Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводи* ться у панів, а ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, ду* маючи, як їй узятися за діло.
Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу иа базарі — не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене,— каже,— проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков — та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! — я й пішла до самої вели-* кої та до хорошої деркви. Що ж? Мене салдати і не пу-* етили. Уже я і гривню давала,— не пустили та і не пусти-’ ли. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, я й не знаю, чи й пани вони?.. Аж ось у обідню пору рушили з церкви. -Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і иа рукавах, і на спині -вишито, а на шиї хрестів, х;рестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися! Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкаюдъ, так ,що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та л.етять, як муха... а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалеріями... Вже надивилася!»
— Що то,— казала опісля хазяйці,— як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!
— Потурай,— казала хазяйка.— То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано: губернатор — усім защита, усі за нього бога молять.
Поки ще до вечора, ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомоина палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати... та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!
От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, усе двері! Туди поверни — там двері, східці та вп’ять двері; сюди піди — східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під’їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють. А наша сердешна ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» — «Яка?*» — питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п’ять помилялась; далі увійшла, аж салдат сидить.
— Ково табє надобно? — спитав її.
— Чи се, дядюшка, палата угомонна?
— Єта.
От вона і увійшла у горницю, а горниця довга, та усе столи, усе столи, а за столами паничі сидять т;і пес пишуть.
От ївга, увішедши, помолилась, паничам шккчіько поклонилась і сказала:
— Боже вам помагай! з понеділком будьте здоровії
Паничі ззирнулись, всміхнулись і мовчать. Аж ось
один трошки згодом устав, підійшов до неї і спитав, так тихенько та люб’язно:
— Чаво табє, девушка, тут треба-нада?
— Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?
— Об какому Левкові?
— Та об нашому, батьковому прииьмиту.
— Та ти мине скажи, з какого уїзда?
—¦ Та хто його зна! я вам не скажу сього.
— Што он здєлал такоє?
¦— Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав.
От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує ївгу,— так і є, він, він!
— Так што ж табє надобно?
— А от що, бат... ваше благородіє: що його наші судя-щі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати...
— Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об нім рішили, і вже воно не тут, вже в губернатора...
— Ох, моя годинонька бідна! Так отсс його пошлють у Сибір?
Панич тільки здвигнув плечима.
— Зділайте милость, ваше благородіє, навчіте мене, бідну, що мені на світі робити? Я вам дуже, дуже буду дя-ковати!.. РІого у допрос не приводили!
— Нічого не можу зделать, і вже йому ніхто не поможе. Как заробив, так і відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль прийшла; тут тобі не можна бути.— Сказав та й пішов до свого діла і, бачачи, що ївга вже аж голосити стала, махнув рукою салдату, а салдат її за плече та й вшив легенько аж у сіни.
Тепер нашій ївзі прийшло хоч скрізь землю йти!
За гіркими слізьми світу ие вздріла, ие бачила, куди їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.
«Що я тепер, бідна, робитиму? — думає ївга, лежачи, а сама слізьми аж підплила.— Тепер його діло зовсім докіи-чали... Пропав сердешний Левко!.. Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили... ох, лишечко! так ще й плітьми!.. та ще і пошлють у Сибір!.. І зо мною не іюпро-щається!.. Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним піш-? ла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь... з’їдять зовсім! Пропаде і він без мене... не дійде! Я знаю, як він мене любіш... зануриться!., коли б хоч підождали, поки я прийду!.. Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?., не застану вже його! І світ мені не милий!.. Приходиться самій па себе руки підняти!..»
— Што ти тут, девушка, лежиш? чого ти плачеш? — чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирпула,— се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.
— Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лпхо моє тяжке!..
От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а
вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:
— Жалко мйнє тебе, девушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка: от губернатор буде сюди йти, тм його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.
—4 Батечку, ваше благородіє!.. Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись иа нього не смію.
— Не бойся ничаво. Он з виду Грозний, а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить або всім іпоможеть у чім можна; только не зрябій.
Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді, ? так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.
Аж ось незабаром стукотня, біготня... йде губернатор, губернатор! ївга паша і пе стямилася! що і придумала було говорити, так усе і позабувала, тільки ще вздріла його, і труситься, і боїться, і скрізь землю провалилась би!
