Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
– Здорові були, – кажуть граждани.
– Драстуйте, – кажемо ми.
– На охоту?
– Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?
– А ми комку збираємо…
– Ну, сідайте, закуримо…
Сіли й закурили…
– Так комку, кажете, збираєте?
– Комку збираємо…
– Що ж у вас – артіль, чи як?
– Яка там артіль? Од «хазяїна»…
– Ну й що?
– Та що ж, «гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…
– А хто ж у вас за «хазяїна» править?
– Та Гальперин якийсь, із Харкова…
– А що ж воно за Гальперин такий?
– А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений є… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…
– Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?
– Еге!
– А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?
– А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…
– А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?
– Еге!
Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…
– Так що ж ви, – кажемо, – не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?
– Та воно…
– Що воно?
– Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…
– А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас: нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!
– Та воно так!.. Так ми ж народ тьомний!..
– Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!
– Та воно (трах! трах! трах!) так! Правильно!
– А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!
– Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!), «жисть»!..
– Ото тільки й нашого: я на вас – «трах», а ви на «жисть» – «трах», а Гальперини на перинах сплять…
Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…
Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).
Мисливство
Ах, тумани над озерами!
Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі!
Господи! Та хто ж вигадав оце все?!
Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?
Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!
З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза – і шусть з установи!
І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4-й годині потяг іде!
І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!
І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!
Бо та людина – мисливець!
Нема в світі найбільшої сили, як жінка!
Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…
І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…
– Іване Петровичу, в суботу їдемо?
– Як вирвусь, так їдемо!
– Звідки вирвусь?
– З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!
– Ну?! І не поїдете, значить?
– Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!
Яка ж це сила велика – мисливство!
А хіба не сила?
Уважайте!
Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.
– Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!
– Хто витягне?
– Жінка витягне! Ззаду біжить!
І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:
– Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!
Ах, тумани над озерами!
Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?
На самій Харківщині вже дев’ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?
– Ай-ай-ай-ай-ай! Записуйтеся – це ж не так тяжко!
Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:
1) Складну алюмінієву чарку!
2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.
3) Фунтів зо два мисливських сосисок.
4) Патронташ.
5) Ягдташ.
6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…
7) Чоботи мисливські. Довгі такі – аж по самі тпруті…
8) Реміняку – зайці носити…
9) Тороки – качки носити…
10) Барклайку – набої набивати.
11) Закрутку – набої закручувати.
12) Мірочку – порох та шріт одміряти.
13) Мисливський квиток.
1 4) Рушницю. Остання – не обов’язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.
Все це на себе одягається й ідеться полювати.
Коли потім вас запитують:
– Що, товаришу, вбили?
– Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!
Ви вже – справжній мисливець.
Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!
Якість продукції
Їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.
Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.
– Беріть, будь ласка.
Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:
– Подивіться на цю склянку.
– А що таке? – запитав я.
– Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, кострубаті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.
– Да, – відповів я. – Чи не вміють, чи не хочуть, а роблять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.
Розбалакалися ми.
– Я сам, – розповів мій супутник, – робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато… От і маємо таке, що бридко в руки взяти…
– А правда ж, – перебив я його, – можна вже робити як слід?
– Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.
– Налагодили, значить, вже виробництво?
– Налагодили. А знаєте, як налагодили?
– Як?
– Шлунок допоміг.
– Який шлунок?
– А такий звичайний шлунок… Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казна-що, як і оця склянка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй… Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:
