Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Далеко на Півночі небо вибухнуло червоним полиском, з якого народилася вогняна смуга й полетіла на Південь. Ось смуга розділилась на декілька окремих куль, які за мить опинилися над загонами долинян. Хто ще мав сили, кинувся тікати від цього вогню, інші мовчки дивились на смертельне світло.
Діва з вогненним волоссям різко звелась на ноги й розкинула руки. Її вуста розімкнулись і дивна пісня без слів полилась над завмерлою землею. Вогняні кулі раптом змінили свій напрямок і, замість врізатись у ряди простих смертних, полетіли до неї. Над головою Прави Чистого Вогню вони злились воєдино, і їхня барва з червоно-жовтої переплавилась у блакитно-білий колір осінньої блискавки. Двома потоками з палаючої хмари вдарив вогонь, входячи в долоні Прави. Її пісня переросла в крик. Очі, розкриті вуста, рани діви загорілись яскравим світлом, а тіло почало жевріти, наче вугілля згаслої ватри. По траві від неї химерними язиками поповзло полум’я, ховаючи її за своєю стіною, і враз усе зникло. Залишилось лише димне чорне коло навколо нерухомого тіла Прави Чистого Вогню.
Синьоволоска кинулась до сестри і, присівши біля неї, поклала її голову собі на коліна. Єдиним, на чому вогонь котських магів не залишив своїх слідів, було прекрасне мідно-сонячне волосся, що обрамляло обпечене лице. Південна Права розплющила очі й глянула на сестру. Її погляд був спокійним, без ненависті чи звинувачення. Потріскані губи розтулились і діва ледь чутно прошепотіла:
— Я хотіла поговорити з тобою, але це справді було надто пізно.
Епілог
— Як вона? — запитала синьоволоска, спершись до стіни Арнічиної хатки. Деревина сонячним теплом торкнулася голих плечей.
Хоча надворі панували холодні вітри осіннього місяця Сомніона, стінні колоди надійно увібрали в себе затишну енергію літа.
— На неї страшно глянути, — відповіла знахарка, зупиняючись у дверях.
Подивившись на перев’язане тіло синьоволосої діви, додала:
— Як і на тебе.
Діва заплющила очі й усім тілом притулилася до стіни. Ще вчора вночі обох прав принесли до старої Травнички, яка й без них мала непочатий край роботи. Її хатка у Великому Доріжньому переповнена понівеченими воїнами. Більшість поранених влаштували у будинках доріжан, лише декілька десятків покалічених чорнолатих, яких не встигли підібрати свої, занесли у напівзруйновану фортецю. Там над ними чаклував зі своїми болотними травами Ліводверник. Серед поранених на полі бою знайшли й Репингу. Його тіло було пошматоване канчуками, а з правої легені старий цілитель витягнув стрілу з чорним оперенням. Заземельцеві вже нічого не загрожувало, але, якщо зазирнути в його очі, там бачилась така безмежна порожнеча, що, здавалося, ця людина давно померла. І рана в грудях пекла ще дужче від того, що стріла у ній була послана колишнім побратимом по зброї, Чанко.
Лісових демонів уже не було в долині — вони забрали своїх поранених з мертвими і ще вночі відійшли в ліси. Щоправда, подейкують, Чорний Лис і корошкірий велетень про щось довго говорили в придорожньому хабазинні. Певно, демон дякував ватажкові роду Лисів за врятовану дочку.
Плітники після короткої розмови з кількома доріжанськими війтами, відійшли морем на своїх плотах у болота.
Вари залишились. Разом із гірськими зміями Рути й ондою вони рили довгі рови недалеко від місця першого бою і звозили туди тіла вчорашніх ворогів. До кожного поселення тягнулися риски візків із загиблими доріжанами. Своїх ховали біля рідних їм місць, на старих селищних цвинтарях, які відразу ж розросталися вдвічі й утричі. Вбитих лісовіїв родичі забрали до лісу. Дібровники похоронили полеглих воїнів в одному місці біля Суничного Лісу й тепер насипали на цій братській могилі високий курган.
Цілий день чоловіки ховали сліди вчорашніх боїв, а жінки метушились біля поранених і розбирали на м’ясо вбитих коней. Наближалася зима, а після заземельного порядкування в долині майже не залишилось харчів.
