Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
З південного боку мосту також почулися крики і шум бою. Антіо обернувся туди й занімів від побаченого: на міст проривалися лісові демони впереміжку з воїнами місцевих племен. Над ними то тут, то там миготіла голова змії Прави Блакитного Снігу. Супротивник клином розрізав тисячі чорнолатих воїнів, підбираючись до хвоста каравану.
— Я зараз просвердлю їм дірки в їхніх дерев’яних дупах! — заревів головнокомандуючий і зістрибнув на парапет мосту. Відкривши двері карети, він витягнув з неї молоду демоницю. Лезо його меча вперлось у горло дівчини.
— Бачите це? Бачите? — вереснув Антіо. Можливо, демони й не почули його, але точно побачили, бо бій умить зупинився. Воїни з обох сторін завмерли, не опускаючи зброї.
Рудий Лис сповз зі свого сідала й ліг на плити мосту. Нарешті ця карета зупинилася! Лісовій уже не міг триматися під її днищем. Ноги й руки задерев’яніли, поперек нив, наче в нього залили розплавлений свинець. Підкотившись до лівої сходинки, він визирнув з-під неї. На парапеті видно ноги заземельця, який щосили горланить. Біля нього, судячи по шкірі-корі на литках, — принцеса лісових демонів. Висунувшись ще трохи з-під карети, лісовій зрозумів, що тут відбувається.
— А тепер, якщо ви, гнилі чурбани, не складете зброю, ваша мала мавпа залишиться без… — Антіо не договорив, бо краєм ока побачив тінь, що з’явилася з-під карети. Лісовій, наче пружина, стрибнув на демоницю, зіштовхнувши її собою з мосту. Почувся сплеск води внизу, й заземелець залишився стояти на парапеті сам.
— Гірчиці їй під хвіст! — лише й спромігся прошепотіти він і стрибнув на свого коня.
Над мостом загримів його зірваний до хрипоти голос:
— Забираймося звідси! Швидко!
Карета з рештою візків перекотилася через міст і затарахкотіла по Єдиній Дорозі.
88
Права просікла мечем широке коло перед собою, перерубавши навпіл каракота, що трапився на її шляху. Вистрибнувши на парапет, вона побачила, що основна маса Чорної армії вже перейшла міст і зникає у вечірніх степах.
Що ж, залишається лише поскубти хвоста цій чорній змії з півдня!
З іншого боку мосту невисокий воїн у чорному плащі з капюшоном чомусь розвернувся й почав пробиратись поміж заземельців назад, до лінії бою.
Синьоволоска на якусь мить виловила поглядом його силует поміж інших і завмерла. Вперше на її обличчі було збентеження. Що ж, той кого вона шукала, сам знайшов її!
Ворожий меч залишив глибоку рану на боці Прави. Біль відразу привів до тями діву, й її рука з мечем мовби самохіть описала дугу, розсікши горло нападникові. Ще один підступний удар відбив алебардою один із варів. Слуги Прави оточили свою володарку, готові в будь-який момент кинутись на її захист. Права озирнулась — за нею тісним рядом стояло семеро варів. Інші загинули в битві. Вона сама привела їх на смерть. Яка жорстока кара за вірність! За стіною варів продовжували битися дібровними, лісовії й доріжани. Один за одним у річку з парапету летіли їхні вороги. По боках від мосту лісові демони разом із плітниками зійшлися з кіннотою чорнолатих, тіснячи її до північного берега.
Яснозорий Олень, зіштовхнувши у воду ще одного каракота, зупинився перевести подих. Усе тіло палало від болю й утоми. Це жахливо, коли втомлюєшся від убивств! Цілий день перед очима миготять чужі ненависні обличчя в шоломах, цілий день очікуєш, що наступної миті вб’ють тебе, цілий день убиваєш сам, щоб вижити й перемогти, цілий день усе навколо біснується у танці зі смертю.
Біля лісовія на плити мосту повалився ще один каракот із сокиркою в черепі. До вбитого підбіг Листопад, висмикнув сокирку й притулився біля Яснозорого Оленя. Ворогів тіснили вірні побратими, даючи змогу своїм верховодам відпочити.
— Як там Міцнолобий Кабан? Давно його не бачив, — запитав дібровник, струшуючи піт зі свого волосся.
— Убитий, — відповів Яснозорий.
— А Криволапий Вовк?
— Убитий, — повторив лісовій.
