Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… — Йонаш, здавалося, був дуже здивований.
— Ключ пропав, — відповів Трепка.
— Я нічого про це не знав.
— А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?
— Я не звернув на це уваги.
— Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? — втрутився Журка.
— «Після» ще не означає «в результаті», — гостро відповів Йонаш.
У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.
— А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? — знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.
— Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.
— У порошку був тільки той натріум фени… фени… — Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.
— Phenylaethylbarbituricum, — посміхнувся Йонаш. — Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini та codeini phosphorici.
Ми перейшли до лабораторії.
— Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?
— В усякому разі я її туди не домішував, — спокійно сказав Йонаш.
Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!
— Якщо ви не домішували, — буркнув Журка, — то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?
— Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.
— Хвилиночку, — Журка зацікавлено нахилився, — значить, ви виходили з лабораторії?
— Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.
— І довго вас не було в лабораторії?
— Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.
— Ви п'ять хвилин шукали цигарки?
— По дорозі я зайшов до туалету, — пояснив Йонаш.
— А двері лабораторії лишили незамкненими?
— Ну, звичайно, — здивувався Йонаш. — Та від кого б я мав їх замикати?
— А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?
— Ні… я нічого не помітив.
— Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?
— Ні… як же…. Професор Касіца заходив.
Ми переглянулись.
— І ви тільки зараз про це говорите!.. — зітхнув Журка.
— Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.
— Ну гаразд, гаразд, — розхвилювався Журка. — Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?
— Вірніше, в дверях.
— А як поводився професор?
— Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».
Журка ледве стримав посмішку.
— У вас тут є тезка, — звернувся він до Трепки.
— Вас теж звати Каєтан? — поцікавився Йонаш.
— Так, друже, — відповів вражений Трепка. — Але це не причина, щоб відхилятися від теми.
Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.
— Яка з них називається Кайтек? — запитав він.
— Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, — неохоче, показав Йонаш.
— Скажена якась! Це справді морська свинка?
Йонаш ствердно кивнув головою.
— Мабуть, якась спеціальна порода?
— Це мутант.
— Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. — Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.
У відповідь Кайтусь пронизливо запищав, показавши великі передні зуби, потім блискавично повернувся, висунув крізь грати хвіст і вдарив ним Журку по обличчю.
— Сердита тварюка!.. — поручик гидливо витерся. — Навіщо ви тримаєте таку потвору?
— Як курйоз, — усміхнувся Йонаш. — Це єдиний у своєму роді випадок мутації.
— Справді винятковий, особливо якщо говорити про хвіст, — буркнув Журка. — Але повернімося до справи. Про що я хотів ще запитати вас, докторе… Ви пам'ятаєте, як Мацьошекова зчинила переполох — ніби хтось заглядає на кухні у вікно?
— Так, пригадую, — Йонаш здивовано глянув на Журку.
— Капітан Трепка і поручик Дзярмага вибігли тоді надвір. У вестибюлі залишились тільки ви вдвох, тобто ви і доктор Протоклицька. Ніхто з вас не заглядав тоді до кімнати професора Містраля?
— Ні… Навіщо?
— Потім повернулася Мацьошекова, так же?
— Так, — кивнув Йонаш.
— Чого вона повернулася?
— Принесла професорові щось пити.
Журка схопився з місця.
— Пити?
— Так.
— У чому?
— В склянці.
— Що було в тій склянці?
— Я не нюхав. Судячи з кольору, вишнівка, — спокійно відповів Йонаш. — Професор Містраль щоденно перед вечерею випивав чарочку.
— І ви тільки тепер про це говорите! — розхвилювався Журка.
— Я відповідав на запитання, — пробурмотів Йонаш.
Журка підвівся і нервово ступив кілька кроків уздовж кімнати. Потім сказав:
— Дякую, докторе. Поки що досить. — А коли ми повернулися до кімнати Містраля, додав: — Ну, справа ускладнюється. Я хотів би тепер побачити Мацьошекову. Цікаво, що вона нам скаже.
Розділ IX
Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.
— Що це тут сталося?
— Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, — завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу — все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити — це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина — то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть — отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? — запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.
— Шукаємо помаленьку, — сказав я, — ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…
— Я? — Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.
— Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.
— Зараз?
— Так.
— Ну що ж, гаразд… — зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.
Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім — тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.
— Заспокойтеся, — повторював він безрезультатно. — Ну, чого ж ви плачете?
— О господи… така людина… — плакала Мацьошекова. — Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…
— А чому ви називаєте цей дім нечистим?
— Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..
— Хто?
— Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.