І робили це без плачу, без огиди, без бравурних фраз. Голова розтріскувалась від думок або про власні рани, або про роботу могильщика, або про спалені заземельцями будинки. Водночас відчувалося полегшення, що все минулося. Хоча це далося надто великими зусиллями і з надто великими втратами, та ніхто з долинянських воїнів не хотів вимірювати свою свободу смертями рідних, тим, що вони втратили, прийнявши бій. Воля не може мати ціни, коли її вже повернули, й вартує розпачу, болі й смерті лише тоді, коли її здобуваєш.
— Зайди до неї. Вона при тямі й питає про тебе, — Арніка махнула рукою на прочинені двері.
Почувши кроки, поранена повернула голову до дверей. Білки її очей засвітились, наче дві снігові кульки посеред вугілля.
— Ти прийшла, — через опіки важко було зрозуміти, які емоції викликала поява колишньої подруги й недавнього ворога.
— Хотіла поговорити? — запитала синьоволоска, зупиняючись біля ліжка.
— Хотіла. Хотіла розповісти, чому і як усе сталося.
— Через тебе.
— Так через мене. Я винна.
— Ти дала котам силу вогню, після чого вони почали поневолювати інші народи, сіяти смерть, — діві з гір здалося, що вчорашній бій продовжується, тільки тепер вона ранить супротивницю не мечем, а своїми словами.
— Не для того був цей дар. Не для зла, — говорила золотоволоса з напругою, ніби кожне слово давалось їй з болем. Права Блакитного Снігу й Синього Льоду взяла зі столу вологу марлю й змочила їй губи.
— А для чого? Я не могла спостерігати за твоїми вчинками, бачила лише наслідки. Ти була далеко й чомусь спочатку відмовлялась спілкуватися з іншими правами. Як і Права Червоного Піску. Потім ми також перестали викликати вас обох на розмову.
— Зі свого палацу в Червоних горах я декілька років спостерігала за тим, що відбувалося на півдні, в глибині пустелі. Те, що я помічала, насторожувало. Особливо схвилювало мене зникнення Прави Червоного Піску. Вона перестала розмовляти й зі мною — раптово, без будь-яких попереджень чи видимих причин. Боюся, її вбили. Після цього з глибини пустелі до наших земель почали підходити кочові каракоти. Це була небачена досі міграція цього народу на північ. Чисельність їхніх племен сягала сотень тисяч. І якась сила зганяла цих гордих кочівників з їхніх неозорих пустельних країв. Мої спроби знайти хоч якесь пояснення цьому переселенню не дали жодного результату. Табуни коней і овець плодились, у приморських районах трави для скотини вистачало, пустельні газелі й антилопи забезпечували людей м’ясом. Нічого не змінилось у землях, які покидали каракоти. Вони йшли через страх, через невідомі досі хвороби, землетруси, нічні видіння. Щось навмисне впливало на пустельників. Якесь велике й незбагнене ні для них, ні для мене зло гнало їх з обжитих земель. Ніхто з Прав не знає, що діється за пустелею. А та сила, яка витіснила кочівників, йшла саме звідти.
Спочатку каракоти заселили межі земель осілих народів і південні береги Внутрішнього моря, а потім почали робити набіги на рівнинні поселення. Першими з ними зіткнулися коти. Вони виграли декілька битв, але чисельність південних армій зростала щодня.?І тоді до мене прийшов котський посланець.
— Він був молодим, красивим і звали його Морфідом?
— Саме так, — південна Права скривила кутики губ у сумній усмішці. — Він просив мене про допомогу. Я бачила, що країна котів загине, каракоти своєю чисельністю зітруть цей народ з лиця землі й підуть далі. Коли тридцятитисячне військо Червоних гір і стотисячна пустельна орда зійшлися у наступній битві, між лавами з’явилася я й показала силу своєї стихії. Нікого не вбила, нікого не покалічила — просто налякала кочівників. Побачивши, як мої вогненні кулі обпалюють землю, зривають ґрунт на десятки метрів углиб, як погожого дня блискавки сиплються з небес, каракоти попросили перемир’я. Я була рада цьому, уявивши, що союз горян і пустельників стане надійним бар’єром для можливого нашестя з півдня, коли воно почне ширитися на цивілізовані землі. Але помилилась. Далі ти сама все знаєш.
