Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
З хаток ураз з’явилися дивні створіння, схожі на людей, але ноги у них закінчувались розставленими в різні сторони перетинчастими пальцями. З вигнутими мечами у руках вони завмерли по десятку на кожному плоті.
Синтіон, окинувши оком нового ворога, вирішив, що його воїни легко справляться з ним, і махнув мечем уперед. Кінські копита дружно скаламутили воду.
У цей час доріжани відчайдушно обороняли міст, відкидаючи від півкола з візків одну за одною атаки вершників. Для них це був останній рубіж, остання лінія, за якою більше нічого не існує. Ніхто з них не знав, що відбувається в долині, не підозрював, що з лісів до них прийшла підмога. У загоні долинянських втікачів усі були певні, що вони — єдині, хто вцілів з їхнього війська, якщо не рахувати примарної й насправді неіснуючої Армії Мертвих.
За першим рядом барикад ставили другий, третій, потім возами почали перегороджувати міст, щоб кожен крок, кожне життя віддати якомога дорожче.
Плітники, звиклі до води, билися в річкових хвилях, намагаючись не наближатися до берега й заманюючи якомога більше вершників у плесо. Лати, плетені з лози, не обмежували їхніх рухів, натомість чорнолаті воїни, падаючи з коней, втрачали повороткість, вода заливала їхні панцирі, заважаючи підвестись. Проте заземельці на конях легко розправлялись із супротивником, і плітники намагалися спочатку завалити коней, а потім сходитись із поверженими вершниками у ближньому бою. Жодна сторона не могла прорватися на протилежний берег, тож бій точився лише в річковому руслі. Марними були й спроби кінноти пробитися через міст, заблокований візками.
82
— Що вони роблять? — Хвиль перевісився через мур, щоб краще роздивитися пересування ворогів унизу.
Чорнолата піхота знімалася з місця й рухалася степом у напрямку валки возів і кібуців. Туди ж підтягували платформи з катапультами, балістами й пращами. Усі заземельці трималися від фортеці на відстані польоту стріли.
— Що роблять? — перепитав Вересковий, і собі звішуючись донизу. — Відступають.
— Чому вони відступають?
— Бо не можуть взяти фортецю приступом відразу, а на облогу в них часу немає. Вони повинні встигнути до возз’єднання армій перед домом Світла. Ти сам про це розповідав.
— І звідки ви все це знаєте?
— Бо старий і навчився розуміти навіть те, чого раніше ніколи не бачив.
83
Тисяча кінноти довго стояла без руху за сотню метрів від Армії Мертвих, створеної наляканими вемерами. Через деякий час увесь загін знявся з місця й рушив до Єдиної Дороги, де вже повзла валка коней, карет, возів, облогових машин і тисячі піших воїнів.
— Вони стягнули до каравану всі війська і йдуть за Пічкурик! — Рибохвостик аж підстрибнула від радості. — Ідуть геть!
— Боюся, не все так добре, як нам здається, — пробурмотів лісовій і зсунув свій капюшон майже на брови. — Цікаво, що б це мало означати?
84
Кілька ударів — і Права зупинилася, побачивши перед собою голий степ. Далеко на обрії здіймалися сизі від диму стіни фортеці… І все. Чорнолатих не було на цих просторах, принаймні, живих. Слідом за повелителькою останні шеренги заземельців прорубали десять варів, що вціліли з білого й пухнастого загону. В іншому місці лісові демони так само несподівано здолали останніх чорних воїнів на своєму шляху. На флангах бій ще тривав. Дібровники з лісовіями легко розправлялися з уцілілими каракотами, оточуючи їх з усіх сторін.
— Вони відійшли, залишивши лише прикриття, — Права стрибнула в сідло на онді.
— Ми будемо їх наздоганяти? — запитав один із варів, обтираючи травою лезо меча.
— Авжеж. Інакше наступного разу вони наздоженуть нас, — відповіла Права й махнула мечем уперед, окропивши голову онди червоними краплями. — Впер-е-е-е-е-ед!!!
85
Кіннота прикривала караван двома загонами спереду й позаду, піхота марширувала широкими рядами обабіч, з’єднуючи всю армію в єдиний прямокутний моноліт.
Антіо роз’ятрив до крові боки свого коня, раз-по-раз всаджуючи від злості гострі шпори в конячу шкіру.
