Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Така сама «техніка» й з цими автоматами.

І цигарками ви будете забезпечені.

Ноги заболять ходити.

Не сумуйте. І з цього становища є вихід.

Ви що любите більше: велосипед чи автомобіль?

Коли ви віддаєте перевагу велосипедові, будь ласка: ви на кожному кроці побачите «самотній» велосипед.

Хазяїн його залишив або під тином, або під деревом, а сам або гостює десь у своїх знайомих, або відпочиває в лісі.

Ви берете велосипеда, сідаєте і їдете по прекрасних доріжках, спеціально для велосипедистів утрамбованих.

Хочете авто?

І це можна.

Авто так само ви можете побачити дуже й дуже часто.

І так само без хазяїна.

Сідайте і їдьте.

Дороги в Німеччині прекрасні: ви можете там автом проїхати геть чисто всю німецьку республіку.

Додержуйте тільки правил автомобільної їзди.

Держіться, їдучи, правого боку.

По містах, на перехрестях вулиць, вважайте або на шуцмана, або на світлові сигнали.

Не ловіть гав, і ніхто до вас ніяких претензій не матиме.

А коли до того всього вам трапиться ще й шикарна машина-карета, безшумна й блискуча, на вас усі звертатимуть увагу й проводжатимуть вас із захватом:

– Ах, яка машина! Ах, яка машина! А хазяїн який! Як їде! Ах! А шуцман, бачивши у вас таку машину, може вам і «честь оддать».

Шуцмани до шикарних машин мають особливу пошану.

З горючим, – питаєте, – як?

Ах, ви дитина!

Та ви ж не знаєте Німеччини!

Та тут на кожному кроці побудовано резервуари з бензином, спеціально для автомобілів і мотоциклетів. Ви під’їздите до такого резервуару, набираєте бензин і кажете, показуючи на номер своєї машини:

– Рахунок пришліть на цей номер!

І поїхали далі.

Яке вам діло до того здивування, що його викличе у справжнього хазяїна вашої машини присланий йому для оплати рахунок.

Жить тут, товариші, можна та тільки Бога хвалить.

Сигари навіть гаванські можна курити безплатно і скільки вам завгодно.

В магазинах, де курити заборонено, біля дверей є такі мідяні підноси для сигар.

Коли курій у такий магазин увіходить, він залишає сигару на тому підносі.

Ви заходите так само до магазина, роздивляєтесь там крам, – це нікому не заборонено, – а виходячи з крамниці, берете найкращу сигару. Можна взяти й дві.

Крамниць у Берліні багато: сигари у вас не переводитимуться.

Та я ж кажу: не життя там, а радість.

Їдьте!

«Зее»

«Зее» – озеро, по-німецькому.

Який усе-таки прекрасний був старий німецький Бог!

Який щедрий!

Він, сотворивши Берлін, узяв та й обсипав його кругом силою прекрасних озер.

А озера ті посполучав каналами, а канали ті сполучив річками, і тепер навколо Берліна ціла річно-озерна система, де можна плавати невеличкими пароплавами, моторними човнами, вітрильними човнами, байдарками, весельними човнами.

А береги тих озер і тих каналів закучерявив лісами і сказав німцям:

– Користуйтесь з тих озер і з тих лісів, і здорові будуть у вас легені, і сильні й пругкі будуть у вас м’язи.

Послухались німці старого свого Бога: вони бережуть свої озера, вони не вирубують своїх лісів, і мають тепер святами де відпочивати, купатися, плавати…

Хороші штуки ті «зее».

Вони під свята й на свята витягають до себе берлінське населення, і тоді в місті сильно меншає народу.

Тоді порожніють вулиці, і Берлін затихає.

А народ увесь на «зее».

Він туди їде поїздами, трамваями, автобусами, автомобілями, велосипедами, пароплавами, човнами.

Бере з собою їжу, бере дітей, і з суботи з вечора аж до неділі до вечора він дихає свіжим повітрям.

Кишать тоді озера й ліси силою народу. Тоді там гамір, сміх, пісні. Німці – відпочивають.

Я живу на березі величезного озера, кілометрів на 70—80 од Берліна…

Зветься це озеро Шарміцель-Зее.