— А Чорноокий і Рудий Лиси?
— Також.
— І Клен Товстожил, і Дуплистий Дуб, і Дрібнодощ Осина, і Підхмарний Бук, і Зимова Калина, і Впертий Глід, — назвав своїх загиблих Листопад. — Майже всі наші роди втратили своїх старійшин! Нас майже не залишилось!
— Зате позаду нас, — Олень показав кінцем стріли у сутінки над південними степами, — вільна від чужинців долина, а за нею — вільний ліс. І там залишились наші діти, наші родини, наші домівки, яких війна не торкнулась. Ще трохи й ми виб’ємо заземельців з наших земель.
— Виб’ємо? Та вони самі йдуть геть, бо не мають часу нас добити.
Права Синього Льоду й Блакитного Снігу знову рушила на притихлих ворогів. Найближчого каракота ударом ноги вона викинула за кам’яну огорожу мосту, іншого оглушила ефесом свого меча й знову зупинилася. Чорнолаті почали задкувати від неї, пропускаючи поміж своїх рядів воїна в рясі. Права кивнула воїнам позаду себе й ті відійшли від неї на декілька кроків. Тепер на середині мосту стояли лише синьоволоса діва й таємничий заземелець. Синьоволоска випрямилась і забрала руку з пораненого боку. Кров з рани потекла на плити під її ногами. Бій стих. З північного боку мосту залишились лише чорнолаті, а з південного — лише їхні супротивники.
Права легким помахом меча відкинула капюшон з голови заземельця. За її спиною пролунав вигук здивування — перед Правою стояла схожа на неї як дві краплі води діва з волоссям кольору живого полум’я, заплетеним у десятки косичок. Вона вийняла з піхов свій меч. Її зброя була наче викувана з вогню. За легендою, цей вогонь застиг ще під час сотворення світу.
З південного берега долинали лише стогони поранених і свист стріл, з північного — шум бою, дзенькіт ударів, крики. Але на мості цього ніби не існувало. Там були лише дві нерухомі діви-воїни. Все інше розчинялось у сутінках. Нерухомість дів наче покотилась по річці, зупиняючи воїнів Півдня й Півночі. Занесені вгору клинки опускалися, тятиви луків слабнули, болти залишались лежати в рівчаках арбалетів. Напруга, що раптово повисла у вологому повітрі, заставляла всіх навкруги припиняти бій.
З туману на міст дивився Розпис, і його страх поселявся в головах воїнів обох сторін. Він бачив на мості два силуети з вогню і криги. Він знав, що зараз може статися. Він боявся цього.
Сталося непоправне — Прави зійшлися у двобої!
— Я не хотіла цього. Усе сталося не так! — прошепотіла Права Чистого Вогню.
Синьоволоска скривилась на ці слова і звела меч угору.
Опустивши зброю додолу, Чисторос труснув головою й озирнувся. Він стояв у колі заземельців. Спис одного з них впирався вістрям у груди хлопцеві, роздираючи куртку. Обличчя чорнолатих повернені до Пічкурика. Замість жорстокості й бойового азарту на них тепер світився страх і відчай.
Хлопець і собі повернувся до річки й побачив посеред мосту завмерлі постаті синьоволосої й золотоволосої Прав. Крижаний і вогненний мечі вже зведені вгору.
Наступної миті постаті ожили. Синьоволоса замахнулася мечем, південна Права виставила назустріч очікуваному удару лезо, але її супротивниця затримала свій меч, підстрибнула на одній нозі і вдарила вогневолосу в підборіддя. Підступний удар збив діву з ніг і вона покотилася по плитах мосту, миготячи золотом своїх кіс. Права з гір вихором метнулася слідом, цілячись вістрям меча в груди ворога. В останній момент вогневолоса відхилила смертоносне крижане лезо й зудар двох мечів вибухнув пронизливим звуком, що хвилею рознісся навколо. Люди й демони падали від цього звуку на коліна й затуляли вуха руками. Хоч мечі вже розвели, їхній удар продовжував вирувати в головах кожного, хто його почув, і розносився хвилею далі й далі, стелячи воїнів до землі.
Пригнулася Рута, припав до кінської гриви Антіо, обхопив руками голову Чисторос. Вони відчули розпач Розписа, але зберегли свої думки. Ящер не міг гасити свідомість тих істот, які мали дар читати символи першоістот.
