Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Бубличків парочку в’язочок. Він в пас не спесивий: я колись п’ять пасом валу віднесла,— він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба ївзі купити дві в’язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він — високий та товстий, трошки пика-тенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися,— і вже зібрався зовсім у суд іти.
От ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так ділком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, посш-ша у суд до діла.
Як же ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от ївга його й пита:
— Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
— А ось що я тобі скажу,— казав, плямкаючи суддя,— а ось що ти мені скажи... де се ти таких мудрих бубличків купила?
— Та кушайте на здоров’я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
— От бублики, так так! — облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя.— Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато... об ділі? та й олійки багатенько... смачні, смачні... об твоєму ділі?., та піджарювані... Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»
Агу, нашій ївзі полегшало па душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» — закричав салдат, і як розпиталася ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б’ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла ураиді до судді — кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього ївга і понесла вже чотири в’язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо». *
— Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
— Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд.— І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От ївга, бачачи, і каже:
— Отже, берете у суд бублички, то як станете ії куша-ти, то і згадаєте, хто їх приніс, та І про мене згадайте,
— Пожалуй! — каже суддя.— Кушати гуляючи буду, та згадати пе згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю.— Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя .усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала ївга, сидячи на рундуку.
. Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів ївгу, зараз і згадав.
, — І ні,— каже,— братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п’яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
— Та оноє діло ми вже рішили.
— Коли? — спитав суддя.
— Та єще у мимошедший п’яток, ї ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеиіє.
— Бач? — сказав суддя ївзі.— Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п’ятницю; скоро тиждень...
— Се то, паночку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! — сказала ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!.. Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
— Так, так, душко, так: у самий той день, у п’ятницю.
— Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
- — А що, секретарю, зачим ми його ие допрошували?—-питавсь суддя.
— Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допрос! підписалися!
— Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
— Та ви і ніколи нічого не тямите! — оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на ївгу.
— Що ж мені на світі тепер робити! — заголосила їв^ га.— Так отеє його випарють та і пошлють?
— Та ще не тужи,— сказав один панич, виходячи з суда.— Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють...— і пішов собі.
Через превелику силу добрела ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не ішла, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки'нічогісінько!.. Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть оттуда! Згадаються їм і бублички, і сахарсць, і родзиноч-ки, Г усе, усе. Не минеться і те, що, пе знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!
Уранці ївга розсудила, що журбою нічого пе зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»
Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під’їде, коли лучпться добрпіі чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб’ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-тпкп паша ївга і до губернії.
— Що се таке?., крпіі матір божа! — аж скрикнула ївга, згори поблчишпп ижг пе сшіі, а губернський город; сплеснула руками і пе зна, куди і розглядати... Так дух і заньмається, і в животі похолонуло.— Дивлюсь,— каже собі,— дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду... Та вже ж...— Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і е мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.
На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.
Хазяйка підперлась рукою і дуже покрутила головою. «Не знаю,— каже,— як ти тут вивернешся!» І почала ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона зма-леньку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.
— Ти,— казала їй,— пуще усього не бійся панів великих. Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так пін вже па тебе і не дивиться; а головою,— так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А папи не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.
— Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?
— Борони боже!.. Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не ста* не слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси,— ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!
