Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, — квапливо сказала доктор Протоклицька.
Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.
— Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.
З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.
З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.
— Що ви там робили? — спитав Йонаш підозріливо.
— Постелила професорові, — сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.
Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.
— Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…
— Чому ви нервуєте, приятелю? — заспокоював його Трепка. — Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.
— Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.
— А ви недаремно його витратили, — спокійно відповів Трепка. — У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.
— О ні! — запротестував Касіца. — Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.
— Це неможливо, — сказав Йонаш, — я залишив їх у кімнаті.
— Залишили!.. — Трепка не міг приховати свого розчарування.
— Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, — звернувся він до Касіци, — лікарі — найгірші з пацієнтів.
— Пане майоре! — почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. — Пане майоре!
— Що там таке? — Касіца відклав карти. — Не заважайте нам.
— Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..
В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.
— Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.
— Що сталося, професоре? — запитав доктор Йонаш.
— Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, — засопів Касіца, збігаючи по сходах.
Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.
— Зачиніть уже вікно, — сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.
— Ви ж казали, що жарко, — зауважив Трепка.
— Я хотіла тільки провітрити, але ж не можна вічно слухать отих собак, це жахливо! Дивуюся, що ніхто не подумав щось зробити з цими потворами. Треба їх витруїти.
— Витруїти? — повторив Трепка.
— З мене вже досить цього несамовитого виття.
Протоклицька підійшла до вікна і різко захлопнула його.
— Ну то що ж робитимемо? — запитав Трепка. — Продовжимо партію бриджа?
— Здається, найкраще буде піти спати, — стримуючи позіхання, відповів Йонаш. — Уже пів на десяту. — Глянувши на годинник, він почав збирати карти.
Раптом на мить завмер.
— Ви чули?
Не встигли ми відповісти, як пролунав несамовитий жіночий крик, а потім унизу застукотіли кроки. Всі кинулися до сходів.
Через вестибюль бігла Мацьошекова.
— О боже! О боже!.. — задихаючись, перелякано повторювала вона.
— Що сталося? — запитав Трепка.
— У вікні на кухні я бачила чиєсь обличчя!
— Ну що ви кажете, Мацьошекова! — рознервувалася доктор Протоклицька.
— Клянусь господом богом… Бачила обличчя… Ніс біля самої шибки… Страхіття таке, що хай бог боронить.
— Чиє обличчя?
— Хіба ж я знаю? Чи то людина, чи мавпа. З роззявленим ротом.
— Це вам здалося, — сказав із сумнівом Йонаш.
— Можу присягнутись!
— Побудьте тут, панове, — сказав Трепка. — Зараз перевіримо. Заспокойтесь, пані Мацьошекова.
— Ви сприймаєте це серйозно? — посміхнувся здивований Йонаш.
Але Трепка нічого не відповів. Разом з Мацьошековою ми зійшли в кухню.
— Ось тут, у цьому вікні… — показала Мацьошекова.
Шибка була мокра від дощу.
— Нічого не видно, — буркнув я.
— Ходімо надвір, — прошепотів мені Трепка.
Коли ми опинилися під вікном кухні, Трепка доручив мені оглянути сліди. Але я нічого не помітив. Уздовж будинку тягнулася доріжка з бетонних плит, чисто вимита дощем. А на газоні поруч не було видно ніяких слідів.
— Мабуть, усе-таки здалося бабі, — промимрив Трепка. — Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.
Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.
Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.
— Хай йому чорт! — вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.
Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля. Професор виглядав у вікно, насолоджуючись свіжим повітрям.
Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:
— Стій! Руки вгору!
Розділ V
У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.
Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.
— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.
Поручик Журка ховав пістолет.
— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.
— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.
— Ви самі?
— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.
— Чую, — зітхнув Трепка.
— Як це? Не розумію, що ви чуєте?
— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.
— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.
— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?
— Через вікно? Ні. А що?
— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?
— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.
Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?
Ні душі. Але що, власне, тут діється?
— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.
— Конкретно?
— Боюся нового замаху.
— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?
— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.
— Ну то на дідька ви мене викликали?
— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.
— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.
— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.
Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:
— Чим я можу допомогти?
— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.
— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.
— Для того, щоб спинити вбивцю.
Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.
— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.
Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.