Буденними днями тихе «моє» озеро, тихі «мої» надозерні ліси…

Субота.

Тоді повз «мою» хату безнастанно пролітають машини різних систем і калібрів, тоді в невеличких на березі озера пиварнях і кав’ярнях столики пообсипувані різнобарвною юрбою.

А на озері торохтять мотори, і все воно, мов білими великими метеликами, уквітчане вітрилами. Тоді на березі і в лісі ви зустрічаєте численні екскурсії школярські з учителями, а в кожного учня за плечима рюкзак з бутербродами.

Тоді на «моїм» тихім озері змагання: і на човнах, і в плавбі.

Неділями й святами говірке «моє» озеро й шумливе.

Після неділі чи після свята я йду в ліс з упередженням подивитися і підрахувати, скільки паперу, скільки яєшної шкаралущі й побитих пляшок я знайду в лісі й на березі.

Нема! Нема паперу, нема шкаралущі, нема битих пляшок!

А в лісі понад дорогою я бачу великі дротяні кошики з написом: «Раріеr» (папір).

І бачу, що коші ті повнісінькі брудного паперу.

А через день, коли я проходжу повз ті кошики, вони порожні…

А в лісі чисто, і на берегах «мойого» озера чисто.

Тоді я, озираючись, кидаю на дорожку шматок паперу.

Хай же ж хоч один валяється! Хай же ж один він нагадує хоч трішки Харківський комунальний парк після неділі, і в неділю, і в буденний день!

Бо мені ніяково, коли в лісі чисто, мені скучно, коли в місці громадського гуляння нема шкаралущі, нема битих пляшок, нема іржавих з-під консервів бляшанок.

Під вікном «моєї» хати, на озері, під берегом (вікно моє виходить на озеро), ось уже два тижні стоять два величенькі човни. Зверху над ними понапинувато брезенти… Шатра ніби над ними пороблено.

І бачу я, що в кожнім човні люди живуть.

Я розпитуюсь, щоб таке воно ото значило.

– То люди свою відпустку так проводять.

Бере службовець відпустку, забирає свою родину і на час відпустки виїздить на озеро й місяць, чи там скільки, живе в човні.

Я йому заздрю.

Здоровішого, кориснішого, приємнішого відпочинку не придумати.

І дешевшого.

Але що мене найсильніше на «мойому» озері вражає?

70 кілометрів од Берліна.

Сполучено воно каналами з Берліном.

На його берегах вечорами горить електрика.

На його березі є прекрасні вілли і першорядні готелі.

Є на нім санаторії, є збудовані за останнім словом науки водо-світло-електро-лікарні.

По озеру бігають пароплавчики, мотори, човни.

Берегами його мчать «бенци», «форди», «опелі»…

І щодня, – щоранку й щовечора, – я бачу під вікном у себе виводок диких качок.

Щодня я милуюсь, як на ряску випливає з осоки качка з маленькими каченятами.

І ніхто на їх не «арякає», ніхто на їх не «кишкає».

І я не «арякаю», і я не «кишкаю».

А як хочеться кишнути!

А перейдеш на другий бік через півострів (на півострові – санаторій), там під очеретом табунами дикі качки плавають.

Плавають та й усе.

Неймовірне сполучення культури з незайманою природою.

І пригадуєш свої болота, свої озера…

Скільки ж труду, скільки зусиль витрачається, щоб у найдикішій хащі, в непролазному болоті, куди не тільки пароплавом, а навіть рачки не пролізеш, – щоб у такім чортячім місці охоронити в нас качаче гніздо.

І ніякі зусилля, ніякі заборони – ніщо не рятує нашу дичину від безглуздого, нікому непотрібного нищення.

Якби біля гнізда сичало стонадцять гримучих гадюк, все одно б знищили, все б одно видрали.

І тут «бенц», і… дика качка!

І не боїться «бенц» качки, а качка – «бенца».

Прекрасна річ – Зее.

Після всесвітньої революції обов’язково треба буде сполучити ці «зее» з нашою Лопанню.

Так треба буде зробити.

Річку Одер з’єднати з Віслою, Віслу – з Бугом, Буг – з Дністром, Дністер – з Доном, з Дона – в Дінець, з Дінця – в Уди, з Уд – у Лопань. [129]