитки доріжанського війська. Синтіон і Даліра, кожен з яких командував кінною тисячею, мчали попереду, втрачаючи терпець. Спочатку обоє були впевнені, що розіб’ють натовп земляних кроликів за кілька хвилин, але ті нахабно й підло втекли. І довелося гнатися за ними через усю долину. Сильно затримали рух кінноти і фіри, і град стріл з мурів фортеці. А наостанок піші втікачі встигли позастрибувати в наперед підготовані для них візки, запряжені свіжими конячками. Постійно у цій гонитві бракувало декількох хвилин, щоб наздогнати доріжан і вкрити їхніми трупами степ. Але нарешті попереду чистий простір, і втікачам нікуди сховатися. У ліс вони не встигнуть, у зарості кущів попереду — також!