— Скільки? Скільки? — кричав він, розмахуючи шипастою булавою.
— Чисельність армії зараз становить двадцять п’ять з половиною тисяч піших і кінних воїнів, — ще раз повторив Тайбері. Після такої відповіді воєначальник збив його держаком булави на землю й проламав кулаком стінку своєї карети.
— Як?! Як тут могло загинути десять тисяч відбірного війська на тисячу кроликів і мавп? — гніву великого воїна не було меж. — Ми ще повернемося! А зараз усі на північ до мосту!
До його вух долинули дзвін мечів, крики, іржання коней на берегах Пічкурика.
— Що там? — брови Антіо поповзли вгору й зникли під шоломом. — Що там таке?!
— Кіннота Синтіона прийняла бій з якимись водяниками. Про цих створінь ми досі нічого не чули. Також там б’ються й доріжанські втікачі, — доповів йому ватажок розвідників, намагаючись не наближатись до воєначальника на відстань помаху булави.
— Нехай Синтіон відіб’є від тієї нечисті міст й охороняє його для каравану, — видушив із себе Антіо й важко зітхнув. Серія прикрих несподіванок у цій долині розхитала його залізні нерви. — Стріли з вогнем! Усі в річку. Вбивайте їх! Звільніть міст! — заволав він.
Сотні піших і кінних воїнів кинулись у воду. Чорнолаті лучники запалювали просмолені вістря своїх стріл і посилали їх на протилежний берег. Стріли впивались у плетені стіни хаток на плотах, вкриваючи їх вогненними латками.
Плітники зістрибували з палаючих плотів і зникали у річці. Чорнолаті брели по пояс у воді, грузнули в намулі, ковзались на підводному камінні. Їхні нові вороги почувалися у своїй стихії — легко рухались, то зникаючи під водою, то несподівано з’являючись. Береги швидко вкрилися трупами чорнолатих, з яких течія виплітала криваві віхті.
Воїни Даліри відтіснили доріжан з мосту на північний берег. Вони оточили міст з кожної сторони, й візки Чорної Армії затарабанили колесами по його бруківці. Позаду них тіснилося кілька тисяч піших воїнів і той загін кінноти, який замикав увесь караван. Серед степу, півколом, подалі від диму й несподіваного туману, стояли чатувальні загони, прикриваючи Чорну Армію з тилу. Дозорні пильно вдивлялись у простори, через які сьогодні перейшли, але вечір уже розмивав ближні пагорби, зливаючи воєдино кущі глоду, диких слив і тіні між ними.
Раптом одна з цих тіней ожила і з неї виринула голова змії. За жовтими очима тварини у сідлі звелась діва-воїн, підносячи над головою крижаний меч. Чорнолаті на мить завмерли, а потім кинулись тікати, але масивне лускате тіло широкою дугою пройшло по землі, збиваючи й давлячи південних воїнів. Затріщали лати й кістки, заволали заземельці. Синє волосся Прави злилося з мерехтінням її меча, й наліво-направо посипались удари. За лічені хвилини всі десять воїнів вартового загону лежали мертвими, а змія вже перекинулась на наступний загін.
Посеред хвилястого степу тепер можна було розрізнити групи дібровників, лісовіїв і варів. Їх випереджала сотня лісових демонів.
За кілька сотень метрів за ними рухалась сотня доріжанських воїнів, оборонців фортеці.
86
Доріжани засіли на схилі пологого пагорба з північного берега Пічкурика. Вони відступили від мосту, пропускаючи караван повз себе. Короткочасний відпочинок лише підкреслив утому кожного долинянського воїна. Їм здавалося, що вони вже не знайдуть сили підвестися з трави.
Дим палаючих очеретів пасмами зачісувався по степу, зачіпався за кущі й висів на них, наче сіре ганчір’я. Чисторос кружляв поміж цими рваними віхтями, намагаючись зірвати туманну завісу. Але дим лише на відстані був чимось видимим, зблизька він переставав існувати, розвіювався, зникав. Болітникові згадалися тумани Півмісяцевого озера, де він блукав болотами в пошуках журавлини. Як давно це було і скільки страшних незбагненних речей трапилось після мандрівки до озера. Після появи тіні в тумані…
