Самостійна дірка - Вишня Остап (читать книги регистрация txt) 📗

І єсть на світі ще гори. Звуться вони Гімалаями.

Це трішки далі за Кобиляками.

Так от, коли вже гестапівські вилупки хочуть будувати велику соборну націоналістичну самостійну і ні від кого не залежну державну, так чого ж брати так вузько: тільки від Тиси і тільки по Кавказ?!

Брати, так уже брати! Від Міссісіпі і до Гімалаїв.

А то можна взяти ще верстви на півтори за Гімалаї.

Оце буде держава! Оце буде територія!

Це не те, що:

Доведеться тільки текст маршу переробити.

І текст, і темп.

Щодо темпу українсько-німецькі націоналісти хай спитають у Гітлера: він і його банда набрали відповідного темпу, тікаючи від Кавказу на Тису й далі за Тису.

Щодо тексту, коли в бандерівців кебети не вистачить, я допоможу, — тільки не сьогодні, бо, їй-богу, до того противно не тільки про все це писати, а навіть думати.

P. S. Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо.

Курячий сміх

Усі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов'яга, якому треба було йти через ліс.

А воно якраз смеркалося.

А чолов'яга був дуже хоробрий та сміливий.

От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує:

— Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! Їй-бо, троє! Не підходь! Не боюсь!

А назустріч йому старенька баба.

— Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба.

Як почув хоробрий чолов'яга бабине «тю», кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло…

На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські «проводирі», Моцний та Довбуш.

Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало («І ми, — мовляв, — Химо, люди»), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак.

Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш.

І в Моцного війська чоловіка аж з п'ятнадцятеро.

І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро…

Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву.

Залишився «проводир» Довбуш сам-самісінький на всю самостійну дірку.

Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа:

Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо.

Правильно!

А щоб «створити розуміння, що вас іще більше», ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам'ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов.

Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею?

Частіше треба…

Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати!

Підрахуйте, скільки сотень буде!

А то й краще: із хати в хату!

В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня…

У селі п'ятсот хат — п'ятсот сотень!

Хіба мало?

А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень!

Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія!

Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила.

Кавалерії нема? Пустяк діло!

Коні ж у вас усі повиздихали. Побілуйте їх, повипростуйте шкури. Один «воїн» хай натягне на себе перед, другий «воїн» зад. Уже кінь! А третій «воїн» хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник!

А «проводир» хай командує:

— Поескадронно! Риссю! Марш-марш!

Бузинові гармати:

— Пук-пук!

Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть!

З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію.

Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула.

Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине «тю», та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття.

А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме.

«Самостійний дистрикт»

Кажуть, що тепер чудес на світі не буває. Неправильно кажуть: чудеса на світі є.

Власне кажучи, чуда, про яке ми оце говоритимемо, в цей момент уже нема, його вже розчудесували, але недавнечко, — ну, з рік тому, — воно було, хоч і мізерне, а проте чудачило.

Галичина була за австро-угорської монархії так званою Галіцією, австрійською провінцією, за шляхетської Польщі її перехрещено на Східну Польську, — так вона, страдниця, цілі віки й бідувала, аж поки, 1939 року, не возз'єдналась з Радянською Україною — складовою частиною великого Радянського Союзу.

Притулилася Галичина до рідних материних грудей, легко зітхнула й почала жити в рідній хаті.

1941 року загарбали многостраждальну Галичину німецько-фашистські загарбники.

Бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки як гаркнули:

— «Ще не вмерла Україна!»

А після того ще дужче:

— Хай живе самостійна і ні від кого не залежна од Біскайського моря аж до Порт-Артура!

Ну, а гітлери, гіммлери, геббельси та інші такі собі ріббентропи й розенберги як гримнули:

— Хальт! [8] Цурюк! [9]

І ще таке слово гримнули, що його ніяк на папері мені вимовити не можна: соромно.

Так бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки з роззявленими ротами й остовпіли.

А гітлери та інші гіммлери їм:

— Самостійна! Ди-стри-кт ферштейн!?

А бандери:

— Вас?

А гітлери:

— Ди-стри-кт! Кричіть: «Хай живе дистрикт!» Ферштейн? Ну, чого роти пороззявляли? Реви: «Хай живе дистрикт!» Ну?!

А бандери:

— Хай живе дистрикт!

Так ви гадаєте, що це чудо?

— Ні, це не чудо — це просто факт.

А чудо вже потім сталося. Це тоді, коли бандери і вся їхня бульбо-маланюко-самчукерія в тому дистрикту свій «самостійний дистрикт» для обдурення людей вигадали.

Утворили різні Уцк, Уок, «курені молоді», «мужів довір'я».

Що воно це все значить?

Уцк — український центральний комітет (вроді посередині України).

Уок — український окружний комітет (ніби навкруги України).

«Курені молоді» — молодь в курені.

«Мужі довір'я» — мужі, яким, очевидно, хтось щось має довірити.

Отакого бандери навигадували.

Це, значить, ознаки дистриктової самостійності.

І ото вони, значить, до народу:

— Панове! Дивіться! Ми ж вам Уцк, ми ж вам і Уок. Хіба не самостійність!?